«Ніколи б не подумала, що в моїй родині буде четверо найдорожчих мені чоловіків і всі – Славіки»

Вівторок, 23 липня 2013, 12:15

 Відразу трьох хлопчиків народила 35-річна Ірина Бабовал наступного дня після Трійці. Вони з чоловіком вважають це Господнім знаком, адже дітей Іра і Ярослав просили у Бога цілих тринадцять років, пишуть «Факты и комментарии». 

Подружжя постійно зверталося до лікарів, обстежувалися, проходили різноманітні курси лікування. Але не забували і про Бога. Неодноразово їздили в паломництва по святих місцях. Неподалік Почаєва Ірина та Ярослав купалися в джерелі святої Анни, яке славиться допомогою безплідним парам. У позаминулому році подружжя вирушило на прощу до Єрусалима, до Гробу Господнього. Через рік Ірина дізналася, що вагітна і носить під серцем одразу трьох синів!

«Варто було мені встати з ліжка, щоб сполоснути після себе чашку, як чоловік починав лаятися»

– Це було тим більше несподівано, що у нас з чоловіком вже досить солідний вік, як для людей, які вперше стають батьками, – посміхаючись, каже Ірина Бабовал, симпатична мініатюрна шатенка. – Мені 35 років, а Славіку вже сорок. Ми познайомилися з ним багато років тому в Збаразькому районі. Ярослав жив у селі Добриводи, а я приїжджала туди до родичів на шкільні канікули. Три роки ми зустрічалися, а коли мені виповнився 21 рік, побралися. Жити спочатку було важко: наймана квартира, спроба заробити і встати на ноги. Але дітей хотіли з самого початку. Чомусь Бог не давав. До кого тільки ми вже не зверталися! Здавали аналізи, проходили діагностику. Всі лікарі брали з нас гроші, причому чималі, але результату жодне лікування не приносило. Я навіть зробила операцію зі збільшення прохідності труб і все одно не могла завагітніти. Але ми з чоловіком не впадали у відчай. Твердо знали, що у нас рано чи пізно будуть діти.

Тим часом були зайняті і насущними проблемами: купили по молодіжному кредиту двокімнатну квартиру, зробили в ній ремонт. Віддавати гроші було непросто, особливо коли сталася криза. Ми з чоловіком приватні підприємці. Славік займається м’ясною продукцією, а я шию шкільну форму. Поки крутимося, бігаємо, шукаємо клієнтів – заробіток є. Як тільки робимо маленьку паузу – грошей відразу не вистачає.

У листопаді 2012 року Ірина відчула, що чекає дитину. Жінка навіть не купувала тест на вагітність. Відразу здала аналіз крові, який підтвердив її припущення. Радісну новину майбутня мама тут же повідомила чоловіку. Ярослав дуже зрадів, але не здивувався: як і Ірина, він був упевнений, що в них обов’язково буде дитина. Через шість тижнів подружжя разом пішли на перше УЗД.

– Коли нам сказали, що я вагітна трійнею, ми просто повірити не могли, – розповідає Іра. – Навіть не так: повірити – повірили, але усвідомити, що ти не просто носиш під серцем довгоочікуване дитя, а що всередині мене їх цілих троє, до кінця ніяк не виходило. Причому мене стали лякати можливими ускладненнями і погрозами зриву і мало не відразу сказали лягати в стаціонар. Я, звичайно, цього робити не стала. Ну як це: кину швейний цех, підлеглих, роботу і ляжу в лікарню? Тим більше, що почувала себе чудово. Ну так, перші кілька місяців трохи нудило, але це не заважало вести активний спосіб життя. А ось Славік якраз був обережним. Спочатку заборонив мені водити машину, потім перестав куди-небудь відпускати саму. Зрештою, дійшло до того, що він, крім своєї роботи, взяв на себе всі клопоти по господарству. Прибирав, готував їжу, мив посуд. Варто було мені встати з ліжка, щоб сполоснути після себе чашку, як чоловік починав лаятися. Хоча, слід визнати, це відбувалося вже на останніх місяцях вагітності, і рухатися справді було дуже важко.

«Мені зробили загальний наркоз, а коли прокинулася, була вже мамою»

– Я невеликого зросту, важу п’ятдесят кілограмів, а тут поправилась на цілих двадцять, і всі двадцять пішли саме в живіт, – продовжує Іра. – Бачите, зараз, через кілька тижнів після пологів, я знову стала худенькою, а живіт стирчить – шкіра ще не підтяглася. Лікарі навіть жартували, що у мене там, напевно, дівчинка залишилася. В останні місяці вагітності я могла лежати тільки на боці, через важкості в животі почала мучитися безсонням. Добре, хоч діти не дуже мені дошкуляли. Не билися, не пустували, просто потихеньку підростали в животі.

– Я торкався живота дружини, ловив дитячу п’яточку або лікоть і все ніяк не міг зрозуміти: ну як це, в такому малюсінькому просторі (в животику моєї маленької Іринки!), живуть одразу троє наших синів? – дивується Ярослав.

– На святвечір ми сказали моїй мамі, що у неї буде троє онуків, – сміється Ірина. – Ох, треба було бачити реакцію. Вона весь вечір пила валер’янку, все ніяк не могла заспокоїтися. А я якось швидко звиклася з цією думкою. Хоча, якщо чесно, до останнього сподівалася, що буде хоч одна дівчинка. Нам відразу сказали, що один з трійнят – точно хлопчик. Решта під час УЗД дупками повернулися. На наступному обстеженні узедистка встановила, що у мене в животі – двоє синів. Ну, вже остання-то буде дівчинка, думала я. І помилилася!

У Тернопільському обласному перинатальному центрі «Мати і дитина» Ірині, яка доносила трійню до 35 тижнів, зробили кесарів розтин. Ярослав народився зі зростом 43 сантиметри і вагою 1950 грамів, Станіслав – 44 сантиметри і 2100 грамів, а Владислав – 43 сантиметри і рівно два кілограми.

– Про пологовий будинок можна розповідати окремо і з масою злободенних подробиць, – каже Ірина. – Справа в тому, що ремонт у перинатальному центрі розпочався бозна коли. Розпочався з помпою, з табличками «Під патронатом міської адміністрації та Президента України». Відкриття нової будівлі з модернізованими кабінетами і дорогою апаратурою мало відбутися ще півроку тому. Але старий пологовий будинок зруйнували, а новий так і не добудували. Але ж народжувати в іншому пологовому я не могла: трійнят приймають тільки в обласному перинатальному центрі, тому що якщо у новонароджених виявляються якісь небезпечні для життя патології, то врятувати їх можуть тільки там. Лікарі обласного пологового будинку і справді чудові. Але умови! На всіх породіль там… одна десятимісна палата. Ми з дівчатками лежали штабелями, як оселедці. Спека, задуха, про кондиціонери і мови немає. Вікно весь час було відкрите, і нас усіх протягло. Якось раз уночі мене розбудила одна з пацієнток, Надя: «Іра, у мене вже води відійшли. Зараз народжуватиму. До лікаря не дійду, так що приймай пологи!» Я, звичайно, заметушилася, побігла за акушером. Слава Богу, він встиг, і Надя благополучно народила.

Ірині лікарі відразу сказали, що їй доведеться пройти через кесарів розтин. Жінка готова була народжувати і сама, але у випадку з трійнею дуже великий ризик ускладнень. Враховуючи вік Іри і те, що це перша її вагітність, про фізіологічні пологи не могло бути й мови.
– Мені зробили загальний наркоз, а коли я прокинулася, то вже була мамою, – каже Ірина. – Навколо мене стояли акушер-гінеколог, анестезіолог, медсестри, про щось запитували, мацали пульс, дивилися мені в обличчя. Я все чула, але язик був як свинцевий, говорити не могла. Насилу вимовила «мамо», побачивши в реанімації біля ліжка свою матір. Потім запитала єдине, що мене цікавило: де діти? Мене запевнили, що все гаразд, малюки живі і здорові. Увечері того ж дня кожного з синів по черзі поклали мені на груди. Це було так дивно! Рідні, тепленькі грудочки, такі крихітні, що навіть на руки страшно взяти.

– Я досі синів жодного разу не брав на руки, – зізнається Ярослав. – Коли туго замотані «солдатиком» – ще нічого, можна взяти на хвилинку, а так – ручки-ніжки мацюпусінькі, пальчики взагалі як сірники, головку не тримають. Як їх таких візьмеш?
Цієї миті один із малюків, які лежали у спальні, тихенько заплакав. Подивившись на годинник, мама з татом вирішили, що час годувати діток. Ірина почала розгортати хлопчиків з пелюшок, а Ярослав пішов на кухню готувати дитячу суміш.
– Грудного молока у мене поки мало, – розповідає Іра. – Вистачає тільки на два рази на день кожному з хлопчиків. А дітки повинні їсти кожні три години. Славік, ти пляшечки простерилізував?
– А чого морочитися, якщо пацани потім все одно горілку з однієї склянки пити будуть? – віджартувався новоспечений тато, виймаючи пляшечки зі стерилізатора. – Уявляєте, в дитячій обласній лікарні, куди Іру з малюками перевели через тиждень після пологів, діти свої 50 грамів їжі недоїдали. А коли я приготував – миттю все злопали. Це тому, що їдять вдома, та з легкої татової руки!
– Якби не було цього тижня в дитячій лікарні, я б зараз, напевно, з глузду з’їхала, – хитає головою Ірина, роздивляючись малюків. – Там мене привчили до режиму, пояснили, що робити, коли діти рюмсають, як їх правильно брати на руки, як швидко міняти підгузки, як сповивати. Добре ще, що вони зараз в основному сплять. Синочки взагалі дуже спокійні дітки. Особливо Станіслав. Славік і Владик – ті, буває, похникують. А Стасик особливий. Наприклад, Ярослав схожий на тата, Владислав – на мене. До того ж вони обидвоє темненькі. А Стасик взагалі світленький і ні на кого з нас не схожий.
– Хто вибирав дітям імена? – цікавлюся у Світлани.
– Я, – усміхається Іра. – Чоловік сказав, що після того, як я народила відразу трьох синів, мені і карти в руки. Будь-який каприз! А я чогось собі так придумала: старшого назвати на честь тата, а двох інших – Станіслав і Владислав. Якби мені хтось раніше сказав, що у мене в сім’ї буде четверо найрідніших і улюблених чоловіків, та ще й всі Славіки, – я б ні за що не повірила.
– Коли збираєтеся хрестити малюків?
– У серпні. Зараз всі подруги, друзі і родичі, яких ми хотіли б бачити хрещеними наших малюків, у відпустках, на морях і курортах. Ось зберуться – тоді й похрестимо.
– Місцева влада Тернополя якось заохотила вас за трійнят? Пообіцяла передбачену в таких випадках квартиру?
– Ні, – нахмурився Ярослав. – Хоч би шматок землі який дали для спорудження будинку. А нас навіть усно не привітали, не кажучи вже про матеріальну допомогу, якісь візочки, ліжечка чи хоча б ті ж памперси, пачка яких іде у нас за два дні.

– Добре, що хоч є допомоги по народженню на дітей, які платить держава, – додає Ірина. – На трьох це виходить близько трьох з половиною тисяч гривень на місяць. За них можна купити підгузники та дитячі суміші. Славіку належить годувати сім’ю самому, адже кілька найближчих років я працювати не зможу. Але нічого, якось впораємося. Головне, щоб дітки були здорові. Якщо Господь почув наші молитви і допоміг нам народити таких чудових хлопчиків, то обов’язково дасть можливість поставити їх на ноги.

 

Підготував Артем СТРОНОВИЧ