Урочище «Бичова», що поблизу Монастириської, зібрало кілька десятків тисяч шанувальників лемківської культури
Понеділок, 15 серпня 2011, 12:55
Уже втринадцяте фестиваль «Дзвони Лемківщини», що відбувся 6-7 серпня, зібрав кілька десятків тисяч шанувальників лемківської культури. Урочище «Бичова», що поблизу Монастириської, з 2000 року стало традиційним місцем проведення свята. «Цне мі ся за тобом, мій лемківський краю!» у перекладі означає «Сумую за тобою, мій лемківський краю!» Саме під таким гаслом минув цьогорічний фестиваль. Відвідати його мали можливість усі бажаючі. Тож, не гаючи часу, зібрала в наплічник вишиванку та все найнеобхідніше і попрямувала на автобусну станцію...
Ось я й на місці. Торгові ряди, що простягнулися вздовж дороги, переповнені найрізноманітнішим товаром: вишиванки, крайки, вироби з дерева та гончарні, лемківський стрій, прикраси. Між рядами помічаю багатьох представників влади й політиків. Схоже, вони також приглядаються до краму… Варто ж мати згадку про фестиваль. «Я — лемко, тому «Дзвони Лемківщини» для мене — ніби цілюща джерело традицій, фольклору, з якого черпаю натхнення до наступних «Дзвонів», — зізнається депутат Тернопільської обласної ради Степан Барна. — Моя родина була переселена у 1945-му році із села Завадка Романівська, що в повіті Кросно Підкарпатського воєводства Польщі. Депортували всю сім’ю спочатку в селище міського типу Товсте Заліщицького району, а пізніше в Нагірянку, що на Чортківщині. На Лемківщині ми були добрими господарями, мали велику хату, господарку, млин, шістнадцять моргів поля, кілька моргів лісу. Прадід Григорій їздив у Америку на заробітки, тож і копійчина водилася. На Україні ж нічого цього не було. Дідусь із сім’єю, татові моєму на той час було шість років, опинився у старенькій обдертій хаті. Та це ще не найгірше. Дехто з депортованих тулився у хліві разом з коровами та птицею або й зовсім не мав даху над головою».
Із жахіттям згадує минуле і лемкиня Стефанія Бетлей: «Народилася я в селі Віслок Великий Сяноцького повіту 1939 року. Село було дуже великим, утім на його території не проживав жоден поляк — тільки українці. Наша сім’я була досить заможною: мали свій ліс, поле, худобу, тож залишати таке господарство ніхто не хотів. Коли почалося переселення, люди переховувалися у лісах, аби їх не знайшли. Якоїсь ночі нам наказали зібрати все найнеобхідніше. Повідомили, що на короткий термін переселяють до Словаччини, а згодом повернемося назад. Нас семеро посадили на фіру та повезли до Словаччини. Там нас зустріли радянські офіцери й під конвоєм повернули назад, на територію Польщі, де, немов худобу, загнали в товарні вагони та протягом цілого місяця везли до України». Для пані Стефанії «Лемківські дзвони» — чистий ковток безтурботного, щасливого раннього дитинства, що минуло у любому Віслоку, дотик до прадідівських звичаїв.
Хід-парад учасників «Дзвонів Лемківщини» та покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку стало відкриттям святкової програми. Після привітальних промов представників лемківських товариств та організацій, запалала традиційна лемківська ватра заввишки 2,5 метра й стартував концерт. 110 творчих колективів зі всієї України та зарубіжжя радували лемківськими піснями гостей фестивалю. «Співати так, як лемки, не вміє ніхто, — зазначає голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Олександр Венгринович. — З кожним роком наш фестиваль усе більше розростається і вдосконалюється. Наприклад, нині ведучі говорять виключно лемківським діалектом. Уперше представлена виставка ікон, привезених із Львівського музею вишитих ікон. Автором робіт і за сумісництвом засновником музею був лемко, отець Дмитро Блажейовський. На жаль, торік він помер, проживши ціле століття».
Дивує цьогоріч і «Лемківське село» — музей під відкритим небом. Його експонати — садиби із відтворенням лемківського побуту і культури. Є тут і криниця, в якій, подейкують, молодильна водиця. Староста Михайло Тиханський зізнається, що викопали її аж за третім разом, тому добряче довелося попотіти. Під час фестивалю криницю освятили.
По обіді відбулося відкриття містечка майстрів. Від дивовижі, створеної талановитими умільцями, очі розбігалися, а руки тягнулися до гаманця. Азарту додавала ще й можливість навчитися котромусь із мистецтв. Почати вирішила з гончарства. Тернопільський гончар Юрій Іщук не тільки відкрив таємницю, як підкорити глину, а й дозволив мені самостійно виліпити… глечика. «Нагончарившись», попрямувала насолоджуватися мелодійними візерунками веселих музик зі Збаражчини. Напевно, чимось припала їм до душі, бо дозволили пограти на кобзі та дивакуватому козабасі. У найнепідходящий момент мій шлунок загуркотів, нагадавши, що одним мистецтвом сита не буду. Ласувати на фестивалі було чим. Багатоманіття лемківських страв і напоїв, таких як бандурки, мачанку, мастило та малай, вражало. Смакувала, аж за вухами лящало.
Увечері розваги розгорілися ще з більшою силою. Тернопільський гурт «Джазова фіра» зібрав біля сцени безліч молоді, готової «відірватись на повну». Втім, у натовпі можна було побачити не одного дідуся чи бабусю, які теж вирішили трохи розважитись. Опівночі над нашими головами зацвів святковий феєрверк.
Неділя розпочалася божественною літургією. Відтак продовжилась концертна програма. О 18 годині відбулось закриття фестивалю, опісля якого на трасі біля урочища ставало все менше і менше автомобілів. Сумно, проте все має свій кінець. Прощавайте, «Лемківські дзвони», зустрінемось у наступному році!
Ольга ВЕРБИЛО, студентка спеціальності «Журналістика» філологічного факультету ТНПУ ім. В. Гнатюка.
вугілля і дрова
