Юнак на інвалідному візку показує «інше життя» здоровим людям

П'ятниця, 01 березня 2013, 09:07

Часто трапляється так, що думки про здоров’я виникають тоді, коли воно вже під загрозою. Дехто впадає у відчай, інші – намагаються рятувати себе. Та є одиниці людей які, збагнувши неоціненність власного здоров’я, відчайдушно намагаються врятувати інших…


Життя з відмітками «до» і «після»

Двадцятишести-річний Іван Космина родом з села Вільхівчик Гусятинського району. Хлопчаком, як і всі діти, пас корови і купався на річці, ловив рибу та грав футбол, ганяв на велосипеді… Зростав здоровим сільським юнаком, особливо не задумуючись над тим, що щось може йому загрожувати. Маючи міцне здоров’я, неодноразово їздив на змагання в Тернопіль по пожежно-прикладному спорту, на яких демонстрував відмінні результати. В Івано-Франківському університеті імені Василя Стефаника здобув спеціальність вчителя фізкультури. Завжди був душею компанії, заворожував своєю грою на гітарі та співом місцевих красунь…

Оскільки батьки юнака розійшлися, коли йому було лише тринадцять років, він був змушений влаштуватися на роботу. У 2005 році закінчив курси водолазів в Тернополі та влаштувався водолазом на Гусятинській РВС, де пропрацював протягом трьох років. І, мабуть, ніколи не очікував, що та стихія, від якої сам рятував людей, відбере у нього здатність самостійно пересуватися.



Іван звільнився з роботи водолаза через низьку зарплатню та пішов у будівельники. - Я вів такий спосіб життя, які і вся сучасна молодь: починаючи з навчання у старших класах школи, палив, а працюючи на будівництві, почав випивати у компанії. Нічого поганого в цьому я не бачив. Виправданням для мене було те, що я – дорослий, сам заробляю і сам знаю, як мені правильно жити. Весь мій відпочинок зводився до проведення часу у барах та саунах, а моя мама не могла достукатися до мого серця, настільки самозакоханим і переконаним у власній правоті я тоді був, – додає юнак, і здається, що йому невимовно соромно саме за цей спогад.

«Коли переміг смерть – не хотілося жити»

В той день, сьомого червня 2010 року, за одну мить його життя змінилося назавжди. Іван знав, що часто у воді гинуть та травмуються найдосвідченіші плавці, однак і гадки не мав, що щось загрожує саме йому.

- Було дуже спекотно, я усім нагадав про те, що у воду стрибати не можна, а краще повільно заходити. Попри те сам стрибнув – зі мною нічого не могло трапитися, адже я з дитячого віку з водою на «ти», три роки відпрацював водолазом, – розповідає Іван, – Відразу зрозумів, що щось зламав, та вперто не хотів вірити, що шию. Думав, може руку, тому й не можу поворухнутися… На щастя, поряд був друг, який допоміг вибратися з води… А потім – швидка, операція і страшний діагноз – перелом шийних хребців.

Протягом чотирьох днів юнак перебував на межі життя та смерті у реанімаційному відділенні. Після того, як стало зрозумілим, що він таки переміг смерть – прийшли довгі, важкі будні реабілітації у лікарняних палатах.

- Коли я зламав шию під час стрибка в воду, моє життя змінилося назавжди. Та не лише тому, що я пересів в інвалідний візок. З того дня я почав по-іншому мислити. Зламався мій хребет, мій фундамент. І я почав закладати фундамент у нове життя, зовсім інше, ніж то того. Зізнаюся, що мені було дуже важко, я не міг звикнути до думки, що не можу нічим поворушити, призвичаїтися до нерухомості. Я просто не знав, як жити. Навіть більше – жити я вже не хотів. Надзвичайно важко було до березня 2011 року, та я через силу працював над собою.

Та у перший весняний місяць доля подарувала юнакові знайомство з хорошою людиною, яка часто навідувала його у лікарні. Дівчині він розповів про своє життя і саме це знайомство дало йому нові сили жити далі.

Коли у листопаді Іван їхав на лікування до Києва, його нова знайома, проводжаючи його до поїзда, зробила маленький подарунок. Вона принесла йому книгу англійського письменника Чарльза Шелдона «Усього тільки сім днів», в якій йшлося про багача, який у сні дізнався, що помре через сім днів. За своє життя він не зробив жодної доброї справи, багато чого не помічав довкола. Тоді Іван Космина замислився над тим, яким люди запам’ятають його самого.

- «Що я зробив для розвитку нашої країни?», – запитував я себе. І не знаходив відповіді. Не дивно, адже до переломного моменту, подібних думок у мене не виникало…


Сівши у інвалідний візок, він побачив інше життя


Для того, аби одужувати, юнакові доводилося багато працювати у маленькому домашньому спортзалі. Він почав запрошувати туди підлітків, які мали бажання розвиватися фізично. У залі було декілька тренажерів, та хлопці з таким азартом займалися на них, що Іван загорівся новою ідеєю: спорудити спортмайданчик на вулиці.

- Я бачив в очах молодих друзів бажання жити краще, і картав себе за те, що свого часу викурював півтори пачки цигарок за день, випивав. Я усвідомив, що мушу спробувати дати їм інші можливості, адже вони так потребують допомоги, якогось орієнтиру… Знав, що ці юнаки вже мають досвід куріння та вживання спиртного, тому, не гаючи жодної хвилини, повідомив сільського голову про своє бажання спорудити спортивний майданчик. На щастя, вона дала дозволила зробити це на сільському пустирі. Я за власні кошти (за призначену державою пенсію) купив метал для турніків та брусів. Разом з хлопцями ми почали зводити наш спортмайданчик і я вірив, що бажання займатися спортом не покине їх тепер ніколи. Я не можу передати тих відчуттів, які сповнювали мене в той момент. Ці хлопці зробили великий вклад в розвиток вуличного спорту, – ділиться емоціями Іван. – Коли робота закипіла і люди побачили, що це цілком реальний проект, то почали допомагати хто чим міг і у серпні 2012 року ми відкрили спортмайданчик, давши йому оптимістичну назву: «Вікторія». Разом з ним започаткували спортивно - оздоровчий рух з такою ж назвою.

Вся громада села взяла участь у будівництві спортивного комплексу з ініціативи чоловіка, якому лікарі дають небагато шансів на одужання. Однак він налаштований оптимістично: по декілька годин у день робить вправи, обливається холодною водою, влітку лікується з допомогою бджіл. Він експериментує, бо відчайдушно прагне стати на ноги. Та не для того, щоб повернутися до життя, яке у нього було «до». Іван, обмежений у спілкуванні, живе в інтернеті, але постійно думає про те, як змінити життя молоді, яка ходить за його вікнами та потерпає від неможливості реалізації власних потреб та нав’язування шкідливих звичок і аморального способу життя. Він хоче оснастити новими тренажерами свій спортмайданчик вже на весні. Мріє відкрити у селі реабілітаційний центр для лікування людей з травмами спини та шиї, хоча й розуміє, що до цієї мрії йти потрібно ще довго. Тому кожного дня намагається боротися із нагальними проблемами, які руйнують психіку та здоров’я української молоді.

- Найбільшою проблемою я вважаю варіння самогону в селах та розповсюдження його неповнолітнім особам. Це – геноцид Української держави, люди, які цим займаються, втратили честь, совість і любов до всього українського. Зараз я готую програму боротьби з цим тіньовим «біДнесом», - розповідає Іван Космина.

На запитання про те, чи не боїться він гніву та помсти тих людей, відповідає філософськи:

- Я не маю бажання боротися з продажем самогону. Моя мета переконати молодь, щоб вони не купували його. Я хочу показати їм краще життя….

Оля Терещук, like