У пошуках втраченої цноти

Вівторок, 01 січня 2013, 00:00

Продавати цноту почали американки, далі європейки, а там і до наших дійшло. А коли з'являється така велика кількість пропозицій, то якась частина виявиться шахрайками.

Ото думаю – пишу я все про політику та про політику, а як не про політику, то про історію, а тут свята на носі. Хочеться розслабитися. Беру газету, лягаю на канапу і натрапляю на цілу купу оголошень однакового змісту: продам цноту! Так і пишуть: "Бажаю втратити невинність з порядним паном". Ну, звичайно, за гроші. І вік відповідний: 17-20. Один мій знайомий купився і призначив здибанку. Ну, він бізнесмен, усього в житті вже було, а от цнотою Бог милував. Якось не везло. Я, то ще старої дати хлоп, за моєї молодості цноти було хоч греблю гати. Важче було знайти таку, щоб без довгих церемоній готова була на тісне спілкування. А цнотливих – на кожному кроці. Хоча, правда, траплялися й такі, що берегли цноту лише в одному місці, аби майбутній чоловік не надто страждав. Ех, недарма ж у наших піснях так натхненно оспівується саме цнота, а не те місце, де вона знаходиться. Символами цноти була і червона калина, і червона рута, і червена ружа, і червоний віночок, який впав на кілочок... Бізнесмен за мене молодший років на двадцять. От він і пошнурував до ресторану на здибанку. Та коли побачив ту, з дозволу сказати цілочку, то його мало шляк не трафив. Дівка мала щонайменше двадцятьп'ятку, була напацькана, як остання шльондра, а з писка тхнуло дешевими цигарками. Що було робити? Сказав, що йде до туалету і тихенько зник. Але на цьому не заспокоївся. Мрія про цілочку його усе ще переслідувала. Зателефонував на друге оголошення. І знову облом. Замість соромливої юнки, яка тремтячими вустами розповідає про хвору матінку, несплачений кредит і братика-інваліда, дівка з-під темної зірки не першої свіжості і далеко не найгарніша представниця жіночої статі. Гадаєте, він на цьому зупинився? Де там! Задзвонив і на третій телефон, а прийшла – та перша. Ох же ж вона й всипала йому перцю за те, що злиняв! Бо, мовляв, бідачка, стратилася, замовила шампанське, морозиво, струдель з вишнями! Ну, він розплатився – хлопець гоноровий – і на цьому операція "Цілка" для нього завершилася. А все ж почалося з Америки ще п'ять років тому. Наталі Діман, виставивши на аукціон свій товар, навіть не сподівалася, що кількість бажаючих поласувати ним перевершить десять тисяч чоловіків. Найвища запропонована сума сягнула три мільйони 700 тисяч доларів. А далі – пішло-поїхало. Спочатку американки, далі європейки, а там і до наших дійшло. А коли з'являється така велика кількість пропозицій, то цілком зрозуміло, що якась частина виявиться шахрайками. Точніше – не зовсім шахрайками, бо цнота буде на місці. Але цнота ця буде штучна. Багато разів відновлена. Знову ж таки за моєї молодості я познайомився з такою собі пані Аліною, колишньою повією екстра класу довоєнного Льова. Я описав її в "Дівах ночі". То вона якраз цноти не відновлювала, а лише навчала своїх учениць, як мають вдавати втрату цноти, аби чоловік нічого не запідозрив. Але зараз цим фахово займаються гінекологи. Називається це гіменопластикою. І робити її можна багато разів. Так що цноту при бажанні можна продавати і продавати. Тому й не диво, що "цілочками" виявляються уже підтоптані дамочки. І треба ж такому трапитися, що якраз днями виявив цікаві записки львівського журналіста Станіслава Брандовського (1864 –1935). З'ясувалося, що шахрайство з відновленою цнотою має глибокі коріння. Брандовський уславився тим, що взявся досліджувати львівський кримінальний світ. До того ж не з відстані, а зсередини, проникаючи у місцини, до яких людина збоку ніколи не мала вільного вступу. За порівняно короткий час він вивчив те, що досі не вдавалося жодному іншому репортерові. Цьому звісно сприяла його небуденна відвага і вміння знаходити мову з найупослідженішим жебраком чи з найнарванішим бандитом. Брандовський волів убивати час у третьорядних шинках, прозваних у народі мордовнями через те, що там завиграшки могли натовкти морду, в зачучверілих сутеринах (напівпідвалах) чи на піддашшях серед злиднів, у копійчаних нічліжках, серед шумовиння, яке лише вночі і лише на околицях міста вело своє бурхливе життя. Мав переконання, що навіть три десятка років, проведених на службі в поліції і в кримінальному суді не дало б йому таких знань кримінального світу Львова, які йому дало те кількарічне швендяння по найцікавіших осередках львівського дна, і по тих шинках та норах, де нема інших гостей, окрім злодіїв, вламувачів, грабіжників та інших злочинців. А вони, між іншим, викликали у нього інколи навіть симпатію і співчуття, бо бачив у них щирість і мало фальшу. Почалося з того, що він звернув увагу на поліційний рапорт 3 січня 1905 р., за яким кількість проституток у Львові становила 20 тисяч! Цифра його потрясла. Зрештою, вона навіть для сучасного читача виглядає шокуючою, але слід зазначити, що проституцією у Львові займалися не тільки львів'янки, а й мешканки передмість, недалеких сіл та містечок. Львів, як місто, що притягувало до себе чимало гостей, давав також прихисток і повіям з інших міст Австрії, особливо у період зимових карнавалів. Проте проникнення у замкнений світ злочинності не було таким простим. Брандовський довідався від знайомого поліційного агента, що той уже кілька місяців має на оці певну жінку, яку провідує чимало дівчат і яка займається звідництвом, але так спритно, що ніколи йому не вдавалося її зловити на гарячому, а сам він остерігається без достатніх доказів схопити її, аби "голубочків не сполошити". Отримавши адресу тієї жінки, почав і Брандовський за нею стежити. З'ясувалося, що й справді до неї учащає чимало дівчат, і то переважно панянки з поважних і заможних родин. Подальші дослідження показали, що кожна з клієнток відвідує ту таємничу жінку напередодні шлюбу. Ця обставина заінтригувала його ще більше. Йому вдалося з тією жінкою увійти в контакт, попередивши її про те, що найближчими днями поліція завітає до неї і влаштує обшук. А він вирішив, мовляв, попередити її тому, що начебто одна його родичка належить до клієнтки господині. Тоді жінка й розповіла, чим вона займається. А заняття її не таке вже й каригідне, бо вона всього лиш повертає дівчатам цноту, яку ті втратили. Точніше це була лише видимість відновлення цноти. На жаль, деталі цієї унікальної операції залишилися для нас таємницею, але дама якось примудрилася вмонтовувати дівочу плівку у піхві так, аби ефект був відповідний. Її навіть прозвали "фабриканткою цноти", бо справу свою виконувала геніально. Коли ж Брандовський написав про неї в пресі, його засипали листами з проханням подати її адресу, при чому кожен лист був у супроводі непогашених марок, аби журналіст не тратився на відповідь. А от пані Аліна цю проблему вирішувала просто: вона навчала, як психологічно переконати чоловіка у своїй невинності, а стискання м'язів, зойки і якісь там крапельки крові – діло нехитре. "Ти вже спав з дівчиною?" – запитала мене одна панна. "Ні", – збрехав я, аби не довелося їй надто вже театралізувати це священне дійство. Думаю, вона мені у той момент була вдячна.

Юрій Винничук, ТСН