“Німці також називають Тернопіль “маленьким Сталінградом”

Вівторок, 16 квітня 2013, 06:06

Битва за Тернопіль — особлива сторінка Другої світової війни. Понад п’ять тижнів три неповні радянські дивізії (близько 25 тис. солдатів) намагалися вибити з нашого міста 6-тисячний німецький гарнізон. Кровопролитні бої, під час яких загинули десятки тисяч мирних жителів, точилися прямо на вулицях, а деякі райони Тернополя по шість разів переходили від одних до інших.


Тривалий час ми знали про цю, інакше і не скажеш, бійню лише з радянських історичних джерел, що, як відомо, об’єктивністю не відзначалися. Та днями у Тернополі побував учасник тих жахливих подій, але, так би мовити, з іншого боку медалі — колишній зв’язківець, рядовий 359-ого артилерійського полку (він належав до Тернопільського гарнізону) Антон Юліус, якому у квітні 1944 р. ледь виповнилося сімнадцять. З його допомогою ми, вперше в історії тернопільської публіцистики, спробуємо відновити повну картину тих трагічних подій. До речі, у Німеччині нещодавно побачила світ книга “Цитадель Тернопіль” Генріха Фріке.


КАТЕГОРИЧНИЙ НАКАЗ

У той час, як зовсім молодий щойнопризваний уродженець землі Райлянд-Пфальц Антон Юліус прибув до Тернополя, становище його країни на фронтах Другої світової ставало гіршим з дня на день. Форсувавши Дніпро у жовтні-листопаді 1943 р., радянська армія швидко просувалася на захід, не зустрічаючи серйозного опору. На Півночі України німці не зуміли створити сильної зони опору, тож основну надію зупинити наступ противника покладали на Львівський напрямок, і тут стратегічну роль вузлового пункту перетину дефіле грав Тернопіль. Тож захищати місто довірили досвідченому генералу Нейдорфу, якого на початку 1944 р. перевели до Тернополя з Берліна. Гітлер навіть підписав спеціальний наказ — за будь-яку ціну втримати Тернопіль.
До міста було перекинуто велику кількість одиниць техніки, зброї та солдатів плюс 50-ий німецький штрафний батальйон. Просто посеред Тернополя, приблизно вздовж залізничної колії, німці збудували три лінії ешелонованої оборони за всіма канонами німецького воєнного мистецтва, зі спеціальними пастками і “мішками”. Вони позрізали для кращого огляду високі дерева поблизу залізничного вокзалу та на майдані Волі, обладнали бліндажі і провели пристрілку гармат. Висотні будинки стали справжніми фортецями: на верхніх поверхах ховалися снайпери. За задумом німців, на вузьких вуличках старого Тернополя спеціальні солдати, озброєні фаустпатронами «Панцершрек” мали зупиняти радянські танки, влучивши, наприклад, у гусеницю (підбити Т-34 і вивести його з ладу було дуже непросто і з німецького озброєння це можна було зробити хіба що за допомогою 88-міліметрових зеніток, які переобладнували на стрільбу прямою наводкою), а потім вогнеметники повинні були виманювати танкістів з машини, а довершували справу снайпери. Проти танків “грав” і місцевий став, який вони змушені були обходити, а отже, зайвий раз наражалися на небезпеку.
Важливу роль у протистоянні відігравав і артилерійський полк 150-міліметрових гармат з радіусом дії до 21 км, у якому служив наш співрозмовник. До обов’язків Антона Юліуса входила підтримка зв’язку штабу з коригувальниками вогню, які сиділи на даху костелу (тепер на його фундаменті збудовано універмаг). Розміщувалися ж артилеристи приблизно в районі Загребелля, а ось одну із зенітних установок було встановлено поруч із костелом. Як пригадує пан Юліус, найважчим для нього було ладити розриви зв’язку на дамбі, яка фактично була єдиною артерією, що зв’язувала Загребелля з основною лінією оборони, тож постійно перебувала під артилерійським і авіаційним обстрілом.

ЗАГИБЕЛЬ ВАТУТІНА

Перші радянські солдати з’явилися на околицях Тернополя ввечері 8 березня 1944 р. Вони спробували відразу провести розвідку боєм, але були жорстоко розбиті і відкинуті під Березовицю та Великі Гаї, де їх ще й “накрила” артилерія. Найближчі дні ситуації не змінили — Тернопіль залишався неприступним. Тож на штурм міста терміново перекинули три дивізії (щоправда, недоукомплектовані ще після форсування Дніпра).
Наступ радянської армії ускладнювався ще й втратою командувача Першого українського фронту генерал-полковника Ніколая Ватутіна. Він, розуміючи, що акценти наступу змінюються, терміново хотів перебратися із взятого радянськими військами Рівного ближче до Тернополя. Але саме в цей час відбувалося “перекидання” військ, і центральні дороги були буквально забиті солдатами і технікою. Ватутін вирішив проїхати обхідними шляхами і на командирському автомобілі в супроводі лише частини комендантського взводу лоб в лоб зустрівся із сотнею УПА. Перший же мінометний снаряд упівців пошкодив командирське авто, а Ватутін отримав важке поранення. Лише героїчні зусилля ад’ютантів дозволили врятувати Ватутіна і вивезти його назад до Рівного, а комендантський взвод прийняв бій і був цілковито знищений сотнею УПА. Ватутіну була потрібна термінова операція у Києві, але представник Ставки Верховного командування генерал армії Ґєорґій Жуков наполягав на тому, щоб генерал-полковник спочатку передав справи своєму заступнику. Як наслідок, час на операцію був втрачений, до Києва Ватутіна привезли пізно, і у шпиталі він помер.

ЖУКОВ З ЖЕРТВАМИ НЕ РАХУВАВСЯ

Сталін наказав Жукову прийняти командування Першим українським фронтом на себе, і той відразу приступив до штурму Тернополя. Військові частини в авральному порядку доукомплектовувалися щойно призваними і необстріляними новобранцями із сусідніх областей та із самої Тернопільщини. Нерідко на кількох свіжоспечених солдатів (їх ніхто не шкодував, адже були під окупантами) давали одну навчальну гвинтівку і суворо наказували: “Оружіє вазьмьош у враґа!”.
Пробити ешелоновану оборону противника такими силами, звісно ж, було нереально, і втрати радянської армії були колосальними.
До того ж ударну першу гвардійську танкову армію Катукова Жуков відправив в обхід Тернополя на Чортків та Заліщики, аби за “гарячими слідами” наступу форсувати Серет і Дністер (у них був наказ не розпорошуватися на “дрібні вогнища опору” і захопити плацдарм на правому березі Дністра), а Тернопіль спочатку штурмували самохідні артилерійські установки, не пристосовані для боїв у місті.
Усередині березня Жуков зрозумів, що наскоком Тернопіль не взяти, і кинув у наступ всі можливі засоби. Наступ на Тернопіль вівся з трьох напрямків: від Березовиці, від Чернихівців та по центру в районі Збаразького повороту. Місто постійно “обробляли” радянські Іл-2 (до речі, повітряні бої над Тернополем тривали по кілька десятків годин), “катюші” і артилерія. Причому не шкодували і мирних мешканців, адже бої велися прямо на вулицях.
Жуков був дуже роздратований опором Тернополя, адже наше місто перебувало у кільці радянських військ, які уже встигли просунутися далеко на захід. І 27 березня на штурм з боку Великої Березовиці пішли ще й танкові частини.



ЛЕГЕНДА ПРО СПИРТ


Та німці не здавалися. Нерідко доходило до рукопашних сутичок, на вулицях гори трупів досягали до 1,5 м, а окремі будинки переходили з рук в руки по кілька разів. Наприклад, залізничний вокзал по 6 разів змінював господарів з обох боків і був фактично цілковито зруйнований. Як пригадує Антон Юліус, його артилерійський полк нерідко отримував наказ стріляти по тому чи іншому будинку, але поки інформація доходила до артилеристів, ситуація в місті змінювалася, і будинок знову захоплювали німці. Тож “накривали” своїх…
Щодо боїв за залізничний вокзал, то у Тернополі побутує легенда, що коли радянські війська захопили його, то знайшли величезні запаси спирту. Солдати понапивалися і були невдовзі вибиті з вокзалу… Антон Юліус не спростував і не підтвердив цієї легенди. Зауважив лише, що на вокзалі справді були склади і навіть зберігалися невеликі запаси спирту, але на всіх штурмуючих їх би не вистачило. Очевидно, йдеться про невелику частину радянських солдатів. Навряд чи спирт для них залишали навмисно, просто не встигли вивезти.

ЛИЦАРСЬКИЙ ХРЕСТ ЗАМІСТЬ ТАНКІВ

Генерал Нейдорф неодноразово повідомляв про ситуацію в Тернополі у ставку Гітлера. Фюрер обіцяв надіслати танкове підкріплення, а за героїчну оборону нагородив Нейдор-фа лицарським хрестом (генерал Нейдорф загинув у Тернополі). Дві резервні танкові дивізії, що прибули із Франції та Албанії, справді намагалися пробитися і до Тернополя і звільнити оточений гарнізон, але були знищені. Допомоги уже не було від кого чекати і німецькі солдати поступово почали здаватися у полон. Щоправда, деякі угруповання трималися до останнього — у справжні фортеці були перетворені будівлі Домініканського собору (тепер — Катедральний собор), де розміщувався державний архів (його працівники досі знаходять у папках давніх справ осколки від снарядів), та в’язниці, їх радянські війська захопили аж 12 квітня. Трішки раніше здалося угруповання, що укріпилося в краєзнавчому музеї, де був штаб німецького гарнізону. А цілком очистили місто від німців 15 квітня.
Антон Юліус був серед тих восьми сотень німецьких солдатів, які пішли на останній прорив, намагаючись пробитися до своїх. До речі, 55-ом з них вдалося дістатися до німецьких військ. Антона Юліуса захопили в полон за 10 км від Тернополя. Таких, як він, за радянською статистикою, було близько двох з половиною тисяч (точніше 2400 солдатів). Усіх полонених відправили за Урал, де у 1949 р. Антона Юліуса комісували…
Нині колишній німецький солдат не приховує жалю, що був змушений воювати у наших краях. До Тернополя він прибув разом із сином Едмундом, аби відшукати могили друзів, що пропали безвісти під час битви за Тернопіль. Він сам поховав двох, намагався знайти ті місця, але за 54 роки місто настільки змінилося, що відшукати могили уже неможливо. Час змінив Тернопіль, але не зумів стерти в пам’яті свідків жахіття п’ятьох тижнів “маленького Сталінграда”.

РОЗПОДІЛ СИЛ

ТАНКИ
Якщо проаналізувати танковий модельний ряд німецьких і радянських військ, то, незважаючи на завершальний етап війни і радянську пропаганду про переваги радянських зразків Т-34, ІС-3, КВ-2,3, усе ж таки німецька техніка була об’єктивно кращою. Річ у тім, що, незважаючи на деякі недоліки, її було мало у військах. Перед Курською дугою у війська почали надходити танки Т-V (“Пантера”) і Т-VІ (“Тигр”) та самохідки “Елефант” (“Фердинанд”). “Пантера” була результатом спроби створити середній танк, схожий на Т-34, але з більш серйозним озброєнням і зі всіма притаманними німецькій школі танкобудування плюсами. На нього, як і на “Тигр” та “Фердинанд”, німці поставили 88-міліметрову гармату зі всіма балістичними даними знаменитої німецької зенітки: з хорошим дульним гальмом, продувом ствола після пострілу, вдосконаленою системою відкатників, що підвищувало швидкість перезарядки, та іншими технічними нововведеннями. Окрім того, у танковому взводі, що складався з “Пантер”, на командирському танку були перші прилади нічного бачення і коригування стрільби, що надавало великих переваг у нічному бою. Ходова частина у “Пантери” була недосконала — Гітлер не дав можливості інженерам довести її до пуття, адже танки були потрібні на фронті. Щодо гармат, то на Курській дузі німецькі танкісти мали очевидні переваги над супротивниками. Вони починали вести вогонь з дистанції 2 км, у той час як радянським танкам Т-34-76 потрібно було підійти на дистанцію 700-800 м, і лише тоді снаряди радянської 76-міліметровки могли серйозно пошкодити в борт “Пантеру” чи “Тигр”. Тому радянським танкістам завжди потрібно було атакувати під кутом, щоб вести вогонь у борт противника. При недосвідченості екіпажів це складало серйозну проблему. У 1944 р. перед битвою за Тернопіль Т-34 було модернізовано. Радянські конструктори пішли німецьким шляхом — поставили радянську 85-міліметрову зенітку на танк, збільшивши башту і підбаштовий простір. Відмінні ходові якості і потужність радянського дизеля дозволили не зменшити маневровості, швидкості і прохідності, що ще раз підкреслює, що зброя українських інженерів (Т-34 “народився” на Харківському танковому заводі) кувала перемогу у Другій світовій війні. Конструктор Кошкін заклав у танку можливість для модернізації. Навіть наш співрозмовник Антон Юліус, коли почув про Т-34, підняв догори великий палець і сказав: «Ґут!».
Збільшення калібру підвищило шанси радянських танкістів у дуелі з новими німецькими танками, збільшивши дистанцію підходу до 1,3 км, але німецька гармата за своїми балістичними параметрами була кращою.
Радіозв’язок у німецьких танкових частинах був на висоті. Німецькі радіостанції “Телефункен” мали дальший радіус дії і стійкіший прийом сигналу. Не треба забувати, що в німецьких частинах було багато танків Т-ІІІ, Т-ІV, які за озброєнням і захистом були слабші за Т-34, але за маневреністю практично їм не поступалися. Окрім того, німці впевнено освоїли кумулятивний снаряд, радянські ж працювали на бронебійному і підкаліберному.

АРТИЛЕРІЯ
Приблизно однакові якості далекобійних гармат у обох противників зводили артилерійську дуель до того, хто кого швидше виявить,і хто кого швидше “накриє”.

АВІАЦІЯ
Безперечно, поставки за “ленд-лізом” авіаційної техніки із США та Великобританії (“Аерокобри”, “Лайтинґи”, “Мустанґи” та ін. винищувачі та бомбардувальники) і нові зразки радянських літаків (винищувачі Як-3, Як-9, Ла-7, штурмовики Іл-2 та його модернізації, бомбардувальники ПЕ-2, Ту-2) забезпечували радянській авіації панування в повітрі. Основні винищувачі і штурмовики “Люфтваффе” Ме-109Е, 109G, “Фоккевульф-190″ та ін. були розраховані на пілотів з кваліфікацією вище середньої, а втрати в особовому складі серед асів і швидка підготовка нових льотчиків не давала змоги опанувати ці машини. Німецькі літаки на певних періодах “пілотажки” були досить норовливими, проте давали переваги в надійності інжекторних двигунів перед карбюраторними. На великій висоті їх двигун не “задихався” через розрідженість повітря і не втрачав обертів.
Цікавий факт, що у небі України билися легендарні радянські аси українець Іван Кожедуб (на радянських винищувачах) та росіянин Алєксандр Покришкін (на американській “Аерокобрі”, яка за озброєнням була потужніша). Незважаючи на те, що українець протягом Другої світової війни (а він воював з 1943 р.) збив більше літаків, ніж Покришкін (воював з 1941 р.), Кожедуб став “лише” двічі Героєм СРСР (третього “героя” він отримав уже після війни — на іншій уже війні), а Покришкін — тричі. Очевидно, далася взнаки національна приналежність до “молодшого брата”.

ПІХОТА
Вогнева міць німецької піхоти базувалася на кулеметних зразках МҐ-38, МҐ-42. Ці кулемети визнані кращими у Другій світовій війні і стояли (щоправда, модернізовані) на озброєнні бундесверу аж до 1970-их років. Крім того, в боях за Тернопіль були зразки “Штурмґевера-44″, який у майбутньому став прообразом для конструктора Калашнікова у створенні його знаменитого автомата.
Звісно ж, застосування радянською стороною мінометів реактивної артилерії БМ-13 (“катюш”) багато у чому вирішувало справу на користь радянських військ. Але не дуже велика точність накриття за площею спричиняла втрати як серед противника, так і цивільного населення. Ще однією великою перевагою “катюш” був величезний психологічний вплив на противника. Німецька ж схожа зброя — 6-ствольний міномет — була набагато точніша, проте у військах її було дуже мало.

ВИСНОВОК
У німців практично не було шансів захистити Тернопіль без дуже потужного додаткового удару ззовні. Але величезних втрат серед цивільного населення можна було уникнути при більш вдалих тактичних підходах радянських військ. І
Головний інспектор бронетанкових німецьких військ Гайнц Гудеріан на нарадах у Гітлера за підсумками битв на Східному фронті (у районі Західної України) доводив необхідність перегляду системи протитанкової оборони вермахту: підпорядкування протитанкової артилерії безпосередньо танковим і піхотним командирам на полі бою, а не вищим артилерійським начальникам у штабах. Наш співрозмовник Антон Юліус також відзначав, що двозначність наказів та різнотипність озброєння німецької артилерії не відігравало позитивної ролі. У радянській же армії все було набагато простіше і універсальніше, проте спричиняло величезні втрати.

І.КРОЧАК (архівіст ДАТО, військовий історик), Д.ЛУЧКА

Опубліковано Ingwar A 

Джерело: http://like.te.ua