Українцям щороку накручують «стрілку»: то за яким часом нам жити?

Середа, 30 жовтня 2013, 06:57

Україна знову живе в зимовому часі. В ніч з суботи на неділю українці перевели стрілки своїх годинників на одну годину назад. Чи будемо й надалі переходити на зимовий час або ж теперішній перехід стане останнім – точної відповіді на це питання на сьогодні немає. Справа в тому, що Кабінет Міністрів раніше виступив з пропозицією скасувати перехід на літній час. Однак українські депутати поки не прийняли відповідний закон, а громадяни України ставляться до такої пропозиції уряду по-різному. Ми вирішили з’ясувати, чи мають дискусії про те, за яким часом жити Україні, політичний підтекст, чи є від цього економія і взагалі – кому від цього стане краще.

Економія від переводу стрілок – вже не аргумент
Не переводити стрілки українські політики закликають вже кілька років. Ось тільки на якому часі – літньому або зимовому – зупинитися, все ніяк не можуть вирішити. За перехід на літній час нардепи в 2011 році проголосували, але потім скасували рішення. Пізніше Кабмін запропонував закріпити зимовий час, але з 1 лютого 2013 року. У зв’язку з проведенням Євро-2012 чиновники пропонували востаннє у 2012 році перейти на літній час для зручності іноземців. Після чого восени країна мала перевести стрілки годинника на годину назад, і жити із цим часом, – уточнили в уряді.

Нагадаємо, що основних аргументів необхідності переходу на «літній» час завжди було два:

– економічна вигода (так вважають, зокрема, у США);

– так звана «якість життя», мається на увазі турбота про населення (про це люблять поговорити в Європі).

Американці непохитно вірять в енергозберігаюче значення переведення стрілок годинника, незважаючи на дослідження своїх же вчених, які довели, що економія електроенергії в масштабах країни становить менше 1 відсотка. Європейські вчені стосовно «економії» налаштовані не настільки оптимістично, але все таки стверджують, що завдяки переведенню стрілок поліпшується якість життя, тому що влітку пізніше темніє.

Але згідно з даними, опублікованими виданням «Der Spiegel», перехід на «літній» час у Європі не зменшує, а збільшує споживання електроенергії на 1-4 відсотки! Цей факт пояснюється зростаючою потребою в опаленні в ранковий прохолодний час і збільшенням потреби в кондиціонерах літніми вечорами.

Годинники втягнули у політичну гру
«Істерія» з переводом стрілок пов’язана з бажанням бути схожими на росіян, – переконаний Володимир Фесенко, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента». «Дискусія починалася з того, що частина депутатів Партії регіонів, яка висувала ініціативу закріплення одного часу, просто копіювала російський досвід (Росія в жовтні 2011 року вже не переводила годинники). Така психологія наших проросійських сил: Україні все потрібно робити так, як роблять у Росії», – вважає політолог.

Також вбачає у переведенні стрілок політичну гру і екс-міністр економіки, президент Центру ринкових реформ Володимир Лановий. «Починається гра «у дурачка»: підкидають тему, а потім навколо неї розгортають дискусії та суперечки. Наприклад, говорять, що якщо ми будемо в одному часовому поясі з Росією – це одне, якщо з Європою – це інше. Нікого в Україні при цьому не цікавить, як це пов’язано з біоритмами, рухом транспорту та іншими обставинами, які ускладнюються в контексті виміру часу», – вважає експерт.

Із впливом переведення стрілок на здоров’я лікарі не визначилися
Найголовніша проблема в переходах на літній і зимовий час – це здоров’я людей. І з цього питання у фахівців також немає однозначної позиції – одні захищають літній час, інші навпаки, жорстко критикують перехід на нього.

Якщо вірити медичній статистиці, то після переходів на літній, втім, як і на зимовий час, лікарі констатують, що до них за допомогою звертається більша кількість пацієнтів, ніж в інші періоди.

Як правило, українці звертаються за медичною допомогою у зв’язку з проблемами з тиском і серцем. Деякі фахівці не пов’язують проблеми зі здоров’ям з переходом на літній час або ж на зимовий. Окремі представники медицини говорять про те, що причинами проблем зі здоров’ям є процеси в організмі, які відбуваються у людини при зміні пір року.

Який час залишити – дискусія триває
В умовах, коли Закарпаття ближче до середньоєвропейського часу, а Луганськ хоче жити за російським часом, щоб уникнути розколу, необхідно зберегти існуючу ситуацію, яка досі влаштовувала і тих, і інших, пише «Наша Батьківщина». Потрібен здоровий консерватизм. Ми звикли жити за зимовим та літнім часом, до цього пристосувалася і країна, і люди. І навколо цієї теми ніколи не було дискусій, зазначають політологи.

Головний критерій у цій ситуації – зручність для людей. Будь-які інші міркування – вторинні. Але, як бачимо, поки що далі розмов чиновники і політики не заходять. А враховуючи те, що в жовтні відбудуться парламентські вибори, тим більше незрозуміло, куди повернуться стрілки на політичних «годинниках» після них.

Дайош тернопільський час!

Легко міркувати про зимовий і літній та інший час, сидячи в Києві. Столиця розташована точно посередині другого часового поясу, і час тут відрізняється від лондонського рівно на дві години, хвилина в хвилину, і рівно на одну годину від середньоєвропейського часу. Але Україна – велика країна. Який час не встанови в Києві – літній, зимовий, московський, хоч пекінський – одночасно донецьким і ужгородським жителям не догодити. Відстань між ними 1300 км, і коли в Донецьку вже розвиднілось, в Ужгороді ще темрява очі коле.

Свого часу тодішній міністр надзвичайних ситуацій Віктор Балога запропонував час у Донецьку перевести на півгодини вперед, в Ужгороді – на півгодини назад. Але як тоді бути в Полтаві чи Тернополі? Перша на півдорозі від Києва до Донецька, другий на півдорозі до Ужгорода. Ось якби полтавчан будили вранці на 15 хвилин раніше, а тернополянам дали б поспати ще чверть годинки, тоді це була б справжня турбота про народ, а не тільки про донецьких і ужгородських. З чого раптом їм такі переваги? Тому що сам Балога з Ужгорода, а президент із Донецька? Так недовго і країну розколоти, причому не на Схід і Захід, а вщент. Якщо вже вводити справедливий час, він має бути справедливим для всіх. У Сумах – сумський, у Тернополі – тернопільський, у Кривому Розі – криворізький. І не треба боятися, що в країні настане хаос. Він уже давно настав!

Це цікаво

* Із більш ніж 200 країн у світі тільки в 82-х практикують переведення стрілок годинника.

* Першими у світі за допомогою «літнього» часу в 1908 році подовжили світловий день англійці. Прагматичні британці в такий спосіб хотіли заощадити на свічках: тамтешні економісти підрахували, що часове зрушення «подарує» середньостатистичній родині додаткові чотири свічки за місяць.

* Уперше процедуру переходу на «літній» час українці випробували на собі у складі СРСР 1 квітня 1981 року.

* У Росії є місце, де стрілки годинника не переводилися ніколи. Це – Центр керування космічними польотами в підмосковному Корольові.

* Незважаючи на те, що в Китаї п’ять часових поясів, час по всій країні один – пекінський.

* Відмовитися від переведення годинникових стрілок можна й у межах однієї держави. У США, наприклад, від нього відмовилися штат Арізона, Гаваї і навіть окремі райони Індіани.

* Перед переходом на «літній» час 18 березня 2002 року 5 тисяч громадян Ірландії надіслали петицію уряду з вимогою переведення стрілок годинника не на 1 годину, а на цілих 9! Причиною дивної вимоги став чемпіонат світу з футболу, що відбувався у Японії й Кореї.

* За всю історію Японії, яка славиться найбільшою тривалістю життя, стрілки годинника в цій країні не переводили жодного разу.

Підготував Адам Стрижнюк

Масштабні проекти у Тернополі: гроші, здоров’я і антистрес

Вівторок, 29 жовтня 2013, 08:48

З 7 листопада тренінгова компанія «O.Vitta» започатковує в Тернополі масштабний навчальний проект. Його мета допомогти людям розпочати свій бізнес, організувати робочий колектив, скинути зайву вагу і влаштувати своє особисте життя. Подавати заявки може кожен охочий за адресою http://www.ovitta.com

 

Варто врахувати тільки те, що проект розрахований лише на дорослих. Згодом організатори проведуть кастинг і з тих людей, які його пройдуть, сформують декілька навчальних груп.

«Треба вчитися»

Кожна з груп буде три місяці займатися в одній із тренінгових категорій: «Школа здорового харчування», «Бізнес-школа», «Корпоративна освіта» та «Антистрес». Під час занять дорослі учні тренінгів будуть проходити теоретичні та практичні заняття, будуть спілкуватися з тренером та між собою, розповідати про досягненні результати, робити висновки та ламати стереотипи.

-          Тим людям, які справді хочуть змінити своє життя і прийдуть до нас на заняття, я обіцяю, що вони побачать реальний результат, - каже тренер компанії «O.Vitta» Микола Сапсан. – Адже чимало з нас розчаровані певними обставинами, напружені, знервовані, виснажені і хочуть щось змінити у своєму житті. В когось немає достойної, стабільної роботи і йому потрібні гроші, хтось прагне гарно виглядати, бути струнким та красивим, але не може навчитися правильно харчуватись, хтось не може побудувати своє особисте життя і знаходиться на грані стресу. А вихід із цього становища дуже простий. Треба вчитися. Вчитися керувати своїм життям, своїми думками, вчинками, словами.

«Знання переростають у звички»

За словами Миколи Сапсана, як показує практика, якщо людина добре засвоює певні знання і застосовує їх на практиці, то через деякий час вони переростають у звички. А вже ці звички стають нашим новим життям.

Наприклад, ніхто не народжується водієм. Щоб навчитися керувати машиною потрібно закінчити автошколу. Через деякий час набуті в автошколі знання переростають у звичку. І людина може керувати машиною навіть не задумуючись над деяким нюансами. Вона просто це вміє і все. А значить, щоб стати струнким треба навчитися правильно харчуватися. Через три місяці ці нові знання переростуть у звички і ви продовжуватимете харчуватися за уже виробленою схемою і більш ніколи не набиратимете ваги. Так же ці знання допоможуть і тим, то прагне знайти достойну роботу, організувати наявний робочий колектив або відкрити свій бізнес. Адже мільйонерами не народжуються. Ними стають після багатьох років виснажливої роботи і десятків провалів. Після цього відбувається набуття певних знань. А вони переростають у звичку бути мільйонером. Ви ці знання зможете здобути лише за три місяці. Після цього ви почнете дивитися на світ очима майбутнього мільйонера. Цим ви підвищите цінність своєї праці в очах роботодавця або зможете відкрити свій власний бізнес.

Для більш детальнішої інформації про кастинги та тренінги звертайтесь за телефоном (067) 351-82-18. Або заходьте на сайт компанії www.ovitta.com.

 

Перелік проектів:

Проект «Антистрес»

Допоможе вам вирішити проблеми вічно поганого настрою, нервових зривів, конфліктів з близькими і рідними. Такий семінар дозволить Вам збагнути причини роздратування і депресії, дослідити роботу людської психіки та навчитись постійно отримувати натхнення і задоволення від життя.

 

Проект «Школа здорового харчування»

З його допомогою ви отримаєте чудову фігуру і вміння правильно харчуватись. Дієти та голодування – це не вихід. Це короткотермінові дії, які не рятують людину від подальшого набирання зайвої ваги. Досвідчені тренери Галина Жеграй та Надія Охват завдяки авторській програмі корекції ваги та фігури допоможуть усім учасникам школи привести себе в належну форму і навчитися її підтримувати, змінити відношення до себе і свого життя.

 

Проект «Бізнес-школа»

Пройшовши цей проект ви збагатитеся необхідними навиками і компетенцією для того, 1щоб потенційно забезпечити себе достойним доходом. Найчастіше, ми ототожнюємо поняття «робота» з поняттям «дохід». Сьогодні, у часи інформаційної епохи, ці категорії зовсім різні. Основне – зрозуміти, чого ви хочете, коли, навіщо і як. Усі випускники школи рекомендуються роботодавцям.

 

Проект  «Корпоративна освіта»

Цей проект спрямований для підвищення ефективності і прискорення Вашої підприємницької діяльності. Допомагає компаніям та їх керівникам підвищувати ефективність бізнесу та ефективно керувати найціннішим з ресурсів – людьми. Для бізнес-команди дуже важливі регулярні тренування, щоб досягати більшого і стати ефективнішою. Ми даємо механізми, які допоможуть їм значно підвищити свою продуктивність, сформувати правильні цілі, модель поведінки та командний дух.

 

Соцопитування:Безпритульні тварини:рятувати чи вбивати?

Вівторок, 22 жовтня 2013, 10:41

Ми проходимо повз них щодня. Хтось спиняється голубить і підгодовує, хтось не помічає, а хтось кривдить. Безпритульні собаки – це проблема, що стосується всіх і її актуальність неможна заперечувати. Тож поки влада вирішує що робити, люди висловлюють свою думку.

Володимир, 60 років, підприємець:

Це проблема, особливо для самих тварин. А особисто мені здається, що вони не несуть небезпеки, багато з них стерилізовані, а отже менш агресивні. Вони не кусаються і не нападають. Та й сьогодні ситуація вже стабілізується і немає особливого ажіотажу довкола даної теми. Я тварин люблю, і сам маю собаку, тому щодо їх знищення категорично проти.

Галина, 33 роки, працівниця залізниці:

Вбивати звісно їх не варто, але треба тримати подалі від громадських місць. Ми ж не можемо бути впевнені у тому, що вони не нападуть. Я боюсь за себе та за свою дитину, адже чула багато випадків коли собаки кусають людей, а деколи кидаються навіть зграями. Потрібно щоб влада цим зайнялась. Але їх напевно це не дуже хвилює.

Оксана, 19 років, студентка:

В нас, так само як і в інших країнах, вони є на кожному кроці. Я дуже жалію таких тварин, адже це самі люди викидають їх на вулицю. Тобто можна сказати самі собі створюють проблеми. І хоч я чула досить багато випадків коли собаки кидаються на людей, та це не привід їх труїти як робили на початку літа. Тварини тоді помирали в страшних муках на очах у дітей

Ольга, 64 роки, дезінфектор:

Така проблема є, і дуже серйозна. Я з цим добре знайома, адже часто стикаюсь у ході своєї роботи. Відвідую багато об’єктів і собак там дуже багато. Особливо проблемним є Новий Світ, там їх купа. Потрібно звісно будувати якісь притулки, я відвідую багато служб з цього приводу але мене там просто не чують.

Оксана, 25 років, безробітна:

Я думаю, що їх треба знищувати, оскільки вони є загрозою для міста. Купа випадків коли вони нападають без причини, і це страшно. Іншого виходу, наразі, я просто не бачу.

Борис, 53 роки, електрик:

Та вони ж нікому нічого поганого не роблять, їх підгодовують. Та й напевне в кожному дворі знайдеться собаку чи кіт, який не має господарів, але всі його люблять і вважають своїм. Тому це не першочергова проблема на сьогоднішній день.

Тетяна, 38 років, вчителька:

Якщо чесно я не дуже добре ставлюсь до тварин які не мають господаря, адже за них ніхто не несе відповідальність, а це страшно щоразу проходити повз зграї псів і молитись щоб тебе не вкусили. Звичайно їх шкода і треба виділяти гроші на притулки, як це роблять в усіх цивілізованих країнах, але в нас така держава, що гроші витрачають на усе, окрім того що справді потрібне. А в нас між іншим не те що тваринам, людям жити ніде.

Юля, 18 років, студентка:

Останнім часом таких тварин все менше, мені з одного боку дуже шкода їх, але з іншого – є багато агресивних собак. Мене цього року навіть вкусила одна з них. Думаю влада має дбати про братів наших менших, але водночас і думати про безпеку громадян

Марія, 20 років, студентка:

Питання є досить актуальним сьогодні не лише у нашому місті, але й по всій Україні. Я дуже люблю тварин, і навіть часто підгодовую їх. На мою думку їх ні в якому разі не потрібно вбивати чи отруювати, просто треба серйозно зайнятись цією справою, адже вони самі не можуть себе захистити.

Оксана, 34 роки продавець:

Я маю двох дітей і мені страшно через те, що собаки так просто блукають містом. Загроза є, тому хотілося б щоб будували притулки для безхатніх тварин, однак це вже щось таке із області фантастики. Але й присипляти, якось не гуманно та в крайньому випадку це буде хоч якимось виходом.

Питання як рятуватись від безпритульних тварин поділило наше місто на два табори, кожен з яких має вагомі аргументи. Бродячі собаки і коти, хоч і не прикрашають наше місто, та вини їхньої у цьому немає. І поки грошей на нові притулки не виділили, нам залишається лише бути гуманними та пам’ятати слова А.Екзюпері які знаємо з дитинства «Ти назавжди береш відповідальність за тих, кого приручив».

Віка Загнетова

Безпритульні собаки: вбивати чи рятувати?

Вівторок, 22 жовтня 2013, 07:23

Те, що собака друг людини, доведено давно. Собака вірно служить нам, виконуючи різноманітні функції: стереже худобу на пасовищах, охороняє обійстя, квартири, бере участь у воєнних операціях, допомагає під час санітарних і пошукових заходів, приходить на допомогу людям у воді, служить поводирем для незрячих, тішить своєю присутністю дітей і рятує від самотності одиноких людей. Тому й любимо ми собак. Щоправда, домашніх.

А яку любов ми даруємо безпритульним псам, яких щодня бачимо поодинці і зграями у дворах багатоповерхівок, новобудов, місцях роздрібної торгівлі та навіть біля головних воріт Тернополя – залізничного вокзалу? Чи так само з любов’ю піклуємося про них?

Показник собачої кусючості – найвищий у Європі

Наша подальша розмова про собак, котрі живуть на вулиці, тобто про бездомних і бродячих. За визначенням, бездомні – це ті, які з волі випадку опинилися на вулиці або їх викинули з дому господарі. Бродячі ж народилися на вулиці й ніколи не знали господаря.

За часів СРСР проблему безпритульних чотириногих намагалися вирішувати комунальні служби. За одного впійманого ловець отримував 1 карбованець 20 копійок. Тварин умертвляли в герметичному кузові автомобіля за допомогою газу або ін’єкції дитиліну (препарат для внутрішньовенного і внутрішньом’язового введення. Викликає блокаду нервово-м’язової передачі. – А.С.), унаслідок чого пес задихався. Трупи спалювали на спеціальних підприємствах. До винищення братів наших менших залучали мисливців. Напередодні Олімпійських ігор 1980 року, за даними захисників тварин, у Москві знищили майже всіх бродячих собак. На критику заходу, звісно, не реагували.

Україна як незалежна держава, задекларувавши свій намір інтегруватися до європейської та світової спільноти, має дотримуватися відповідних стандартів у всіх сферах життєдіяльності, у тому числі й у ставленні до безпритульних чотириногих. 2006 року Верховна Рада ухвалила закон, що забороняє жорстоке поводження з тваринами й передбачає гуманні способи регулювання їхньої кількості, такі само, як і в країнах Євросоюзу. Проте ухвалення закону, який цілком відповідає світовим стандартам, на жаль, не позбавило українські міста від безпритульних тварин. По суті, на сьогодні ситуація вийшла з-під контролю.

І це при тому, що бездомні собаки є однією із загроз розповсюдження сказу й інших захворювань, інфікування ними людей. Для попередження загрози зараження потрібно вакцинувати чотириногих не рідше одного разу на рік. Чи робиться це в нашій країні, запитання, напевно, риторичне. Особливо з огляду на те, що показник собачої кусючості в Україні – 224 потерпілих на 100 тис. осіб – найвищий у Європі. До того ж кількість бездомних псів стрімко зростає, і убезпечитися від нападу можна, тільки якщо розраховувати на власні сили.

У місцевих бюджетах, кажуть чиновники, просто немає грошей для запровадження практики гуманного зменшення кількості бродячих собак, тобто їхньої стерилізації. Це красномовно засвідчує приклад Києва: 2007 року столична влада, широко афішуючи свою любов до братів наших менших, пообіцяла виділити 76 мільйонів гривень на реалізацію Київської міської програми регулювання кількості бездомних тварин гуманними методами. Проблему планувалося розв’язати саме до проведення в столиці Євро-2012.

П’ять років поспіль тамтешня влада твердила, що бродячих псів нейтралізує стерилізація та хвалилася тим, що їхня кастрація триває повним ходом. Та минав час, а в столиці, як і раніше, так і не видно стерилізованих псів з червоними або синіми нашийниками. До того ж чотириногих бродяг і без підрахунку явно побільшало.

Згідно зі статистичними даними КП «Центр ідентифікації тварин», за 2008 рік стерилізацію пройшли тільки 965 тварин, у 2009 – 1638, у 2010 – 1652, у 2011 році на сьогодні простерилізовано 946 тварин. Але скільки їх загалом у Києві – 30 тис. чи не більше 3 тис., точної кількості назвати не може ніхто. На що витратили гроші, яких було достатньо для спорудження з нуля десятка притулків і оперування тисяч собак, можна лише здогадуватися. Тим часом ситуація в столиці погіршується день у день. А чи працює задекларована «собача» програма? Мабуть, вона – сама по собі, а місто і громадяни – аналогічно.

24 лютого минулого року Україна шокувала Європу під час прес-конференції у Варшаві. Міжнародний фонд захисту тварин «Viva!», Польське товариство із запобігання жорстокому поводженню з тваринами «TOZ» та Асоціація зоозахисних організацій України, котру представляли громадські організації Києва, Харкова, Борислава, Сум, Миколаєва й Одеси, мали можливість ознайомитись із матеріалами, наданими представниками українських зоозахисних організацій. Доповіді, відео- та фотоматеріали свідчать про жорстокість і насильство по відношенню до бездомних, домашніх і диких тварин в Україні.

Заслухавши всі доповіді, переглянувши всі відео- та фотодокументи, польські колеги заявили:

«Ми глибоко шоковані і приголомшені. Ми висловлюємо свій протест проти необґрунтованих і жорстоких убивств тварин в Україні. Це не примха і не розкіш, а вимога й обов’язкова умова для людини – гуманно ставитися до тварин. У ХХІ столітті ми маємо всі складові гуманного розв’язання проблеми: стерилізація, кастрація, чипірування, усиновлення, створення притулків для тварин. Все має бути зроблено за підтримки місцевих органів влади і держави. Гроші, які вони збирають для ескадронів смерті, можуть бути використані для такого розв’язання проблеми. Це злочин не лише проти тварин, а й проти людства. Ми не згодні, щоб чемпіонати були приводом для масових убивств собак».

На жаль, не всіх наших громадян та можновладців цікавить проблема гуманного ставлення до тварин, у тому числі до безпритульних. Проте є закон, що встановлює міру покарання за жорстоке ставлення до них. Кримінальний кодекс України, розділ ХІІ «Злочин проти громадського порядку та моральності» передбачає кримінальну відповідальність за жорстоке поводження з тваринами (ст. 229), а також приховування чи перекручування відомостей про екологічний стан або захворюваність населення (ст. 238). Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження» від 21.02.2006 №3347-IIV вимагає, щоб регулювання чисельності диких тварин і тварин, котрі не утримуються людиною, але перебувають в умовах, повністю або частково створюваних діяльністю людини, здійснювалося методами біостерилізації.

Інстинкт збереження і зміцнення популяції

Масове відловлювання та відстрілювання собак миттєво призводить до сплеску їх народжуваності. Що більше собак забрати з вулиці, то більше їх невдовзі з’явиться. З одного боку, тварини інстинктивно відчувають загрозу для існування виду й розмножуються з потрійною силою. З іншого – собаки, які залишилися, краще харчуються, тому в період «собачих весіль» ситі та здорові тварини дають краще потомство.

Якщо забрати з вулиці всіх собак і котів, їхнє місце обов’язково займуть якісь інші тварини. Наприклад, пацюки. Вчені з’ясували, що запах сечі котів і собак має пригнічувати гризунів. Під Петербургом стоїть пам’ятник… коту. Після Великої Вітчизняної війни, коли кількість пацюків зросла до катастрофічної, у місто буквально ешелонами завозили пухнастих мисливців. Минув певний час і вони успішно впоралися з поставленим завданням, врятувавши Північну Пальміру від нашестя гризунів. Водночас уже не раз було помічено: міста, які приймали міжнародні чемпіонати чи олімпіади, і через це в них масово знищували всіх безпритульних тварин, через 2-3 роки зазнавали страшної навали щурів.

Утім варто знати, що міські собаки й їхні заміські родичі, котрі облюбували смітники, мисливські угіддя тощо, належать до різних психологічних груп тварин. Перші орієнтовані на людей, вони інтуїтивно чудово розуміють людську поведінку, вміють випрошувати їжу та пристойно поводитися. Другі, здичавілі, орієнтовані виключно на свою зграю. До homo sapiens налаштовані агресивно. Тож здебільшого нападають на людей собаки на околицях міст, переважно взимку, коли зграї в пошуках корму підбираються ближче до населених пунктів і коли міські родичі не дають чужинцям проникати на зайняту ними територію. Висновок: безконтрольне виловлювання міських собак звільняє місце для агресивних, здичавілих тварин.

Стратегія загальноміської стерилізації повинна передбачати, що собаки з певної території мають бути спіймані, стерилізовані, потім утримуватися в певному місці декілька днів (це, за рекомендацією ветеринарів, необхідно для ефективного загоєння рани) та випущені на ту саму територію, де вони спокійно й мирно житимуть серед людей, приносячи певну користь.

Чи так все відбувається у нас?

Ми раніше уже згадували про тернополянина Леоніда, який полюбляє ранкові пробіжки. Але одного дня все пішло за іншим планом: раптово на самотнього бігуна накинулася зграя безпритульних собак. За словами співрозмовника, як тільки-но собаки почали гавкати, він зупинився, аби не провокувати тварин. Ті підбігли, шарпонули його раз-другий за штани і відійшли. Чоловік вирішив продовжити пробіжку, але виявилося, що собаки відійшли зовсім недалеко, тож побачивши біг Леоніда, кинулися вслід. Тернополянину нічого іншого не залишалося, як стрибати через дротяний пліт у приватному секторі міста. Стрибок хоча й був вдалим, зате з приземленням не пощастило: як результат – вивих руки і її вправляння під загальним наркозом.

До речі, за словами пана Леоніда, його поклали в палату, в якій уже було двоє постраждалих від собак: молодий хлопець, якого «чотирилапі друзі» підстерегли на території залізничного вокзалу, і 80-літній пенсіонер, який став жертвою тварин у районі вулиці Збаразької.

Чи така історія – поодинока в Тернополі? І чи тільки в Тернополі?

А це означає, що на державному рівні у нас нібито виділяються кошти на вилов і стерилізацію бродячих тварин, а фактично ж усі ці гроші йдуть на зовсім інші потреби. Причому, аж ніяк не собачі. Тож мусимо звикнутися з ідеєю, що жити-не тужити нам з бездомними тваринами. І в такому разі залишається єдине: навчитися, як правильно із ними співжити, аби ніхто не став жертвою – ні ми, ні вони.

Адам Стрижнюк

Якщо нападає собака/зграя безпритульних собак...

Собака, безумовно, друг людини, але часом трапляється, що цей друг перетворюється на ворога і нападає. Бродячі собаки живуть не поодинці, а зграєю. Це означає, що при нападі на людину, як правило, її атакують одразу декілька особин з різних сторін. Напад навіть однієї «хазяйської» невеличкої за розміром собаки може принести багато серйозних травм людині, що вже казати про зграю безпритульних тварин. Як бути в такому випадку? Що робити, якщо вас або вашу дитину вкусив пес? Ті, хто став жертвою агресивної тварини, не завжди знають, як вести себе в подібних ситуаціях.

Перш за все, уникайте тих місць, де можлива зустріч з ними. У бродячих собак, як правило, існує чіткий розподіл території проживання. Особливо намагайтеся уникнути зустрічі з ними в період сильного голоду, тобто взимку, а також у періоди розмноження та вигодовування цуценят, що відбувається переважно навесні та на початку літа.

Безпритульна тварина може напасти через те, що відчує чужинця на своїй території. Собака на повідку може проявити агресію, захищаючи господаря. В якості подразника в тому і в іншому випадку будуть виступати ваші жести руками, гучний голос, стрімкі кроки. Попросіть господаря заспокоїти вихованця, а якщо собака безпритульна, самі скомандуйте «Фу!». Не повертайтеся спиною до гарчащої собаки і ні в якому разі не відводьте погляд.

Зберігайте зовнішній спокій – тварини відчувають вашу паніку. Ніколи не намагайтеся тікати від собак, адже вони бігають в кілька разів швидше людини. Тим більше, якщо ви побіжите, то остаточно затвердите роль жертви. Не падайте на землю. Оскальте зуби і голосно заричіть, не відводячи від собаки очей. Якщо це безпритульний пес, швидше за все, він гарчить або переслідує вас тільки для того, щоб зігнати зі своєї території. Повільно, не відриваючи погляду, постарайтеся залишити це місце.

Якщо ви побачили, що на вас мчить собака, візьміть в руку жменю піску чи землі. Коли вона підбіжить, киньте в очі. Так само, до речі, роблять і при нападі людини. Якщо собака ще далеко від вас, постарайтеся залізти на дерево. Поруч виявилася водойма? Сміливо заходьте у воду і відпливіть від берега. Швидше за все, собака теж пірне у воду, але вкусити під час плавання не зможе. Опинившись у воді або на дереві, кличте на допомогу.

Собака, яку нацькували спеціально, становить для людини особливу небезпеку. Вони нападають блискавично, збиваючи з ніг. В цьому випадку врятуватися можна, тільки заподіявши біль тварині. Справа в тому, що якщо цього не зробите ви – вам зашкодить пес. Озбройтеся палицею і в момент нападу, коли тіло собаки витягнеться, вдарте під ребра. Якщо палиці не знайшлося, доведеться бити ногами. Вдаючись до цієї, на жаль, далеко не гуманної міри захисту, важливо усвідомлювати, що якщо не ви перший заподієте нацькованній собаці біль, то вона може вас загризти. Якщо ви будете вести себе не як жертва, а як нападник, інстинкт самозбереження тварини повинен взяти гору.

Якщо собака все ж таки вкусила вас...

Гострі собачі ікла можуть завдати досить серйозних ушкоджень не тільки шкірним покривам людини, а й судинам, нервам, сухожиллям і навіть кісткам. Небезпечне також попадання в рану слини собаки, адже вона містить безліч бактерій, які починають швидко розвиватися в місці укусу і призводять до розвитку ранової інфекції.

Тому медики рекомендують не намагатися відразу ж після укусу зупинити кровотечу (якщо, звичайно, вона не дуже сильна). Треба дати слині тварини разом з кров'ю вийти з рани. Потім місце укусу варто промити господарським милом (воно допоможе боротися з вірусом сказу), а потім обробити перекисом водню, 3%-ним розчином.

Йод, зеленку або спирт для припікання самого ушкодження краще не використовувати, щоб не обпалити відкриті тканини тіла. А ось шкіру навколо рани йодом змазати потрібно, після накласти стерильну пов'язку і обов'язково відразу ж звернутися до лікарні.

Навіть якщо ви не сумніваєтеся, що укусив вас пес не хворий сказом і щеплений своїм господарем, нехтувати візитом до лікаря не варто. Тільки фахівець здатний правильно обробити місце укусу, щоб воно не було інфіковано мікробами, при необхідності зашити рану, щоб вона краще зросталася і згодом не утворилися некрасиві рубці.

Якщо ж вас вкусила бездомна собака або її власник не встановлений, доведеться пройти курс ін'єкцій від сказу. Боятися цього не варто, ті часи, коли потерпілому від зубів собаки робили 40 уколів у живіт, пройшли. Сьогодні в ходу зовсім інші препарати і можна обійтися набагато меншою кількістю ін'єкцій.

Якщо ви знаєте, кому належить тварина, яка вас вкусила і маєте намір стягнути з її власника заподіяну вам шкоду та збитки, безпосередньо після інциденту необхідно звернутися в лікарню, де вам, крім медичної допомоги, допоможуть ще й зафіксувати факт нападу, а також визначити ступінь тяжкості завданої травми. У подальшому відповідні довідки стануть доказовою базою для судового позову. При цьому саме ступінь тяжкості нанесеної травми буде враховуватися при визначенні розміру матеріального відшкодування. Бажано, щоб знайшлися свідки. І лише після того, як вам нададуть допомогу, необхідно звернутися в міліцію з відповідною заявою. Наступний етап – суд. І в судовому процесі слід обов'язково заявити вимоги про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Що ж загрожує за «покусане» здоров'я?

Відповідальність за порушення порядку утримання собак або інших тварин прописана в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Проте ст. 154 КУпАП передбачає лише незначний штраф, навіть якщо таке порушення спричинило заподіяння шкоди здоров'ю людей або їх майну. Розмір штрафу буде коливатися від 3 до 5 неоподатковуваних податком мінімумів, що дорівнює сумі в 51 і 85 грн. При цьому на розсуд суду тварина може бути конфіскована. Погодьтеся, мізерна плата за покалічене чуже здоров'я і вимотані нерви. Мабуть, це одна з причин, через яку власники собак нехтують дотриманням правил утримання своїх вихованців.

А ви харчуєтесь правильно?

Середа, 16 жовтня 2013, 11:00

Ми те, що ми їмо. Як би банально не звучала ця фраза, але це справді так. Начебто здоровий спосіб життя сьогодні у моді, а про користь здорової їжі знають усі. Але ж знати і виконувати - це різні речі. Саме тому, ми вирішили визначити чи дотримуються правил раціонального харчування у нашому місті.

 

 

Оксана, 39 років тренер-консультант:

Я намагаюсь, але не завжди виходить. Однак у мене є двоє дітей які правильно харчуються, і можу вам сказати, що купити свіжі овочі, курячу грудку, та перепелині яйця – досить дороге задоволення. Та це виправдовує себе.

 

 

 

 

 

 

Олександра, 62 роки, пенсіонер:

Я веду здоровий спосіб життя, і харчування це одна з найголовніших його складових. Завжди слідкую за тим, що я їм. Недарма у Іспанії та Японії люди живуть довше,  вони уже давно зрозуміли цю просту істину. А у нас нажаль,  найбільше страждає молодь яка потрапляє під вплив фаст-фудів.

 

 

 

 

 

Вадим, 44 роки, журналіст:

Звичайно я дотримуюсь правильного харчування, і гадаю що воно б’є по кишені не менше ніж неправильне. А перейти до здорової їжі дуже легко, ось мій спосіб: сьогодні ви вживаєте «шкідливу їжу» , а завтра ні. Все досить просто.

 

 

 

 

 

 

Оксана, 23 роки, педагог:

Пробую, але не завжди виходить дотримуватись. То часу немає і доводиться перекушувати чимось не корисним, то просто хочеться себе побалувати. Відлякує й та думка, що це дорогувато, та на здоров’ї краще не економити. Взагалі, думаю що при переході на таке харчування дискомфорт відчувається лише перші тижні, та невдовзі це стає звичкою. Тому потрібно просто змусити себе на перших парах.

 

 

 

 

 

Сергій, 41 рік:

Все залежить від того, хто і що вважає здоровим харчуванням. Я, наприклад, не вживаю фаст-фуду і намагаюсь їсти корисну їжу, але завжди знайдеться той хто заперечить і скаже, що мій раціон не такий яким повинен бути. Тож кожен сам для себе повинен вирішувати що йому їсти.

 

 

 

 

 

 

Віра, 57 років, вчителька:

Звичайно що дотримуюсь, адже я вже в такому  віці коли це необхідно. Можливо комусь і здасться дорогим таке харчування, але ж це не привід їсти все підряд. До того ж у мене є дача і на ній я вирощую усе необхідне, тому в матеріальному плані не відчуваю мінусів у вживанні корисної їжі, ну а про те, що це добре впливає на організм думаю не варто і згадувати, все і без того зрозуміло.

 

 

 

 

 

Тарас, 25 років, електрослюсар:

Не дуже правильно харчуюсь, а причиною цьому є нестача часу і грошей, адже мені здається що це дуже дорого. Звісно,я чув про користь такого харчування , але поки якось не виходить.

 

 

 

 

 

 

 

Тетяна, 18 років, студентка:

Не завжди дотримуюсь, але принаймні намагаюсь. Це дуже корисно, здоров’я і фігура підтримуються у відмінному стані. Думаю знайти натуральні продукти не легко, але якщо є бажання то усе можливо.

 

 

 

 

 

 

Юрій, 25 років, адміністратор:

Ну я намагаюсь їсти якомога більше овочів та фруктів, і раджу усім так робити. Тоді почуваєш себе набагато здоровішим і енергійнішим. Також, це допомагає уникнути багатьох хвороб. Тому бажаю усім правильно харчуватись.

 

 

 

 

 

 

Галина, 53 роки, інженер:

Переважно їм здорову їжу, на мою думку це не лише покращує стан організму, але також допомагає зекономити, адже якщо замінити усі некорисні продукти, на корисні вийде набагато дешевше. А для тих хто має села чи дачі це узагалі найоптимальніший варіант.

 

 

 

 

 

Збалансоване, здорове харчування - це ключ до прекрасного самопочуття та довголіття. Попри стереотипи, що це дорого і несмачно, варто все ж таки спробувати. Головне переходити до здорової їжі поступово, день за днем виключаючи «шкідливі» продукти. Невдовзі це стане корисною звичкою, а ваш організм буде вдячний за проявлену турботу.

 

Віка Загнетова

То ми їмо чи «Е»мо? Щодня українці купують продукти, що містять до 6 заборонених шкідливих речовин

Середа, 16 жовтня 2013, 09:38

То ми їмо чи «Е»мо?

Щодня українці купують продукти, що містять до 6 заборонених шкідливих речовин

Фанати брежнєвського застою дотепер з ніжною ностальгією згадують сіру ковбаску за 2,20: вона хоч і жахала погляд, проте була смачною і не такою «нахіміченою», як сучасна. Що ж, певний сенс в тій ностальгії є.

Нині ж полиці супермаркетів рясніють зовсім іншими харчами: соковитих кольорів ковбаси, блискучі великі яблука, що можуть зберігатися місяцями, підозріло пористий і декілька днів свіжий хліб і чіпси, чіпси, чіпси… Однак, вдосталь намилувавшись, на більшості етикеток ми побачимо чималий список добавок: ароматизатори, емульгатори, барвники, консерванти…

Від натуральних продуктів практично нічого не залишилося. На прилавках магазинів можна знайти цукати без фруктів, вино без винограду, молоко, яке й не бачило корови, згущене молоко без молока і пельмені без м’яса. Зрозуміло, що етикетка має містити всю інформацію про склад певної продукції. А що на практиці?

Хто-хто в їжі «живе»?

А на практиці продукти, які ми щодня купуємо і вживаємо, містять стільки заборонених і небезпечних добавок, які завбачливі виробники часто не згадують у складі своєї продукції, що Мендєлєєву й не снилося.

Кількість харчових добавок, що застосовуються у виробництві харчових продуктів у різних країнах, сягає сьогодні 500, не враховуючи комбінованих добавок, ароматизаторів. У Європейському співтоваристві класифіковано 296 харчових добавок.

Оригінальні назви добавок досить довгі та складні. Тому для простоти використання та їх безперешкодної ідентифікації у всьому світі запровадили індекс «Е» від слова «Європа». Його також асоціюють зі словами «essbar/еdible», що в перекладі відповідно з німецької та англійської мають означати «їстівний».

Для класифікації харчових добавок у країнах Євросоюзу розроблено систему нумерації. Всі харчові добавки розділені на функціональні групи. Для речовин кожної групи відведені свої номери. Так, добавки з номерами:

від Е100 до Е199 – барвники (підсилюють або відновлюють колір продукту),

від Е200 до Е299 – консерванти (збільшують термін зберігання продуктів),

від Е300 до Е399 – антиоксиданти (захищають продукти від окислювання),

від Е400 до Е499 – стабілізатори (зберігають необхідну консистенцію продуктів),

від Е500 до Е599 – емульгатори (створюють однорідну суміш),

від Е600 до Е699 – підсилювачі смаку й ароматизатори,

від Е900 до Е999 – антифламінги – добавки, що перешкоджають піноутворенню і злежуванню сипучих продуктів. У ці групи, а також у нову групу – Е1000 – входять підсоложувачі, розпушувачі й інші добавки. Цей вид добавок повністю заборонений в Україні.

Логіка підказує, що якщо виробник чесно й повністю перелічив на етикетці всі інгредієнти, включаючи й харчові добавки, то йому нема чого приховувати від споживача, адже він пропонує якісний товар. Якщо ж харчові добавки в списку інгредієнтів не зазначені, це зовсім не означає, що їх там немає. Просто про них не захотіли розповідати, а от чому не захотіли – це вже питання до виробника. Тим паче, що ні для кого не секрет, що в харчовій промисловості не залишилося жодної галузі, де б не застосовувалися добавки.

Саме завдяки харчовим добавкам ковбаси стали ніжно-рожевими, йогурти свіжофруктовими, а кекси пишно-нечерствіючими.

Що ми їмо?

Розпізнати шкідливі продукти іноді буває до смішного просто – яскраво-червоне морозиво з нібито полуничним наповнювачем. Насправді ж яскраві природні кольори моркви, буряка чи вишні у поєднанні з іншими компонентами дають пастельні тони з притаманними їм відтінками. Все інше – суцільні барвники. Не краща ситуація і з продуктами швидкого приготування. Там може не бути барвників, зате консервантів та штучних добавок – хоч відбавляй.

А тепер пригадайте, коли востаннє ви читали етикетку бодай одного з продуктів, покладених до кошика у супермаркеті? Якщо ж і справді ви іноді робите це, то навряд чи для того, аби віднайти скільки барвників, згущувачів та консервантів має той чи інший кетчуп.

У стандартному споживчому кошику українця обов’язково мають бути м’ясні вироби – ковбаса, сардельки чи сосиски. Спокушає гарний свіжий вигляд ковбаси? Тоді шукай на упаковці барвник Е128 – код, який додає м’ясу «рожевого» ефекту і разом з тим вважається канцерогенною речовиною, що призводить до розвитку деяких видів пухлин.

Хочеться солодощів та мармеладу? Тоді тобі поталанить зустріти у їхньому складі татрзин Е102, який допомагає цукеркам, морозиву та солодким напоям набувати червоного та жовтого кольорів, а за сумісництвом викликає харчову алергію. Взагалі, серед усіх закодованих добавок не перелічити тих, які мають наслідки у формі різного виду алергій. Враховуючи те, що алергія сьогодні стає чи не найбільш важким діагнозом у медицині, сподіватися на швидке лікування та позбавлення від неї не варто.

Варто зазначити, що деякі виробники вдаються до хитрощів і замість прописування певних кодів вказують на етикетці просто відповідну назву, яка, звичайно ж, простому споживачеві навряд чи щось скаже.

Антиокислювачі сповільнюють окислювальний процес в жирових та масляних емульсіях. Саме вони захищають жири та жирні продукти від «згіркнення», запобігають потемнінню та псуванню овочів та фруктів, сповільнюють ферментативне окислення вина. Здавалося б, все не так вже й шкідливо, однак серед найвпливовіших на людський організм виділяють Е311, який може викликати напад астми та Е320-321, які затримують воду та підвищують вміст холестерину у крові.

Стабілізатори та згущувачі – Е400-Е499 – практично завжди присутні у майонезах та йогуртах. Густа консистенція таких продуктів створює відчуття високої якості, яка насправді може викликати хвороби системи травлення.

Емульгатори найчастіше сприяють створенню однорідної маси з продуктів, які за своєю природою змішати практично не можливо, наприклад, води та масла. Негативний вплив на печінку та розлади шлунку викликають наступні коди – Е510, Е513 та Е527.

Після веселої вечірки минув вже тиждень, а ви ще й досі згадуєте божественний салат, основним компонентом якого була якась дивовижна риба? Весь секрет у тому, що у страву додаються декілька подрібнених волокон натурального продукту чи навіть його екстракт, добра жменя підсилювача смаку – і виходить справжній неповторний смак. Коди цієї групи Е600-Е699 можна запросто зустріти майже в усіх рибних, курячих, грибних, соєвих напівфабрикатах, у чіпсах, сухариках, соусах, різних сухих приправах, бульйонних кубиках та сухих супах.

Глутамат натрію Е621 – мабуть, чи не найстрашніший з усіх додатків. Солі цієї кислоти беруть участь у передачі імпульсів до центральної нервової системи, викликають збудження і застосовуються у психіатрії. Ось чому прихильникам фаст-фудів (а саме їх страви мають у своєму складі найбільше цього коду) загрожує як фізична, так і психологічна залежність, стверджують дослідники.

Американські медики стверджують, що кислота може викликати пошкодження мозку, є причиною захворювання системи травлення. Японські медики акцентують, що цей підсилювач смаку має негативний вплив на сітчатку ока і навіть у деяких випадках може впливати на гормональний статус організму.

Також не все так просто з підсолоджувачами. Аспартам, що входить до складу більше ніж 6000 продуктів, при 30 градусах за Цельсієм починає розпадатися на метиловий спирт (метанол) та формальдегід.

Чи доводилося вам коли-небудь спостерігати, що після чергового ковтка того чи іншого напою, особливо Coca-cola, Fanta, Sprite, хочеться пити їх знову і знову? Відповідь може бути лише позитивна, адже у кожному з цих продуктів є підсолоджувач, який насправді не втамовує спрагу. І вся справа в тому, що слина погано нейтралізує залишки цукрозамінника зі слизової оболонки рота, ось чому після вживання таких напоїв у роті залишається неприємне відчуття нудоти, яке хочеться зняти новою порцією напою.

Якщо ж ви раптом зустрінете на харчових продуктах напис про натуральність, можна вірити тільки наступним добавкам: Е330 (лимонну кислоту) добувають з цитрусових, Е160а (каротин) – з томатів, а Е400 (альгінат натрію) – з морських водоростей. Зустрічаються й більш екзотичні варіанти: фарбник кармін отримують із засушених жуків, що мешкають в Перу. Льодяники, морозиво та йогурти завдячують своїм рожевим кольором саме цим комахам. Ну, а ось чи їсти сухарики та соуси, які «пахнуть» димком, вирішувати вам – пікантний аромат диму вилучають із... горілої тирси.

Названі речовини – лише незначна частина сюрпризів, які готують для нас у продуктах харчування виробники. Але українське законодавство замість того, щоб впроваджувати механізм суворого контролю за вмістом дійсно небезпечних компонентів, передбачає ряд норм, що не мають відношення до безпеки продуктів.

Тож чи може бути здоровою нація, якщо вона споживає практично синтетичний продукт? Повсякденна роздратованість, хворобливість, невпевненість у завтрашньому дні, значне зниження імунітету, депресивність – це наслідки й неякісного харчування. Навіть якщо людина хоче дізнатися, що ж їй пропонують виробники, то інформація про інгредієнти або зовсім відсутня, або написана таким дрібним шрифтом, що розібрати не можна навіть зі збільшувальним склом.

А питання, коли держава згадає про інші небезпечні забрудники, вміст яких треба нормувати і контролювати, переходить до розряду риторичних. Як писав класик, якщо зірки спалахують, значить це комусь потрібно. Тобто, якщо вміст шкідливих речовин в українських продуктах не контролюють, то це теж комусь потрібно...

Ген зі столу!

Чи небезпечні для здоров’я генетично модифіковані продукти?

Так уже історично склалося, що кількість запитань до науки в обивателя збільшується тоді, коли плоди наукової думки перекочовують на обідній стіл. Почуття самозбереження, яке супроводжувало людину з доісторичних часів, хоча трохи і дезорієнтоване в кам’яних джунглях міст, усе ще відіграє роль шептуна. Не їж, мовляв, булочку... вона генетично модифікована. Щоправда, прилад самозбереження реагує не на запах, колір, смак або пам’ять предків, а на словесне визначення продукту. Генетично модифікований – звучить неїстівно, навіть шкідливо... і навіть трошки страшно. Напевно, страшніше, ніж ацидофільні бактерії, ксантанова камедь і гідрогенізований жир (у складі деяких продуктів у холодильнику автора цієї статті).

Генетика... – тут недалеко до мутантів, каліцтв і непоправних психофізіологічних порушень. Приблизно так, незримо, працює почуття самозбереження сучасної людини, намагаючись ухопитися за обривки власного досвіду й зовнішньої інформації, щоб включити для організму зелений або червоний сигнал. І тут виникає основне запитання до одного з наших основних інстинктів: чи здатен він робити вибір у світі, в якому його оточують речі й продукти, що з’явилися як результат високотехнологічних процесів?

Що таке ГМО?

Генетично модифікований організм – це рослина, тварина або мікроорганізм, генетичний код якого зазнав змін. Генна інженерія дала змогу долати міжвидові бар’єри: наприклад, вживити ген бактерії в сою або ген риби в картоплю, наділяючи організми абсолютно новими характеристиками. Зовнішньо від звичайних рослин вони нічим не відрізняються. Навіть якщо ГМО з дослідницьких майданчиків десь і потрапили на чийсь город, то виявити їх можна тільки після проведення спеціальних тестів. Але й це стосується більше західних країн: системного тестування рослин, які вирощуються в Україні, ніхто не проводить. Водночас, кілька років тому був зафіксований випадок, коли в колгоспі «Світанок», що на Рівненщині, вирощували начебто ГМ картоплю «Новий листок» компанії «Монсанто», а потім продавали її населенню.

Лідери серед ГМО – рослини, стійкі до гербіцидів і комах. Це значить, що в традиційні сорти рослин були «підсаджені» гени інших організмів, які дали їм змогу, минаючи нерозторопність еволюції, стати в чомусь досконалішими, ніж прабатьки. У цьому випадку, наприклад, соя, яка стійка до гербіциду, здатна продовжувати рости тоді, коли бур’яни гинуть під впливом того ж таки гербіциду. Інший відомий в Україні приклад – картопля із вживленим геном природного пестициду бактерії Bacillus thuringiensis, якого не їсть колорадський жук.

Світові лідери комерційного вирощування ГМ-рослин – США й Канада. Ставлення до продукції, що містить інгредієнти з генетично модифікованих рослин, у цих країнах не завжди однозначне, але офіційна позиція чітко виражена: генетично модифіковані сорти реєструються як придатні для комерційного вирощування. У США, наприклад, немає законів, які б зобов’язували виробників повідомляти покупцям, що в продукті містяться ГМО. Американські контролюючі органи не вважають, що такі продукти взагалі чимось відрізняються від звичайних з огляду на вплив на організм людей. За деякими оцінками, приблизно 70% харчових продуктів у США містять інгредієнти з ГМ-рослин. Зовсім інша ситуація в Євросоюзі, де тільки в 2004 році був знятий де-факто мораторій на реєстрацію сортів ГМ-рослин як для вирощування, так і для продажу. Однак і після 2004-го процеси реєстрації ГМ-сортів постійно зазнають невдач, що з року в рік посилює протистояння між країнами-лідерами з вирощування ГМ-рослин і Євросоюзом. Фактично ЄС встановлює обмеження для вільної торгівлі, на що йому неодноразово вказувала Світова організація торгівлі. Європа, де ще живі цінності локального керування, навіть дозволила з’явитися на своїй карті майже двомстам регіонам і значно більшій кількості муніципалітетів, які проголосили себе вільними від ГМО. Мораторій на модифіковані організми намагаються підтримувати Австрія, Угорщина й Ірландія. Подібні настрої зміцнюються і в Росії.

Регулюючі органи країн, що відповідають за прийняття рішень щодо ГМО, опираються на певні міркування: висновки вчених, економічні інтереси, думку громадськості й локальні традиції. Так у країні з’являється офіційна позиція стосовно ГМО, що переважно базується на найбільш вагомому аргументі. В Україні, наприклад, ставлення до ГМО, а значить і процеси контролю й використання, взагалі поки не визначені. Навряд чи Закон «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні й використанні генетично модифікованих організмів (ГМО)» серйозно змінить ситуацію найближчим часом. Хоча в статті 15 чорним по білому написано: «забороняється промислове виробництво й використання ГМО, а також продукції, виготовленої з використанням ГМО, до моменту їх державної реєстрації».

Однією з особливостей генетично модифікованих рослин є те, що вони здатні досить швидко розмножуватися, витісняючи при цьому «звичайні» рослини. Отож не дивно, що недавнє тестування Укрметртестстандартом продуктів харчування, які продаються в магазинах Києва, показало досить високий рівень (3%) вмісту ГМ-сої у «складних» продуктах (ковбаса, пельмені тощо). Українська ситуація нагадує просто стоїчний спокій порівняно зі скрупульозними дебатами й баталіями Євросоюзу за кожний дюйм рішення стосовно використання й відстеження ГМО. Надто дріб’язковим, наприклад, видається недавнє рішення Єврокомісії, що дає змогу виробникам біопродуктів використовувати генетично модифіковані організми в кількості, що не перевищує 0,9%.

А чого боятися?

А ось і основне запитання, відповідь на яке лежить у площині довіри й загального світогляду. З одного боку, прихильники комерційного застосування генної інженерії, серед яких учені, компанії-виробники ГМО, фермери й обивателі, вважають, що це наступний крок селекції та шлях до вирішення аграрних (коли помідори ростимуть хоч у пустелі) і екологічних (коли глобальне потепління не впливає на якість врожаю пшениці) проблем. Уже створені ГМ-рослини, які мають фармацевтичні чи посилені поживні властивості. Наприклад, салат-латук, що виробляє вакцину проти гепатиту Б, або рис із підвищеним вмістом вітаміну А. Очевидно, що інструменти генної інженерії криють у собі колосальні можливості, здатні змінити людську діяльність. З іншого, є контраргументи тих же вчених, біологів, фермерів і просто обивателів, які говорять про відсутність інформації стосовно довгострокових ефектів вживання ГМО людьми й тваринами (поки що негативних наслідків від споживання ГМ-продуктів ніхто не виявив), недостатнє вивчення впливу ГМ-організмів на традиційні види й екосистему в цілому, а також посилення ризиків у зв’язку із зацікавленістю транснаціональних компаній – основних інвесторів і виробників ГМО – у їхньому комерційному успіху. Також одне з питань, що непокоїть зараз Європу: як забезпечити сусідство трьох типів сільськогосподарських рослин – традиційних, органічних (вирощуваних практично без хімічних речовин) і генетично модифікованих. ГМ-рослини законів не читають і тому, опиняючись у природі, населяють її своїми новими генами (наприклад, завдяки запиленню), передають їх далі традиційним та органічним родичам. І тут природа видається такою незбагненно вільною, аж починаєш сумніватися в тому, що навіть найбільш досконалим законам під силу її впорядкувати.

 

Гени і бізнес

Головні діючі особи в розвитку генної інженерії – низка транснаціональних біотехнологічних компаній. Ключову роль серед них відіграють Monsanto, DuPont, Genentech. Вони, по суті, контролюють значну частину світового виробництва й продажу ГМ-рослин, оскільки мають патенти на них. Кожен, хто забажає використати ГМ-насіння, повинен заплатити. Причому неодноразово, а за кожен новий урожай.

Що стосується транснаціональних компаній, які присутні на українському ринку та начебто використовують у своїй продукції генетично модифіковані складові, «Грінпіс» у своєму звіті називає Coca-Cola (Coca-Cola, Sprite), Hershey’s, Nestle (Nesquick, Kit-Kat), Phillip Morris, Mars (Snickers, Twix, Milky Way), Heinz, Pepsi (Pepsi, 7UP), Uncle Bens, Kellogg’s (сухі сніданки), Cadbury (Fruit&Nut). Однак важливо зауважити, що одні й ті ж самі компанії можуть по-різному себе вести на американському та європейському ринках: у США застосовувати ГМ-складові, а, наприклад, в Німеччині – ні. Скажімо, Coca-Cola категорично заперечує будь-яке використання в Україні генетично модифікованих елементів.

Рейтинг найбільш небезпечних продуктів

1. Чіпси

Про те, що чіпси шкідливі, ми чули не раз. Але чому? А тому що чіпси – це суміш вуглеводів, жиру, фарбників і замінників смаку. Через особливості приготування в чіпсах утворюється безліч канцерогенів – речовин, що провокують рак. А гідрогенізовані жири ведуть до збільшення рівня холестерину в крові, що підвищує ризик інфарктів та інсультів.

2. Газована вода

Солодкі газовані напої – суміш цукру, хімії і газів. Як правило, містять аспартам (Е951), синтетичний цукрозамінник. Фелатанін, що міститься в аспартамі, змінює поріг чутливості, при вживанні у великих дозах сприяє розвитку маніакальної депресії, нападів паніки, люті і насильства.

Але найголовніше – газована вода з аспартамом не втамовує спрагу. Слина погано видаляє залишковий підсолоджувач зі слизової рота, тому після вживання напоїв у роті залишається відчуття нудотності, яке хочеться зняти новою порцією напою. У результаті, напої з аспартамом стають напоями для порушення спраги, а не для її вгамування. Тому газовані напої краще взагалі не вживати, але якщо ви все ж п’єте колу, то обов’язково запивайте її звичайною водою.

3. Фастфуд і майонез

Швидка їжа – біляші, чебуреки, картопля фрі, шаурма і взагалі все, що смажиться – дуже шкідлива. Тому що смажать все це найчастіше в одній і тій самій олії, яку можуть не міняти декілька діб. Результат – все ті ж канцерогени. З роками подібне харчування призводить до порушення травлення – до коліту, гастриту, печії, запорів і т.п.

Інший різновид фастфуда – сухарики, горішки, шоколадно-горіхові батончики та інші улюблені дітьми продукти – також призводять з роками до різних хвороб і ожиріння. Дієтологи всього світу впевнені, що харчування визначає тривалість і якість життя дитини. А смакові звички залишаються з людиною на все життя. Так що намагайтеся з самого дитинства привчати дітей до здорової та корисної їжі, не дозволяючи дитині зловживати шоколадками.

Майонез переповнений канцерогенними трансжирами, які викликають підвищення рівня холестерину.

4. Ковбаса, копчені вироби

Сосиски, ковбаси, пельмені – містять більше ароматизаторів та барвників, ніж м’яса. Крім цього, все більше виробників переходять на генно-модифіковану сировину. Наприклад, сосиски, ковбаси на 80% (!) складаються з трансгенної сої. А один шматочок копченої ковбаси містить стільки фенольних сполук, скільки людина вдихає у місті за рік! Фенол вкрай токсичний.

5. Овочі та фрукти

Навіть найкорисніші натуральні продукти можуть стати шкідливими, якщо вирощені, наприклад, поблизу шосе або заводу. Скуштувавши таких овочів, можна отримати неабияку частку бензопірену та інших речовин, що викликають рак.

6. Маргарин, тістечка і злакові

Маргарин – це трансгенний жир – найшкідливіший вид жиру. Для людини становлять небезпеку всі продукти з його вмістом. Це тістечка, торти з кремом, вироби з листкового тіста. Надмірна любов до цих насичених цукром і жиром продуктів практично гарантує порушення обміну речовин і зайву вагу.

Злакові, зокрема, білий хліб, потрапили до цього списку через те, що часто викликають нестерпність. Ця хвороба називається целіакія. Симптоми коливаються від проблем з кишечником до діабету і безпліддя.

7. Кава та енергетики, молоко

Дві-три чашки на день, не більше. Стільки може випивати доросла людина, не ризикуючи виснажити свою нервову систему. Кава підвищує серцевий тиск, викликає сильне серцебиття і навіть головний біль.

А енергетичними напоями взагалі краще не зловживати. До цього часу вченими не з’ясований повний склад енергетиків, якими так люблять тішити себе молоді люди. Крім того, за останні декілька років лікарями зареєстровані десятки випадків летального результату від зупинки серця після прийняття кількох енергетиків.

Молоко, як і хліб, також часто є нестерпним продуктом. Отруєння молочними білками у важких випадках може призвести навіть до летального результату.

8. Домашні заготовки і морозиво

Якщо «крутити банки» за всіма правилами – дотримуватися дозування продуктів і не нехтувати елементарною харчовою безпекою (правильною стерилізацією, проливання розсолу), солоні огірочки та помідори можна їсти без побоювання. Однак в іншому випадку людині може загрожувати серйозне отруєння цвіллю або іншими бактеріями.

Морозиво, в свою чергу, містить загусники і ароматизатори, які можуть уповільнювати обмін речовин. А це, щонайменше, підвищений ризик появи зайвої ваги.

9. Жувальні цукерки, пластинки в яскравій упаковці, чупа-чупс

Містять величезну кількість цукру, хімічні добавки, барвники, замінники і т.д. Одним словом, ніякої користі. Ці цукерки можуть спровокувати гастрит та інші захворювання шлунково-кишкового тракту, а також різні хвороби зубів і ясен.

10. Шоколадні батончики

Згадайте Snickers або Mars. З чого вони складаються? Ви скажете: з горіхів, карамелі, нуги та шоколаду. Зовсім ні. Насправді – це гігантська кількість калорій у поєднанні з хімічними добавками, генетично модифікованими продуктами, фарбниками і ароматизаторами.

Підготував Адам Стрижнюк,
ПроТернопіль

 

 

Чи хочу я жити в Україні?

Четвер, 10 жовтня 2013, 09:53

60 років тому в Німеччині не розуміли українського письменника Івана Багряного за те, що він не хоче повертатись на Батьківщину – в СРСР. Він тоді популярно розказав світові, чому так. Часи, як бачимо, не змінились, і охочих виїхати звідси більше, аніж тих, хто хоче заїхати. Я, наприклад, уже теж хочу зрулити далеко. Патріоти, може, і осудять, але хай наведуть аргументи проти моїх.

Бо що таке патріотизм і любов до Батьківщини? Натягування вишиванки раз на рік – на 24 серпня? Зверхньо-підкреслене спілкування на «мові» та глузування з тих, хто нею не спілкується? Розмахування прапорами та віра у святість Степана Бандери?

Як би не так! Націоналістом (в хорошому сенсі цього слова) можна бути і розмовляючи російською. І вишиту сорочку одягати потрібно не «з приводу», а від душі і для душі. Заучування всього Шевченка – це також не патріотизм. А ось коли на Олімпіаді чи іншому міжнародному «сейшені» піднімається український прапор і звучить український гімн, а вас у цей час стискає усього зсередини від гордості – ось це - «воно».

Ми пишаємося нашою кухнею, культурою та історією. А якщо розібратися, за яким правом ми використовуємо сьогодні те, що було створено не нами? Чому вишиванки шиє Китай, картоплю для нас вирощує Єгипет, а пшеницю везуть з Канади? Чому до влади приходять ті, кого ми не обирали, або яких обирає меншість? Чому головний документ – Конституцію, яка в США залишається незмінною вже понад 200 років, в Україні під себе переписує кожен президент? Чому міліцію, яка повинна захищати, багато хто ненавидить та боїться? Чому українська опозиція, (хто нею б не був), кричить, що потрібно міняти систему, але дориваючись до влади, геть-чисто забуває про свій обов’язок.

Україна схожа на дитину, якій купують дорогу іграшку, але вона не знає, що з нею робити. Так було з набуттям Незалежності та «здобутками» Помаранчевої революції. Українці – нація «терпил», звиклих століттями жити під чиїмось гнітом і лише мріяти про світле майбутнє. Україна – країна панів і холопів. Так було і так буде. Українці – нація відкрита, чудесна, працьовита, а що з того? Коли ваші мрії і плани розбиваються об систему, є тільки два виходи: міняти систему або йти від неї. Останнє зовсім не означає втекти від проблем – навпаки, змінити все в особистому полі і знайти в собі сили почати життя з нуля – це куди більший вчинок, ніж стояти на Майдані, розмахуючи прапорами.

Кілька років тому я почув від жительки Коломиї (Івано-Франківська обл.) цікаву фразу: «Я люблю Україну! Але пісень і вишень мені замало...». Щось схоже і я відчуваю.

Я не втікаю з України від безробіття, голоду чи чогось страшнішого. Слава Богові, у мене є улюблена робота, орендований дах над головою, рідні та близькі мені люди.

Але я не можу пробачити цій країні того, що в маршрутках пенсіонери ледь не на колінах випрошують свій законний пільговий проїзд, а у сміттєвих баках порпаються вчорашні представники інтелігенції. Я не можу пробачити безробіття та відсутність перспектив у молоді. Я не можу пробачити президентських кортежів з 25 автомобілів та чиновницькі палаци, побудовані на офіційну зарплатню в 6000 гривень.

У мене немає часу чекати дива і світлого майбутнього. Я хочу ходити вулицями о третій годині ночі і не озиратися від страху, що хтось мене приб’є. Я не хочу принижуватися перед кожним дрібним чиновником і відчувати себе людиною другого сорту. Я не кошеня, у якого 9 життів – життя у мене одне. І прожити його в нинішніх умовах я не хотів би.

Я люблю Україну, але я поїду з цієї країни. Я буду любити її ще більше, але на відстані. Коли я відчую і побачу, що в України почуття до мене взаємне – я, можливо, і повернусь. Але жити з кимось «не по любові», через силу, я не можу…

А тепер тезово підсумую

Я не хочу жити в країні, де кримінал називають «політичною елітою», про справжнє походження якої всі знають, але дружньо терплять.

Я не хочу жити в країні, де міліціонер штурхає стару бабцю на вулиці Чорновола, яка продає два пакети яблук, привезених на її, бабиному, горбі за 50 км з трьома пересадками. Зате доларові шльондри у цей час п’ють Мохіто на ще не закритих літніх майданчиках найдорожчих ресторанів Тернополя під патронатом доблесної міліції.

Я не хочу жити в країні, Національною телекомпанією якої керує чоловік, який не розмовляє українською, і російською важко слова в’яже. І не хоче цього робити, бо все і без того «пучьком».

Я не хочу здобувати освіту в країні, де відповідальний за освіту міністр – відвертий українофоб.

Я не хочу жити в країні, де замість того, аби знести решту пам’ятників Леніну, встановлюють ще і Сталіну.

Бабуся мого знайомого була в Освєнцимі. До 1991 року перемотувала бинтом руку, бо ховала набитий на ній номер, аби не загриміти ще і в ГУЛАГ. Так ось: я не хочу жити в країні, яка платить гебешникам і сексотам, від яких ця бабця ховалася, підвищену пенсію.

Я не хочу жити в країні, яку показують по Euronews, наче зоопарк.

Я не хочу жити в країні, де новини спорту, який асоціюється зі здоров’ям, супроводжує реклама дешевого алкоголю, який провокує недуги.

Я не хочу жити в країні, де переможцям сумнівних вокальних шоу дають мільйони, тоді як золотий голос цієї країни – Ніна Матвієнко – мусить зніматися в рекламі крему для зубних протезів.

Я не хочу жити в країні, де одночасно можна побачити два ряди жебраків і три ряди «Лексусів» поряд

Я не хочу жити в країні, де завжди небезпечно.

І, нарешті, я не хочу жити в країні, де всім на все начхати, а отже в країні, яка сама себе позбавляє майбутнього.

Але поки живу…

 

Я не хочу бути героєм України

 

Як уже набридло чути знову і знову

Порожні балачки, пафосні розмови!

«Мова калинова»... «Пісня солов’їна»...

Ще трохи побалакаємо – зникне Україна!

Згубили культуру, забули історію,

Почуваємося зайдами на своїй території.

Віримо чужим, своїм не довіряємо,

Розводимо руками – маємо, що маємо!

Сьогодні братаємося, щоб завтра продати.

Кум іде на кума, брат іде на брата.

Національна ідея як засіб спекуляції.

Здобули державу, втратили націю...

Коли ж у народу більше немає відваги,

Немає власної гордості, немає самоповаги,

Коли кожен за себе у своїй хаті скраю –

У такого народу і героїв немає!

 

Я не хочу бути героєм України

Не цінує героїв моя країна!...

 

Подивіться на нього – він сьогодні в ударі!

Правда, без вишиванки та без шароварів...

Він – один серед тих, хто готовий до бою,

Серед тих, хто готовий стати героєм.

Він пройшов крізь вогонь, переплив через воду –

Все заради Вітчизни, заради народу.

Із мільйонами інших він пішов воювати –

Усі полягли, а він лишився стояти.

Та одразу ж поглине пафосна лава,

Понавісять медалі, кричатимуть: «Слава!»...

Він житиме довго, він житиме дорого,

Але стане нашим внутрішнім ворогом.

А де ж ті, яких було закатовано,

Спалено, порубано, побито, репресовано?

Де ті, що життя віддали за своє –

Де вони є? Де вони є?!

 

Я не хочу бути героєм України

Не цінує героїв моя країна!...

А насправді так просто змінити життя!

Просто вийти на вулицю, просто прибрати сміття,

Полюбити свою землю, свою рідну природу,

Відчути себе часткою єдиного народу.

Бо ми не безрідні, бо ми – українці!

Тож досить плювати в дідівські криниці,

Досить боятися вірити в краще,

А своє на чуже не міняти нізащо!

Спільнота розумних, міцних, незалежних,

Без «правобережних», без «лівобережних»,

Добрих, привітних і незрадливих,

В усьому єдиних, в усьому щасливих.

Лиш уявіть, якою стане країна,

В якій кожна людина живе як людина,

В якій все, що хороше, – значить і наше!...

Але поки, на жаль, все зовсім інакше...

Я не хочу бути героєм України

Не цінує героїв моя країна!...

Слова і музика – «Тартак»

 

 

Підготував Адам Стрижнюк

 

Центр «Тойоти» у Тернополі відкрили під гул барабанів

Понеділок, 07 жовтня 2013, 08:02

4 жовтня відбулося урочисте відкриття концептуального дилерського центру Тойота Центр Тернопіль «Кристал Моторс». Участь у заході взяли відомі в Україні зірки шоу-бізнесу: барабанщики Rhytmmen і гурт «Друга ріка». Тернополяни, які завітали на свято, були сповнені приємних вражень та емоцій.

До слова, мусимо відзначити, що корпорація «Тойота» – один із найбільших автовиробників у світі, вона входить до першої десятки списку 500 найбільших за обсягами надходжень підприємств на планеті, який щорічно публікує американський журнал «Фортуна» («Fortune»).

В Україні торгову марку Toyota представлено офіційним імпортером та дистриб’ютором автомобілів Toyota і Lexus підприємством з іноземними інвестиціями «Тойота-Україна», яке було засноване 2003 року. З тих пір, дотримуючись принципу «кайдзен», що в перекладі з японської означає «безперервне вдосконалення», компанія динамічно росла та розвивалася.

Сьогодні офіційна дилерська мережа ПІІ «Тойота-Україна» налічує 33 дилерських центри Toyota по всій території України.

Один із таких центрів – офіційний дилер автомобілів Toyota в Тернопільській області – Тойота Центр Тернопіль «Кристал Моторс». Цього року центр відсвяткував свою п’яту річницю. За цей час більш ніж три тисячі жителів міста стали вдячними клієнтами-поціновувачами якісних, надійних та комфортних автомобілів Toyota.

У липні цього року дилерський центр змінив свою адресу, переїхав в ЗS-концепт (Showroom - салон, Service Shop - станція технічного обслуговування, Spare Parts Shop - наявність складу запасних частин), який відповідає усім стандартам Toyota. Загальна площа автосалону становить 2365,5 кв. м.

Окрім просторого салону, в якому покупці мають змогу ознайомитися з автомобілями модельного ряду Toyota, затишних клієнтських зон для очікування автомобілів з обслуговування, дитячого куточка, представлено надсучасну станцію технічного обслуговування.

У Сервісному Центрі Тойота Ви можете придбати запчастини та аксесуари, пройти гарантійне і післягарантійне обслуговування автомобілів TOYOTA. На відміну від сірих дилерів, на офіційному СТО завжди великий вибір оригінальних запчастин і мінімальний термін їх доставки.

Сервісна зона Тойота Центр Тернопіль «Кристал Моторс» – це більше 494 кв. м виробничих і обслуговуючих приміщень, які є потужною ремонтно-діагностичною базою. Тут змонтовано 6 підйомників і обладнано 9 постів обслуговування надсучасним обладнанням та інструментом, яке дозволяє виявити і вирішити найскладніші проблеми Вашого автомобіля. З метою швидкого та якісного технічного обслуговування та проведення ремонту автомобілів в цехах встановлено надсучасне обладнання, єдині в регіоні подібного класу 3D стенд розвал-сходження і станція заміни масла в коробках передач.

 10 переваг офіційного сервісу

Широка мережа партнерів в У країні, гарантійна підтримка.

Розширена технічна підтримка на дорозі Toyota Assistance протягом трьох календарних років з моменту продажу, незалежно від пробігу, як в Україні, так і по всій Європі.

Документально оформлена унікальна повна гарантія від виробника (3 роки або 100000км в залежності від того, що раніше настає).

Підтримка офіційним дилером сервісних кампаній заводу виробника.

Використання тільки оригінальних запасних частин і гарантія на них (один рік, без обмеження пробігу).

Комфортне проведення часу в очікуванні автомобіля (попередній запис, суші-студія, чай, кава, телевізор, Інтернет, виклик таксі, поповнення мобільного рахунку). Автомобіль обслуговується в полі зору клієнта.

Надсучасне діагностичне та ремонтне обладнання для обслуговування автомобіля.

Постійне проведення різноманітних сервісних акцій.

Унікальна система спеціальних пропозицій для постійних клієнтів.

При подальшому продажу вашого автомобіля його вартість суттєво вища вартості автомобіля, який обслуговувався на неофіційному сервісі.

Команда Toyota Сервіс

Технічний персонал сервісного центру – це команда професійних механіків, які пройшли ретельний відбір і підготовку в спеціалізованих центрах. Вони подбають про бездоганне стан Вашого автомобіля, гарантуючи високу якість виконуваних робіт. Крім цього, кожен співробітник сервісного центру проходить тренінги по пристроях і методах роботи всіх автомобільних систем, що дає їм можливість постійно удосконалюватися і бути в курсі всіх інновацій. Для більшого комфорту відвідувачів в сервісному центрі облаштовані зони відпочинку для клієнтів, де можна переглянути цікаву відеопрограму, випити чашечку кави, скористатися безкоштовним Інтернетом або прочитати цікаву пресу. У Сервісному Центрі пропонують:

- інсталяцію мультимедіа різного компонування і складності;

- комп’ютерну діагностику всіх систем Вашого автомобіля;

- установку і тонування скла;

- регулювання кутів розвалу сходження на 3D обладнанні;

- шиномонтаж та балансування коліс, у тому числі низькопрофільну гума;

- ультразвукову чистка інжекторів (промивка паливної системи без демонтажу форсунок);

- заправку і обслуговування кондиціонерів (антибактеріальна обробка);

- усунення шумності автомобіля;

- ремонт електрообладнання;

- продаж оригінальних запчастин;

- широкий спектр послуг з миття автомобіля.

З 5 жовтня 2013 року усі бажаючі зможуть оцінити переваги концептуального дилерського центру, пройти екскурсію дилерським центром та скористатися консультаціями від провідних спеціалістів Тойота Центр Тернопіль та ближче познайомитися з брендом Toyota.

 

Головні напрямки діяльності Тойота Центр Тернопіль «Кристал Моторс»:

Продаж автомобілів Toyota та їх передпродажна підготовка;

Кредитна програма від компанії-партнера;

Гарантійне та післягарантійне обслуговування автомобілів Toyota;

Технічне обслуговування та ремонт автомобілів Toyota;

Продаж та встановлення аксесуарів та оригінальних запасних частин до автомобілів Toyota.

Переваги придбання автомобілів в офіційній дилерській мережі:

- легальність та чесність угоди;

- автомобілі японської якості;

- заводська гарантія, яка діє 3 роки або 100 тис. км пробігу (залежно від того, що настає раніше);

- ремонт автомобілів за стандартами Toyota;

- офіційна сервісна історія;

- служба допомоги в дорозі Toyota Assistance;

- унікальна клієнтська служба;

- великий вибір оригінальних запасних частин;

- кредитні та страхові програми від компаній партнерів;

- можливість тест-драйву всього модельного ряду.

Купуючи офіційний автомобіль Toyota, Ви маєте змогу заощадити у процесі експлуатації! Завдяки заводській гарантії, офіційній сервісній історії, унікальній програмі допомоги в дорозі Toyota Assistance, а також інших перевагам, залишкова вартість вашого автомобіля при наступному продажу залишиться високою.

 

Вірус грипу схрестили з вірусом брехні, або Ще раз про вакцинацію

Середа, 02 жовтня 2013, 10:53

Українці відмовляються від щеплень, стурбовані лікарі. І хоча, за висновками комісії Міністерства охорони здоров’я України, щеплення не є причиною недавньої смерті двох немовлят на Донеччині, більше 40% батьків у цьому регіоні бояться давати згоду на щеплення своєї дитини. Чиновники МОЗ запевняють, що усі вакцини, зареєстровані в Україні, є безпечними, і щеплення наразі є найкращим засобом проти інфекційних хвороб. Як ставляться прості українці до вакцинації? Чого більше у вакцинації – користі чи лиха?

 

З чого все почалося

Антивакцинаційну паніку в суспільстві викликала смерть старшокласника з Краматорська Антона Тищенка ще у травні 2008 року після щеплення від кору і краснухи. Через декілька днів після трагедії МОЗ припинило кампанію масової імунізації молоді, хоча комісія дійшла висновку, що прямого причинно-наслідкового зв’язку між проведеною вакцинацією і смертю хлопця не встановлено. Саме зі щепленням пов’язують смерть багатьох українських немовлят у наступні роки.

Робити щеплення чи ні – одне з найактуальніших питань для молодих батьків. Потреба імунізації та можливі негативні наслідки – основна тема розмов у колі мамусь, які мають малих дітей. Світлана Даниляк виховує сина Ромчика, якому 1 рік і 4 місяці. Жінка каже, що після того, як преса поширювала інформацію про те, що малята померли після щеплення, чимало батьків не відважуються вакцинувати дітей. Мами розповідають також про випадки, коли після імунізації немовлят паралізувало. Мовляв, лікарі називають інші причини нещасть, натомість батьки постраждалих малят переконані, що до злощасного щеплення їхні діти були абсолютно здорові. Світлана зізнається, що до того, як сину виповнилося шість місяців, також не наважувалася вакцинувати його. Потім, за порадою інших батьків, пішла в спеціалізовану лікарню, де поговорила з фахівцем. Він переконав жінку, що щеплення необхідні для захисту немовляти від небезпечних недуг: мовляв, краще зробити, аби потім себе не картати.

 

Темна сторона медалі

Зауважимо відразу: вакцинація – річ дійсно необхідна. І якщо ви справді турбуєтеся про своє здоров’я чи здоров’я своїх близьких – вакцинуватися потрібно. Але… Те, про що йтиметься нижче, це не агітація проти вакцинації. Це – агітація проти окремих неякісних вакцин, на яких дехто заробляє гроші і які (вакцини) просто-на-просто підкошують людське здоров’я. Отож домовимося заздалегідь: слід проводити різницю між вакцинацією як необхідною процедурою і окремими неякісними вакцинами, які шкодять здоров’ю.

А тепер по суті. На наших очах зараз збувається народна прикмета: якщо МОЗ почало говорити про щеплення проти грипу – отже, настала осінь. Традиційно це відбувалося після бабиного літа, ближче до жовтня, але нинішнього року кампанія стартувала значно раніше, акурат зі шкільним дзвоником. Раніше про це нагадував Центр грипу, однак цього разу сезон відкрила служба головного санітарного лікаря України. Друковані й електронні ЗМІ повторили новину про те, що до нас знову завітає грип і що найкращий захист від нього – звісно, щеплення.

Пригадується, кілька років тому аналогічні виступи в Києві збіглися зі скандалом, який вибухнув тоді у Європі: у Швеції, Франції, Фінляндії, Норвегії та Німеччині було зареєстровано випадки захворювання на нарколепсію в пацієнтів, котрі свого часу зробили щеплення проти так званого свинячого грипу. Йшлося про десятки постраждалих, але найстрашніше, що більшість з них – діти. Першими про випадки захворювання, виявлені у дітей віком від 6 до 12 років, повідомили фінські лікарі. Невдовзі інформацію про те, що в поствакцинальний період у Європі було зареєстровано 22 випадки ускладнень, що їх діагностували як нарколепсію, поширило французьке агентство з питань контролю за лікарськими препаратами.

Як стверджують лікарі, нарколепсія – тяжка хвороба нервової системи, на цей час мало вивчена й поки що невиліковна, вона мучить пацієнта до кінця його днів. Один із характерних симптомів – денні напади нездоланної сонливості, коли людина буквально засинає на ходу, але при цьому не перестає рухатися. Такі напади тривають одну-дві хвилини, однак трапляються часто – протягом доби можуть повторюватися десятки разів. Безумовно, це загрожує трагічним кінцем, якщо хворий на момент нападу перебуває за кермом, переходить дорогу, піднімається східцями чи навіть якщо він просто готує собі чай на кухні. Ще один симптом захворювання – катаплексія, раптова втрата м’язового тонусу в усьому тілі, внаслідок чого людина падає мов підкошена, але залишається при свідомості. Крім того, у хворих трапляються порушення нічного сну й галюцинації. Такою виявилася ціна захисту від грипу A/H1N1 із допомогою «найнадійнішого засобу» – вакцини.

Усі ми пам’ятаємо, як Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) прогнозувала три хвилі пандемії, одна сильніша за іншу, які мали накотитися восени минулого року, а також навесні й восени цього. Чи збулися прогнози цієї авторитетної міжнародної організації – судіть самі. Чимало експертів після всього, що сталося з так званим свинячим грипом, називають ВООЗ не інакше як департаментом фармфірм, які виробляють вакцини. Комісія з питань охорони здоров’я Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) заявила, що пандемії свинячого грипу не було. Результати проведених незалежних досліджень свідчать, що лабораторно підтверджених жертв вірусу A/H1N1 в усьому світі виявилося значно менше, ніж жертв сезонних епідемій грипу. Тому в ПАРЄ дійшли висновку, що ВООЗ необґрунтовано заявила про пандемію свинячого грипу і присвоїла їй найвищий рівень небезпеки, що призвело до паніки та величезних моральних і фінансових втрат. Не секрет, що європейські країни закупили багатомільйонні партії вакцин проти свинячого грипу, які досі намагаються комусь збути.

Слава Богу, Україна не змогла закупити вакцину проти пандемічного грипу, хоча наміри такі були. І пропозиції теж. У розпал карантину в нас не було зареєстровано жодної вакцини проти свинячого грипу. Проте представник ВООЗ в Україні стверджував, що «є можливість використати вакцину з досить швидким механізмом завезення її в країну. Ми оцінюємо ситуацію, і якщо прогноз буде песимістичним, то робитимемо все, аби вакцина була доступною для населення якнайшвидше. Проте слід мати на увазі, що на цю вакцину у світі серйозний попит».

Що нас уберегло від цієї турботи «зі швидким механізмом реалізації», важко сказати, – чи то високі ціни на продукцію європейських і американських фармгігантів, чи то наближення виборів, але, поки тестували російську вакцину, пандемія закінчилася. Тож жертв вакцинації проти свинячого грипу у нас начебто не було. Але чиновники МОЗу так настійно рекомендують робити щеплення цього сезону, що все може бути.

Цього сезону, як прогнозують всезнаючі експерти ВООЗ, в Україні траплятимуться віруси грипу А і В, висока ймовірність того, що до нас завітає і давній знайомий – А/H1N1. Але цього разу не як пандемічний, а як звичайний сезонний грип, що, втім, на думку експертів, не знижує його небезпеки. Однак турбуватися не слід, адже тепер у нас є захист – десятки, якщо не сотні мільйонів доз вакцини від свинячого грипу, виробленої з нагоди пандемії. Все це добро поки що припадає пилом на складах Європи. Розпрощатися зі своїми запасами готові Франція, Німеччина, Великобританія та інші країни. Та ж таки Швеція, приміром, яка закупила 18 млн. доз вакцини (такої кількості вистачить, аби зробити щеплення кожному жителю країни двічі). І якщо торік її ціна була досить висока, то цього сезону чекайте розпродажів – по-перше, спливає термін придатності, а по-друге, утилізація такої продукції в Європі коштує дуже дорого.

Коли ВООЗ оголошує епідемію, Україна, як і інші держави, зобов’язана виконувати її рекомендації. Але чиї інтереси в них закладено? Закордонні ЗМІ цитують висновки відомого професора Тома Джефферсона: «ВООЗ виступає, щонайменше, з дивними рекомендаціями. Традиційні засоби гігієни дають значно більший ефект, аніж маловивчені вакцини, проте в документах ВООЗ усього двічі згадуються використання масок та ретельне миття рук як засіб боротьби зі свинячим грипом. Зате про вакцини й інші лікарські препарати згадується 42 рази».

Вакцинацію нав’язують у багатьох країнах світу, а не тільки в бідних, як заведено було думати раніше. Але, схоже, виробники цього разу перестаралися, що примусило експертів і журналістів проводити свої незалежні розслідування. На цій ниві лідирує Данія, де журналістські розслідування не лише популярні, а й дієві. Журналісти газети Dagbladet information простежували зв’язки експертів ВООЗ із провідними світовими фармацевтичними компаніями, котрі зірвали великий куш під час так званої пандемії. Як і слід було очікувати, чимало вчених, котрі співпрацюють із комітетами ВООЗ, ретельно приховують той факт, що вони перебувають на забезпеченні у фармацевтів. На думку журналістів, зарплату ці спеціалісти відпрацьовують сповна, про що свідчить ажіотаж навколо вірусу грипу A/H1N1, – він одразу ж привернув увагу своєю скандальною назвою (хоча свині до цього жодним чином не причетні), потім були перейменування, демонстративне підвищення рівня його небезпеки, оголошення пандемії тощо. Недарма цю метушню назвали однією з найуспішніших піар-кампаній у період кризи.

А як майстерно підігрівався інтерес до нової вакцини! Після чергового повідомлення про жертви вірусу в різних країнах з’являлася обнадійлива інформація про те, що лабораторії ось-ось видадуть панацею від свинячого грипу, а фармацевтичні фірми вже готові виробляти вакцину, проте (!) в обмеженій кількості, на всіх може не вистачити. І ще трохи доведеться почекати, доки проводитимуться дослідження. Хіба можна сидіти склавши руки й чекати, коли пандемія розповзається по всьому світі?! У павутину маркетингових тенет потрапили уряди багатьох країн, які поквапилися підписати контракти на поставку того, що ще не вироблене і не випробуване.

Насправді ж, як стверджують незалежні експерти, цю операцію готували ретельно і заздалегідь: патентну заявку на вакцину було зареєстровано за сім (!) місяців до того, як світ дізнався про вірус свинячого грипу. У пресу просочилася інформація, що американський виробник вакцин запатентував її ще в серпні 2008 року! Сам же патент було опубліковано у березні 2009 року, а через місяць, всупереч біологічним законам виникнення епідемій, свинячий грип ні сіло ні впало з’явився в Мексиці. Та ще й як театрально з’явився – спорожніли вулиці міст, закрилися школи та бари. Народ злякався і став довірливим.

За твердженням одного з екс-керівників американського фармацевтичного концерну, на дослідження, як правило, витрачається від 11 до 14% бюджету, а на піар майже втричі більше – 36%. Та й навіщо фінансувати клінічні випробування, коли й так усе було вирішено наперед?! Європейські ЗМІ, посилаючись на Європейське агентство лікарських засобів, повідомляли, що процедуру тестування проводили прискорено, на зразках, близьких до вакцини. Клінічні тести було вирішено проводити одночасно з початком масової вакцинації людей, не лише дорослих, а й дітей. Тепер уже відомо, чим це закінчилося для 27 учасників цього безпрецедентного експерименту.

Незалежні експерти вважають, що про клінічні дослідження говорилося для порядку, їх і не планували проводити за повною програмою, – не випадково ж у США фармацевтичні компанії отримали карт-бланш на державному рівні. Пригадуєте, їх заздалегідь оголосили непідсудними на випадок смерті чи заподіяння непоправної шкоди здоров’ю вакцинованих, що викликало критику в Європі, але нічого не змінило. Це стосується лише вакцини проти свинячого грипу, чи така практика застосовуватиметься і в інших випадках – точної відповіді немає. Апетит, як відомо, приходить під час епідемії.

Напередодні нового сезону застуд і ГРВІ, звісно ж, слід подбати про засоби захисту здоров’я та життя громадян від цих напастей, але не менш важливо проаналізувати процеси, які розвивалися кілька років тому, знайти помилки й прорахунки, щоб не допустити їх повторення. Ми досі так і не дізналися, чому мішенню вірусу стали вагітні жінки, чому пневмонія розвивалася так стрімко, що жахалися навіть досвідчені фахівці? Як уникнути такої кількості жертв у майбутньому?

 

Вихід один – вакцинуйся сам

Якщо ви – молоді батьки, і справді турбуєтеся про здоров’я своїх дітей, тоді зробіть наступним чином: не відмовляйтеся від вакцинації, а просто контролюйте імунопрофілактику своєї дитини, якість вакцини та підхід лікарів.

Нині є можливість цілком законно тимчасово відмовитися від щеплення у школі або дитячому садочку, адже в законодавстві прописано, що імунопрофілактика має відбуватися «за поінформованою згодою». Тобто шкільна медсестра не має права робити (але в багатьох школах роблять, тож домовтеся про це заздалегідь) щеплення дитині, якщо батьки не поінформовані про це і не дали своєї згоди. Проте рано чи пізно школа почне вимагати довідки про щеплення. У батьків є вибір, де вакцинувати свою дитину: безплатно у садочку, школі чи поліклініці державною вакциною вітчизняного виробника або власним коштом і вакциною, яку порадив ваш лікар. Якщо родина має лікаря, якому довіряє, другий варіант, безумовно, кращий. Адже дитину, перш ніж щепити, не тільки уважно оглянуть (є багато протипоказань до вакцинації за станом здоров’я), а й препарат запропонують кращий. Наприклад, сучаснішу вакцину проти кашлюка (так звану ацелюлярну) у складі полівалентної комбінованої вакцини (одразу від п’яти-шести інфекцій), яку давно вже застосовують у країнах Європи, США та Канаді.

Можливо, «недержавну» вакцину вам запропонують у тій самій міській поліклініці – подекуди є трудові договори між керівництвом медичного закладу і дистриб’юторами. У такому разі сучасна комбінована вакцина від п’яти-шести інфекцій коштуватиме 300-400 грн за дозу. Якщо купувати самому в аптеці, вартість становить близько 250-300 грн за дозу, а якщо піти в приватний медичний кабінет чи клініку – 450-800 грн. Та сама доза однієї й тієї самої вакцини.

Від себе

Вакцинація в Україні (наголошую – саме в Україні!), як на мене, річ ризикована. Протягом перших півтора років життя дитина має одержати, здається, аж дев’ять різних щеплень. Причому перше, від гепатиту В, уже через 12 годин після народження, а друге, БЦЖ, – через 3-5 днів. Загалом упродовж перших 18 місяців свого життя дитина повинна бути майже постійно хворою (або, говорячи офіційною медичною мовою, «перебувати у післявакцинальному періоді»). Саме в ці перші місяці життя дитини йде розвиток найважливіших систем організму людини... Поза тим, хто скаже, які післявакцинальні реакції нормальні, а які – патологічні? І скільки триває цей післявакцинальний період – не для середньостатистичної, а для конкретної дитини?
Неякісні вакцини можуть спричинити інвалідність і навіть смерть дитини (хто хоче перевірити готовність педіатра надати гарантію безпеки щеплення, може попросити лікаря підписати лист, в якому він бере на себе повну відповідальність за наслідки вакцинації). Зараз багато пишуть про те, що нинішні вакцини не перевіряють ні на канцерогенний ефект (спричиняє рак), ні на мутагенний (спричиняє генетичні мутації). І про те, що до складу вакцин входять токсичні речовини (ртуть, формальдегід, фенол, алюміній), – хоча ніхто й ніколи не довів нешкідливості їхнього застосування...
Батьки повинні мати право на вільний і свідомий вибір щодо щеплення їхніх дітей. Такий вибір буде можливий лише тоді, коли батьки матимуть доступ як до інформації «за», так і до інформації «проти». Інформації «за» цілком достатньо. Юрби «фахівців від вакцинації», починаючи з дільничних педіатрів і закінчуючи вищими чиновниками від медицини, – усі в унісон «співають» про блага, що їх дарують щеплення... Натомість з інформацією «проти» в Україні складніше.

 

Факти і міфи про вакцинацію

– Щеплення не дає 100% гарантії, що людина не захворіє на недугу, від якої вакцинована, однак дає змогу уникнути летального результату. Щеплення не діє, якщо пацієнт захворів невдовзі після вакцинації – у нього не встиг виробитися імунітет.

– Якщо після імунізації у дитини піднімається температура – це нормально: в організм вводиться мікроб, проти якого виникає захисна реакція.

– За кордоном малята отримують значно більшу кількість вакцин – від менінгіту, вітрянки та інших інфекцій. У більшості країн вакцинація – обов’язкова: якщо батьки від неї відмовляються, не отримують фінансової допомоги на дитину.

– Вакцинації потребують не лише діти, а й дорослі: щеплення захищають нас від захворювань лише визначену кількість років, потім їх необхідно поновлювати.

 

Адам Стрижнюк

Між тупим і ще тупішим: кого вибирають тернополяни?

Понеділок, 30 вересня 2013, 07:39

Мега-шоу, супер-пупер-мега виконавці… Ще не здогадалися, про що я? Та як же? Весь Тернопіль ось уже другий тиждень гуде про подію, що запланована 30 вересня на центральному стадіоні міста. Сюди ж бо завітають ну просто-таки бомбезні артисти: Дзідзьо і «Лісапетний батальйон». Принаймні обіцяють це розклеєні по місту афіші.

Взагалі-то дивує, як масово тиражують повідомлення про приїзд цих «кадрів від музики». Складається враження, начебто сам Папа Римський має відвідати Тернопіль. Бо що спільного у Дзідзя з музикою? Якщо, звичайно, сприймати музику за мистецтво, яким здавна славився український край. Те саме стосується і «бабоньок с лісапєтом». Та у порівнянні із ними Вєрка Сердючка – це справжнісінька тобі Монсерат Кабальє у попсі.

Спершу про Дзідзя. Погодьтеся: якщо людина, яка називає себе артистом, співає про те, що «мені кобіта не дає», приправляючи все це міцним слівцем з лексикону «мєсной інтєлігєнциї», то про яку музику – скажу більше: про яку взагалі культуру – може йти мова? І це такого виконавця ще зовсім недавно запрошували на День міста до Зборова – міста козацької слави, нашої історичної пам’ятки і прикраси. Тим самим, до речі, просто поглумилися над історичною пам’яттю народу.

І ось тепер черговий «вихід на сцену» – цього разу йдеться про сцену головного стадіону Тернополя.

Я розумію, коли звихнуті на прибутках тернопільські нічні клуби запрошують Дзідзя, щоб той показав підростаючому поколінню зразок для наслідування, але ж центральний стадіон!? З таким самим успіхом можна було запросити і «Поющіє труси» В.Бебешка, щоб декому пересадили «кожу з попи на ліцо». Може, хоча б тоді місцеві чиновники згадали про своє людське походження і не ганьбили не лише себе, але й своє місто.

«Лісапетний батальйон»… Ще зовсім недавно тисячі людей дзвонили або надсилали смс «за» цей вокально-приблатнений ансамбль на шоу «Україна має талант». Дванадцять моторних псевдофольклорних «бабоньок» чудово знали, «куди» вони їдуть. І жодної секунди не сумнівалися, що повернуться до рідних домівок – до чоловіків, односельців, великої рогатої худоби – з видатною перемогою. Тобто з мільйоном за пазухою. Як то кажуть, і на скелі ростуть дерева.

Співочий «батальйон» не гірше за продюсера В.Бебешка знає, чим народ причарувати. І, так би мовити, наново «виявити» його підсвідомі творчі пориви. Адже репертуар та образи дванадцяти трудівниць – саме «те». Для найширших верств. Це дешева халтура, перелита за краї гранчаків. Це дуркування, з претензією на геніальність. І, як правильно зауважила одна людина, це просто – зведений хор з дванадцяти вірок сердючок. Хто ще потрібен народу в телевізорі, крім масок, що кривляються? Ці образи і піднімають «как бы» розумного глядача трохи вище – у його ж власних очах. Над його власною порожньою головою. Людині з телепультом у зубах не треба напружуватися, вибираючи між розумними і красивими, між талановитими і, прости Господи, геніальними. Між людиною, яка блискуче приборкала «кубик Рубіка» і людиною, яка хоча б влучає в ноти. Адже тут відчутний зворотний вибір. Між собою, дурнем, і тим, хто цього дурня агресивно зображує. Між тупим і «ще тупішим».

 

P.S. Даю голову на відсіч, що 30 вересня стадіон у Тернополі буде переповнений. Поціновувачі «справжнього мистецтва» вперше за останні кілька років піднімуть з диванів свої «стомлені зади», повимикають на дві-три години ненаглядні комп’ютери з соцмережами й телеящики з «Роксоланою» і посунуть масами споглядати на «звйозд». Авось пощастить торкнутися когось із артистів, відчути на собі увесь присмак «зіркового життя»?!

І після цього ми ще сподіваємося, що такі люди свідомо проголосують на чергових виборах? Це ж просто-таки моторошно стає, коли згадаєш, що не за роками той час, коли вони будуть творцями майбутнього нашої країни.

 

Адам Стрижнюк

Вегетаріанство докотилося і до Тернополя

П'ятниця, 27 вересня 2013, 08:13

У сучасному світі, гадаю, ледь не кожен бажає справді бути сучасним, прогресивним, хоче відрізнитися від інших свою манерою розмови, поведінки, особливим стилем. Деякі виділяються способом життя, а дехто навіть своєрідною системою харчування.
Сьогодні дуже часто можна почути слово «вегетаріанство», та чи знаємо ми, що це насправді? Варто почати з того, що вегетаріанство – це повна відмова від споживання м'яса. Прихильники цієї системи харчування опираються на довголіття, високу працездатність, хороше самопочуття та пришвидшений обмін речовин. Подейкують, у вегетаріанців знижується ймовірність інфаркту та інсульту. Відомо, що вегетаріанство помітно зменшує ризик ряду хронічних захворювань, включаючи ожиріння, коронарну хворобу артерії, гіпертонію та діабет. Стверджують, що це досить легко, корисно, а я б навіть сказала – модно! Погляньте лише, як невимовно багато «ненависників м’яса» та «захисників зоосвіту» серед знаменитостей. Чи справді їх так турбує доля нещасних тварин чи їм просто важливо заробити авторитет щирого природолюба? Серед відомих вегетаріанців минулого: Піфагор, Платон, Леонардо да Вінчі, Вільям Шекспір, Ісаак Ньютон, Вінсент Ван Гог, Альберт Ейнштейн.

Багато хто з пересічних українців (особливо, серед підлітків) і собі вирішує відмовитися від необхідних своєму організму мікроелементів, які дає м'ясо, лише тому, що так вчинив його/її кумир. Однак люди не усвідомлюють, що дефіцит вітамінів D і B може призвести до ослаблення зору, слуху, зниження імунітету через нестачу кальцію, заліза тощо. Це особливо небезпечно в період росту організму.

Існує строге вегетаріанство – так зване «веганство». Тобто повна відмова від усіх продуктів харчування, речей вжитку (косметики, одягу, деталей інтер’єру) – всього, що ми можемо взяти у тварин. Це досить ризикована ідея, адже навіть у здорових людей, які виключили зі свого раціону всі продукти тваринного походження, можуть розвиватися дисбіоз, гіповітаміноз і білкова недостатність.

У кожного своя правда, звичайно, але я ніколи не зрозумію, яким потрібно бути зоозахисником, чи-то просто несвідомим, щоб, почувши десь про цю екстремальну ідею, вирішити і собі трохи підпсувати здоров'я.

 

Оксана Матейко

 

P.S. 22 вересня група вегетаріанців роздавала на вулицях Тернополя їжу без м’яса. Захід спрямовувався «проти мілітаризму і соціальної несправедливості». Цікаво лишень, а яким чином тваринна їжа сприяє, наприклад, соціальній несправедливості?

Як обманюють українців: що не сфера, то афера

П'ятниця, 27 вересня 2013, 08:11

Щоб не потрапити на гачок шахраїв, яких останнім часом значно побільшало, варто знати принаймні найпоширеніші афери, до яких вдаються пройдисвіти, щоб заволодіти чужими грошима. Ми склали своєрідний рейтинг шахрайств, щоб ще раз кожному нагадати: будьте обачними!

 

Квартирні афери: хто, кого, коли і як

Як тільки в Україні пройшла приватизація житла, з’явилося чимало охочих заволодіти цим майном. За квартирами громадян полюють і шахраї-одинаки, «чорні» маклери та ріелтори, організовані злочинні угруповання.

У так звану групу ризику, де найчастіше вишукують потенційних жертв мисливці за квартирами, правоохоронці занесли одиноких пенсіонерів, людей, схильних до алкоголізму, та заробітчан. Щоб заволодіти житлом одиноких пенсіонерів, шахраї найчастіше використовують дві схеми: укладають договори довічного утримування або ж представляються працівниками соціальних служб.

Оголошення про довічне утримування неважко знайти у будь-якій газеті. Молоді подружжя пропонують одиноким бабцям та дідусям доглядати за ними, купувати продукти та ліки, прибирати квартиру, ходити в магазин. Ще й платити щомісяця по 500 гривень обіцяють. З умовою, що після смерті пенсіонера квартира має перейти у їхню власність. Документи про це мають бути підписані заздалегідь. На гачок таких шахраїв потрапила пані Марія, жителька Києва. Її привезли до нотаріуса, де оформили відповідний договір. Кілька місяців подружжя справді виконувало всі умови. Потім бабцю відвезли відпочивати у санаторій. Коли старенька повернулася в місто, у квартиру її не впустили. Пізніше з’ясувалося, що ця юридично неграмотна старенька підписала у нотаріуса... дарчу на квартиру.

У своїй злочинній діяльності мисливці за квартирами використовують працівників жеків. Останні дають зловмисникам «наводку» на людей, які роками не платять за комунальні послуги. Серед таких боржників шахраї знаходять пияків. До одного з таких непутящих власників квартири завітала енергійна жіночка, яка представилася працівником райдержадміністрації. Чоловік одразу повірив незнайомці, бо та назвала точну суму його боргу за комунальні та інші послуги. Районний «інспектор» суворим голосом попередила пияка, що незабаром його квартиру через суд забере за борги держава. Щоб чоловік не залишився на вулиці, запропонувала «інспектор», слід обміняти його трикімнатну квартиру на однокіматну. Сказала, що знає людину, яка зацікавлена у такому обміні. Та перед тим, зауважила, чоловік має розрахуватися за борги. Власник квартири погодився на обмін. «Інспектор» дала йому гроші, щоб оплатив борги, взамін взяла його паспорт, буцімто для оформлення необхідних для обміну документів. Пияк тут же кинувся пропивати гроші, шахрайка тим часом через «свого» нотаріуса оформила генеральне доручення на житло пияка. Коли той отямився від довгого запою, його квартиру вже було продано.

Дедалі частіше жертвами шахраїв стають заробітчани, які на кілька років їдуть за кордон. У Західній Україні був випадок, коли будинок заробітчанки приватизували... «поховавши» живу людину. Шахраї оформили свідоцтво про смерть жінки та навіть «забили» місце на кладовищі, де вона буцімто була похована.

Правоохоронці радять заробітчанам, щоб не стати жертвами квартирних шахраїв, перед тим, як їхати за кордон, обов’язково нотаріально оформити заборону будь-яких юридичних дій з майном без наявності власника.

 

«Чорні» маклери та ріелтори

«Чорних» маклерів не варто плутати з приватними, які просто добросовісно працюють самі на себе та шахрайствами не займаються. «Чорні» маклери – це організовані групи шахраїв, у які входять нотаріуси, працівники міліції, чиновники. Жертвою такої групи став чоловік, який вирішив обміняти свою квартиру з доплатою на меншу. За порадою знайомих він звернувся до «відомих поважних ріелторів». Ті незабаром знайшли охочих на обмін. Коли після довгих суперечок дійшли згоди щодо суми доплати, власникові квартири запропонували обмити домовленість. Скільки пили, чоловік не пригадує. Очунявся він наступного дня у чужій квартирі. Коли пішов до власного помешкання, двері зі вже заміненим на них замком відчинили невідомі. Та тицьнули в обличчя завірене нотаріусом генеральне доручення на квартиру, під яким стояв підпис колишнього власника...

Використовують «чорні» маклери під час шахрайств і схему «подвійної» квартири. Охочому купити квартиру, показують чудове помешкання. Після «оглядин» підписуються відповідні папери, а незабаром покупець з’ясовує, що купив квартиру такого ж метражу, яку бачив, проте у вкрай занедбаному стані. Показували ж йому квартиру, яку саме для шахрайства зловмисники орендували на день-два.

Щоб не стати жертвами «чорних» маклерів, радять юристи, слід дотримуватися кількох правил. Не мати справи з ріелторами, які не працюють в агентствах нерухомості. Обов’язково перевіряти у агента наявність договору з агенцією, термін його дії. У всіх договірних документах має вказуватися назва, стояти печатка фірми. Щоб агент мав право власноруч підписувати договори, у нього повинна бути довіреність від агенції на право підпису договорів.

 

Квартирні рейдери

Ці групи мисливців за чужим майном діють у містах, де ще збереглося чимало комунальних квартир. У такій квартирі зловмисники купують маленьку кімнатку. А потім починають створювати нестерпні умови для інших мешканців комуналки: селять у купленій кімнатці бомжів, алкоголіків, скандалістів, циганів. Нарешті настає час, коли мешканці комуналки погоджуються на роз’їзд. Перед тим, як продати квартиру, рейдери приводять до неї «житлову комісію» (насправді своїх поплічників). Члени «житлової комісії» оглядають житло та, цитуючи якісь «законодавчі акти», доводять, що всі мешканці комуналки мають отримати рівну частку від її продажу. Таким чином рейдерам, які володіли найменшою кімнаткою, після продажу комуналки дістається така ж частка, як і власникам двох чи трьох кімнат у цій квартирі.

Це далеко не повний перелік шахрайських схем, які використовують мисливці за квартирами. Отож порад на всі випадки дати неможливо. Та правоохоронці, які спеціалізуються на розслідуванні «квартирних» справ, згадали наостанок одну важливу відмінність квартирних афер. Шахраї, зауважили міліціонери, намагаються не мати справи з рішучими впертими людьми, які не бояться обстоювати свої права. Таких ці «піраньї» дуже швидко залишають у спокої.

«Збираємо гроші на церкву»

Якось на проповіді в одному із тернопільських храмів священик розповідав, що чоловіки, перебрані у священичий одяг, ходили кропити квартири. В одній із квартир, яку вони «посвятили», домовлялися і про хрещення дитини. За послугу хотіли 1000 гривень.

Загалом ці аферисти мають сумнівний вигляд, можуть бути іншої національності. Вони ходять по квартирах від імені парохів церков – правильно називають їхні імена. Коли хтось дає 5 гривень, кажуть, що мало, мовляв, у сусідньому будинку дають більше. Одна бабця «на добру справу» віддала останні 200 гривень з пенсії. У церквах рідко практикують збирання пожертв по квартирах. У храмах є скриньки – хто хоче дати на Боже, той і кидає туди гроші. Якщо вже збирають пожертви на будівництво святині, то доручають це людям з під’їздів, яких всі знають і яким довіряють. Вони мають документи з мокрою печаткою єпископа.

За схожою схемою діють і шахрайки, які в довіру до одиноких пенсіонерів входять під виглядом соціальних працівників. Знаючи, що під старість люди дедалі частіше звертаються до Бога, шахраї, знайомлячись з такими пенсіонерами, представляються представниками релігійних благодійних організацій. У Львові саме така «благодійниця» позбавила великої квартири на вулиці Драгоманова (центр міста) 75-річну бабцю. Шахрайка представилася старій активісткою релігійної благодійної організації. Протягом місяця «за завданням організації» приносила старенькій ліки, продукти, прибирала квартиру. Одного дня запропонувала бабці, «щоб квартира не дісталася державі», переоформити житло на неї. Як тільки відповідний документ затвердив нотаріус, кілька здорованів перевезли бабцю у занедбаний гуртожиток, а її квартиру продали новим власникам.

«Мобільні шахраї»

Мобільний зв’язок, як і будь-яка сфера нашого життя, де замішані гроші, також перебуває під прицілом шахраїв. Останнім часом ми стали свідками низки гучних афер, жертвами яких стали сотні абонентів стільникових мереж. Здавалося б, у сфері, що перебуває на вістрі технічного прогресу, діяльність новоявлених остапів бендерів повинна була б мати «цифрові» форми, перетворитися на маніпуляції з цифрами, даними, паролями й набрати інших атрибутів хакерської романтики. Так ні – засоби віднімання грошей у чесних користувачів практично не змінилися, і «слабкою ланкою» у системі безпеки оператора залишається людина, чиє прагнення до економії чи «халяви» штовхає її в обійми шахраїв.

Переможець одержує... нічого

Акції та розіграші – улюблений прийом операторів, котрі приваблюють нових клієнтів і намагаються втримати старих. Більшість абонентів брали участь у них, багато хто опинився серед переможців і одержав цінні призи чи просто приємні сюрпризи. Але не всі акції доставляють радість – іноді люди, які приносять радісну звістку абоненту, не мають нічого спільного з компаніями-операторами. Потенційними жертвами цього виду шахрайства стають користувачі передоплачених послуг зв’язку, котрі поповнюють свої рахунки дистанційно, за допомогою скретч-карт і електронних ваучерів.

Як це виглядає. Потенційній жертві телефонують і повідомляють, що вона перемогла в акції, організованій її оператором, і може одержати цінний приз – як правило, новий телефон престижної моделі. Дзвінок робиться з мобільного тієї ж мережі, причому іноді використовуються номери навіть з діапазонів, зарезервованих для службових телефонів компанії-оператора. Побачивши на екрані своєї слухавки такий номер, багато хто вірить, що телефонують справді представники фірми. Далі пропонується повідомити свою поштову адресу, на яку обіцяють надіслати приз. Приємна розмова завершується пропозицією взяти участь у додатковій акції. За її умовами, якщо користувач негайно купить ваучер на певну суму, потім зателефонує організаторам акції та повідомить їм код поповнення, його рахунок збільшиться на, скажімо, втричі більшу суму.

Як це працює. Мета афери – одержати невикористаний код поповнення, про який можна дізнатися, лише купивши скретч-карту або отримавши роздруківку касового апарата в пункті продажів електронних ваучерів, а також виграти трішки часу, щоб поповнити рахунок, але, як неважко здогадатися, не жертви, а свій власний. Розмови про перемогу в акції – лише психологічний трюк: дізнавшись про значний виграш, людина впадає в стан легкого шоку, який притлумлює пильність. Для «організатора» головне – вдало «заговорити» клієнта, а вже комунікабельності, повірте, їм не позичати. Після того як код шахраям продиктовано, жертва залишається власником своїх грошей не більше хвилини, поки аферисти додзвонюються до служби поповнення рахунку та вводять дані...

 

Як «аферують» копіями паспортів

В соцмережах продають ксерокопії паспортів, які аферисти використовують для отримання кредитів, реєстрації фірм та махінацій в Інтернеті. Придбати копії документів можна за 2-4 долари, а на велику партію дають знижку 1,5 долари.

Купити копії паспортів можна в соцмережі «ВКонтакте» і на численних форумах.

«Продам скіни (копії) українських паспортів – Київ і інші регіони, до деяких є пенсійні, ідентифікаційні коди, також є паси (паспорти) громадян Євросоюзу, $2-4 за штуку. Оптовикам знижки – до $1,5 за один», – пише продавець Євген.

При цьому є в мережі оголошення і покупців. «Куплю велику партію незасвічених паспортів. Потрібні нові обличчя» або «Потрібні копії паспортів українок від 23 до 30 років».

Мета покупки чужих документів різна. «Я особисто купую для реєстрації на міжнародному ігровому сайті – граю в покер. Щоб на грі гарненько заробити, потрібно мати своїх підставних гравців, але кожного з них реєструють тільки за паспортом. Інакше система не пропустить гравця. Хтось використовує копії для інших Інтернет-ігор, відкриття електронних гаманців і т. д., а хтось – в шахрайських цілях. Але я таких сам не бачив», – пише покупець Андрій.

Деякі дівчата купують документи для сайтів знайомств. «Все безпечно. Ми реєструємо за реальними паспортами дівчаток, а переписуються за них інші. Ми на листуванні заробляємо», зазначає покупець Дана.

Проте деякі замовники використовують копії чужих паспортів для шахрайських схем. «У мене брав один чоловік копії паспортів, для того щоб оформити людей на роботу. У нього в відділі реально працює дві людини, а в штаті потрібно сім осіб. Так ось за неіснуючих, я так розумію, він гроші собі в кишеню кладе. Чув, що деякі люди свої фірми на копії чужих документів примудряються реєструвати, а потім людям, яким ці паспорти належать, доводиться бігати по судах і доводити, що не його фірма і він взагалі тут ні при чому. Є і ті, хто на ці документи бере кредити», – написав продавець Євген.

На питання, звідки беруть копії, він і його колеги відповідають неохоче. «Ну, хтось з обмінниками валют співпрацює, хтось бази даних зламує, інші варіанти. Насправді це дуже просто, тому і ціни такі низькі – від $1,5 до $4», – повідомив Євген.

Найголовніший постачальник персональної інформації – це кіоски з обміну валют. У них немає можливості захищати персональні дані, і вони не несуть відповідальності. Останнім часом дійсно почастішали випадки, коли споживчі кредити беруться пачками на чужий паспорт. А люди потім повинні доводити, що гроші брали не вони, замовляючи графологічну експертизу. Добре, якщо їм вдасться довести, що їхню копію паспорта просто вкрали, але ж виходить не завжди.

Крім того, почастішали випадки, коли підприємства реєструються на копію паспорта. До людини приходять потім з податкової і вимагають відшкодувати мільйонні борги.

 

Грошова реформа

Найпоширенішим шахрайством в останні тижні була так звана грошова реформа, приурочена нібито дню заснування української національної валюти – гривні – 2 вересня 1996 року. Жертвою такого шахрайства стала й 74-річна бабця, яка проживає в одному з сіл Славутського району Хмельницької області. Проводять «грошову реформу» здебільшого шахрайки-жінки, жертвами яких стають одинокі пенсіонери.

Під час цього шахрайства аферисти використовують необізнаність пенсіонерів та те, що останні за своє життя пережили не одну грошову реформу. Отож не дивуються, почувши про черговий обмін грошей. Шахрайки під виглядом соціальних працівників приходять до пенсіонерів та кажуть, що наступного місяця в країні починає проводитися грошова реформа. Розуміючи, що стареньким буде важко вистоювати у величезних чергах, які утворяться в банках при обміні грошей, додають аферисти, соціальні служби вирішили допомогти пенсіонерам. Останнім гроші мінятимуть, кажуть шахраї, за місцем проживання. Для цього обміну слід заздалегідь переписати номери всіх купюр, які обмінюватимуть на нові. Після опису купюр їх мають покласти у конверт, який опечатується та залишається на зберіганні у власника коштів. Останньою фразою шахраї долають будь-які сумніви пенсіонерів. Адже гроші, міркують старенькі, залишаються у них.

Пенсіонери витягають зі схованок гроші, які зберігали «на чорний день». «Соціальні працівники» переписують номери купюр і кладуть гроші у конверт. При цьому одна із шахрайок своїми запитаннями відволікає увагу господині, а друга тим часом вправно замінює конверт з грошима на такий самий конверт зі звичайними папірцями всередині.

Викрити таких аферистів важко, бо самотні люди, як правило, помічають, що у конверті лежать папірці, через кілька днів після злочину. За цей час шахрайки встигають чкурнути в інший район, щоб там продовжувати «грошову реформу».

 

Кредити під дуже низькі відсотки

Шахраї, які вдаються до цього виду шахрайства, винаймають у місті приміщення під офіс, замовляють вивіску та дають оголошення у мас-медіа про надання кредитів під дуже низькі відсотки. Причому для отримання вельми вигідного кредиту, вказують в оголошеннях, не вимагатимуть заставу житла чи іншої нерухомості.

Аферисти вимагають для отримання кредиту сплатити певну суму за послуги фірми та страховий внесок. Громадяни сплачують ці суми. Минає тиждень, місяць, а кредит не надають. Натомість керівники фірми змушують клієнтів сплачувати щомісячні платежі з погашення кредиту, який люди так і не отримали. Сподіваючись таки отримати клятий кредит, клієнти погоджуються вкладати у фінансову «піраміду» додаткові кошти. А потім піраміда розсипається, і фірма-кредитор безслідно зникає.

 

Гра на підвищенні цін на товари

Не перший рік тримаються на плаву афери, пов’язані з різким стрибком цін на товари першої необхідності. Два роки тому, скажімо, шахраї вдало використали несподіване підвищення цін на цукор. Жертвами «солодкого» шахрайства ставали селяни. До того чи іншого села приїжджали на дорогих автомобілях добре одягнуті солідні люди. Вони пропонували, скажімо, купити три мішки цукру за дуже низькими цінами. Жадібні селяни одразу клювали на цей гачок. Цукор обіцяли привезти «завтра», та перед тим вимагали заплатити 1200 – 1300 гривень завдатку. Платили... Мішків з цукром не привозили...

 

Нове – це добре забуте старе

Останнім часом знову стали дієвими старі трюки, які професійні шахраї масово використовували на початку 2000-х років. Знову біля банкоматів, супермаркетів, ринків «губляться» гаманці. «Знаходять» їх під самим носом потенційної жертви. Жіночка, яка підняла з тротуару пухлий гаманець, радісно верещить й пропонує жертві поділити гроші. Говорить при цьому: «Ми ж майже одночасно цю знахідку побачили! Буде справедливо поділити гроші порівну...». Жертва та шахрайка прямують у перший-ліпший двір, щоб тихенько поділити гроші. У цю мить з’являється кремезний власник гаманця. Та, що «знайшла» гроші, тікає. На місці події залишається жертва. Вона досить спокійна, бо гаманець навіть не встигли відкрити. Та власник гаманця оглядає його й каже, що зникла 100-доларова купюра. Він, мовляв, пам’ятає, як вона виглядає, тож наполегливо просить показати вміст свого гаманця. Жертва витягає свій гаманець, невідомий його уважно оглядає, своєї купюри не знаходить і, чемно вибачившись, швидко крокує геть. Жертва з полегшенням зітхає та також йде подалі від місця, де вляпалася у неприємну історію. І вже удома помічає, що з її гаманця, поки його оглядав шахрай, зникли гроші.
Під тими ж ринками, а зараз і під супермаркетами, як і в буремні дев’яності роки, знову почали полювати на довірливих громадян організатори різних «лотерей». Вони тримають у руках добре виготовлені плакати, які сповіщають про «лотерею». За її умовами у конверт слід покласти гроші. Після цього конверт запечатується, а наступного дня у цьому ж місці проходитиме розіграш лотереї. Виграє той, хто поклав у конверт найбільшу суму. Він отримає кількадесят тисяч гривень. Щоб «підігріти» натовп, головному шахраю допомагають його помічники, які грають ролі пересічних громадян. Вони на очах зацікавлених кладуть свої гроші в конверти. Й при цьому «згадують», що вже вигравали в такі лотереї значні суми. Дурний приклад заразний. Чимало громадян беруть участь у «лотереї», віддаючи аферистам значні суми. Наступного дня приходять на розіграш лотереї й лише тоді дізнаються, що їх обдурили.

 

Супернахабність

Правоохоронцям доводиться мати справу із шахраями-аматорами, які вражають нахабними, проте дієвими способами нечесно заробити гроші. У Львові, скажімо, минулого року затримали студента одного з вузів, який скористався для збагачення газетними оголошеннями про оренду туристам на добу-дві квартир. Хлопчина винаймав на добу квартиру у центрі міста. Доби йому вистачало, щоб перездати квартиру іншим шукачам житла – на три місяці, півроку, більше. Представляючись власником квартири, юний шахрай вимагав у винаймачів житла попереднього розрахунку. Люди платили, селилися і... Зранку в квартиру приходили її справжні власники та виганяли людей, які заплатили гроші шахраєві, на вулицю. Таким чином студент-шахрай встиг здати, поки його не викрила міліція, понад десять чужих квартир.

Словом, будьте обачними, дорогі тернополяни. Ми живемо в країні обмежених матеріальних достатків, тому аби їх підвищити, завжди знайдуться доброзичливці, які «втруться» у довіру й обдеруть вас до нитки. При цьому, як самі розумієте, не варто плекати надії на нашу доблесну міліцію, яка нібито за «гарячими слідами» миттєво схопить нечистих на руку людей. Таке буває тільки в фільмах. Та й то не українських.

10 найбільших фінансових аферистів світу

Forbes обрав 10 найбільш скандальних історій про справи, пов'язані з фінансовими махінаціями і аферами, які за останні два десятки років розслідувалися по всьому світу – від США до Сінгапуру та Японії.

 

1) Найвідомішою і крупною фінансовою пірамідою останніх десятиліть у світі стала заснована у 1960-х компанія Madoff Investment Securities. Фірма, що користувалася безмежною довірою вкладників, обвалилася у розпал фінансової кризи 2008 року: залучати нових інвесторів не вдавалося, а значить, не було коштів на те, щоб виплачувати «прибуток» старим вкладникам.

У результаті постраждали кілька мільйонів приватників і великих фінансових організацій, а як мінімум один вкладник – великий французький інвестор, що вклав у Madoff Investment Securities 1,5 млрд доларів – покінчив із собою після звістки про крах піраміди.

 

2) Крах енергетичної компанії Enron, що існувала кілька десятиліть, був для американської економіки не меншим сюрпризом, аніж історія з фондом Медоффа. При вартості активів компанії 47,3 млрд діяльність її керівників Скіллінга і Фастова призвела до збитків у 40 млрд доларів. Виною всьому була купівля однієї збиткової компанії, чиє неблагополучне фінансове становище вищі управлінці Enron вирішили приховати.

 

3) Багатомільярдний збиток і знищення другої за величиною телекомунікаційної компанії США WorldCom – таким був підсумок діяльності Ебберса і Саллівана на посаді керівників фірми. Екстенсивний розвиток WorldCom неминуче мав призвести до виникнення фінансових проблем: постійні операції з придбання нових активів, чия вартість часом перевищувала вартість самої компанії втричі, не могли не позначитися на її стані.

 

4) Засновник Stanford Financial Group Роберт Аллен Стенфорд був заарештований влітку 2009 року на підставі позовів від 21 вкладника його компанії, яка на перевірку виявилася колосальною фінансовою пірамідою. Як і у випадку з Madoff Investment Securities, причиною її краху стала фінансова криза 2008 року і неможливість продовжувати виплати старим вкладникам за рахунок залучення нових.

 

5) За три роки несанкціонованої торгівлі трейдер банку Societe Generale Жером Керв'єль встиг завдати своєму роботодавцю вельми помітний збиток. Незважаючи на те, що у результаті суд визнав його винним у шахрайстві, сам Керв'єль у своїх гріхах не зізнався, стверджуючи, що всі операції виконував за дорученням керівництва і робив це не заради особистої вигоди, а заради досягнення високих результатів, за які йому виплачували б премії.

 

6) Ще одна велика фінансова піраміда у рейтингу – заснована в 2000 році компанія L & G під управлінням Казутсугі Намі проіснувала сім років, але за цей час встигла під обіцянки доходу 36% залучити 128500000000 єн. Розслідування щодо вищого менеджменту L & G почалося після того, як в 2007 році компанія припинила виплати за вкладами та відмовилася повертати гроші.

 

7) Звинувачення в шахрайстві трейдеру швейцарського банку UBS, уродженцю Гани Квеку Адоболі були пред'явлені у вересні 2011 року британською поліцією. Адоболі інкримінували перевищення посадових повноважень (несанкціонована керівництвом гра на акціях) і фальсифікація звітності про угоди. Справа Адоболі як дві краплі води схожа на справу Жерома Кервьєля.

 

8) На приписки аптечної мережі Rite Aid (третьої за величиною у США) неіснуючого прибутку в розмірі 1,6 млн доларів, її виконавчого директора Мартіна Грасса штовхнула мрія про великі бонуси. За підтримки декількох топ-менеджерів компанії, заснованої його батьком Алексом Грассом, Мартін підробляв звіти про кредиторську заборгованість.

 

9) Під керівництвом Денніса Козловскі та його помічника Марка Шварца зареєстрована на Бермудах компанія Tyco Industrial стала чемпіоном за кількістю угод з поглинанням – близько 1000 компаній увійшли до складу міжнародного конгломерату. У результаті з'ясувалося, що далеко не всі прибутки Tyco йшли на розширення бізнесу: майже 600 млн витратив на себе Козловскі, якому допомагав Шварц.

 

10) Замикає рейтинг Логін Лісон, якого можна вважати предтечею Кервьєля і Адоболі: у 1995 році старший трейдер сінгапурського відділення англійського банку Barings, що самовільно займався ризикованими операціями з ф'ючерсними контрактами на індекс SIMEX, довів свій банк до банкрутства. Завданий Лісоном збиток вдвічі перевищив вартість активів кредитної організації, яку в підсумку довелося продати за символічну суму в 1 фунт.

 

Підготував Адам Стрижнюк

Хто зупинить процес розпусти нашої молоді?

Вівторок, 17 вересня 2013, 14:09

Всі, хто жив за радянської влади, повинні пам’ятати популярне тоді гасло: «Коммунизм – это молодость мира, и его возводить молодым».  Тепер, коли світ втягують у реалізацію нової утопії – глобалізму, це гасло, з заміною першого слова, цілком може бути накреслене на прапорах його ідеологів. Причому молодь у новому проекті помітно потіснила більш старший вік. Якщо в радянський час декларувалося, що «молодым везде у нас дорога, старикам везде у нас почёт», то глобалізм пропонує людям похилого віку «солодку смерть» (по-грецьки – «евтаназію»), а молодим віддали і дорогу, і пошану.

Молодь стала одним із головних ідолів сучасності. Подивіться, скільки молодіжних видань, радіо-і телепередач, молодіжних концертів та фестивалів, молодіжних клубів, музики, моди. З бігбордів на нас дивляться, в основному, молоді обличчя. Скільки чиновників, вчених, діячів культури зайняті проведенням особливої молодіжної політики!

Складається враження, що світ населений виключно молоддю, з рідкісними вкрапленнями людей іншого віку. А між тим реальна картина перебуває в деякому протиріччі з віртуальною. У так званих розвинених країнах, що йдуть у фарватері глобалізації, молодь становить не такий вже й великий відсоток населення.

Коли це протиріччя усвідомлюєш, виникає ряд запитань. Думаєш: може, саме тому, що у нас молоді не багато, з нею і носяться, як з “писаною торбою”? Але тоді чому не сприяють збільшенню її чисельності, не квапляться пропагувати багатодітність, не створюють для цього умов? З іншого боку, якщо юних так цінують, деколи чому не намагаються зберегти їхнє здоров’я і життя? Чому практично все, що пропонується зараз молоді в якості еталонного стилю, досить швидко зводить до лікарні, а то й у могилу? Що не візьми: мобільні телефони, комп’ютерні ігри, куріння, пиво, наркотики, гормональні контрацептиви, екстремальні види спорту, рок-музику, порнографію, «вільну любов», магію, окультизм – все згубне. А молодіжна мода? Адже вона не тільки спотворює. Пірсинги підвищують доступ інфекції, яка, як відомо, проникає в організм через отвори і пошкодження шкірних покривів. Чим більше отворів, тим вищий ризик заразитися.

Скільки дівчаток заробили цистит або запалення нирок, вдягаючи серед зими наряди, що оголюють поперек! А у скількох спостерігається недорозвинення тазу через те, що вони роками стягували стегна джинсами!?

«Дивлюсь я на сучасних дівчат і жахаюся, – ще в середині 90-х казала моя знайома гінеколог. – Як вони народжувати будуть? Таке недорозвинення малого тазу, призводить до того що дитині просто ніде поміститися».

Що ж, з тих пір джинси стали ще тіснішими (при всій мінливості моди ця якось підозріло стійка), і випадки викиднів почастішали.

Не менш небезпечнішою є (і не менш стійка) мода на схуднення, яка ще недавно оцінювалася, як дистрофія і вимагала лікування. Наукові дослідження показали, що така мода, висловлюючись медичною мовою, «суттєво підвищує ризик невиношуваності плоду». А ще лікарі кажуть, що якщо дівчинка в перехідному віці посидить з півроку на якій-небудь жорсткій новомодній дієті для схуднення, то вона може назавжди залишитися безплідною.

Аж ніяк не безневинна і мода на tatoo. Виявляється, людям з татуюваннями не можна проводити дослідження за допомогою магнітного резонансу, одного з найбільш точних методів експрес-діагностики. Заважає метал, що входить до складу татуювальної фарби. Але ж і на машинах розбиваються, і на роликах ламають собі кістки, в основному, молоді  люди. Їм-то якраз і потрібно швидко поставити діагноз... Та навіть якщо знехтувати новітнім діагностичним приладом – зрештою, обходилися ж без нього до недавнього часу! – надлишковий метал, що проник через шкіру всередину, скоріш за все небезпечний для людини. Особливо коли організм почне старіти, і його чутливість підвищиться...

Прочитавши цей скорботний перерахунок, хтось звично відмахнеться, мовляв, жити взагалі шкідливо. У такому випадку давайте подивимося, який стиль життя пропонувався молоді попереднього покоління, що в нього входило, а що – ні, чи був він у буквальному сенсі слова вбивчим.

І пиво, і сигарети продавалися, але споживали їх набагато менше (особливо дівчата), і головне, це ніяк не рекламувалося. Наркоманія теж була, але це явище було рідкісним. Багато п’ятдесятилітніх досі не вміють за виглядом визначити наркомана, тоді як двадцятирічні роблять це без проблем. Танцювати… Молодь, звичайно, теж танцювала, але без всяких «екстазі» і дурманячої музики. Пропагувався спорт. Але не нинішній спорт високих досягнень, що калічить тіло і душу, а спорт як фізкультура, оздоровлення, загартування. Молодь часто ходила в кіно і театр, але це мистецтво не затуплювало і не розбещувало, а, навпаки, в тій чи іншій мірі сприяло зростанню особистості. Зараз ми з величезним задоволенням дивимося пересічний радянський фільм 70-х років і розуміємо, що на сучасному тлі – це справжній шедевр.

Заохочувалися заняття в бібліотеці. Скільки часу ми там просиджували! І не тільки готуючись до іспитів, а просто так, «для душі». Між іншим, і в книгах, завдяки цензурі, теж не містилося всілякого непотрібу, що деформувало б психіку.

Тоді теж був у моді туризм – «люди идут по свету...» В основному, щоправда, піший (тобто найменш травматичний). Хтось, звичайно, плавав на байдарках, займався альпінізмом, і навіть занурювався з аквалангом (тепер це називається «дайвінг»), але не можна сказати, що це було масовим захопленням. З цього випливає, що і гинуло тоді куди менше людей, ніж зараз, коли в такій пошані «екстрім». Машинами якщо хто й обзаводився, то зазвичай у більш зрілому віці, коли вже не так тягло на мажорність. Престижним вважалося відвідування музеїв, виставок, вечорів поезії. Що в цьому було небезпечного для здоров’я та життя?

Про комп’ютерні ігри ніхто й не чув, а всі інші: шахи, шашки, футбол, пінг-понг, – наркотичної залежності не викликали. Навіть карти або тоталізатор на іподромі вкрай рідко заволодівали молодими людьми настільки, що вони вже не мислили без цього життя. Життя й так було заповненим. Та й грошей аж так багато не було, щоб без кінця грати в азартні ігри.

До речі, про гроші. У порівнянні з попереднім поколінням нинішня молодь у середньому живе куди багатше. Особливо у великих містах. Наймати квартиру, мати машину, комп’ютер з Інтернетом, мобільний телефон, модний одяг – все це останнім часом стало привілеєм деяких щасливчиків, а загалом-то нормою життя. Нормою життя стало й те, що молодим зараз платять більше, ніж людям зрілого віку. І це вже має своє «раціональне» обґрунтування: у молодих же вищі потреби, їм потрібно більше витрачати. Відповідно і зарплата їм потрібна більша, ніж людям старшого віку. Логіка, на перший погляд, бездоганна, але насправді це звичайна видумка: мало кому що потрібно? У нормальному суспільстві підвищення зарплати – це нагорода за вміння, знання, які, звичайно, приходять з роками. При глобалістському ж антипорядку людині платять фактично за саму молодість, як за дорогий товар.

Цікаво, що при цьому дуже багато молодих людей вважають свій заробіток недостатнім для обзаведення сім’єю і вже тим більше для народження дітей. Ці погляди старанно формуються глобалістськими ЗМІ, без яких широкомасштабні програми депопуляції нездійсненні. «Дитина – занадто дороге задоволення,  навіюють молодим, – вам вона наразі не по кишені».

Зате на інші, перераховані вище потреби, грошей цілком вистачає. Вони (задоволення) в тій чи іншій мірі доступні, а головне, на відмінну від рутини сімейного життя, престижні. Виходить, що «надбавка за молодість» – це свого роду цільові кошти, які щедро виділяються молодим на самознищення. Так, логіка в матеріальному заохоченні молодих дійсно є. Тільки не та, якою морочать голову обивателеві. Старому навіщо платити більше? Він і так скоро помре. А позичиш грошенят – витратить їх не на героїн, а на ліки, які, навпаки, можуть його життя продовжити. Матеріально стимулювати середній вік теж не має сенсу. Ще чого доброго дітей почнуть народжувати. Отож, якщо продовжувати користуватися сучасною лексикою, допомога надається адресно і, судячи зі статистики молодіжної смертності, яка в останні десятиліття особливо зросла, вельми «ефективно».

Ось і робіть висновок, яка роль відводиться глобалістами сучасній молоді. На перший погляд, молодь – це кумир, а по суті – жертва. Весела, самовдоволена, впивається свободою, в навушниках і з пляшками пива, вона мчить наввипередки до свого жертовника. Ми з вами свідки небувалого за своєю масовістю жертвопринесення, молодіжного голокосту. Але всі, як сомнамбула, повторюємо за лукавими гіпнотизерами: «Молодим, їм же більше потрібно... Нехай поживуть на втіху!»

Пригадалася аналогія з ритуалами стародавніх ацтеків. Вони вели так звані «війни квітів», основною метою яких було захоплення полонених для принесення їх у жертву. Бранці-«квіти» жили в дуже хороших умовах. Квіти – вони ж ніжні і вимагають особливої турботи, особливого догляду. Часом їм надавали справді царські почесті, поїли-годували добірними стравами, до юнаків приводили прекрасних дівчат – словом, давали пожити в своє задоволення. Але в окреслений день і годину бранці піднімалися сходами на піраміду, щоб прикрасити собою вівтарі індіанських ідолів. Там, нагорі, жрець розсікав їм груди, обсидіановим ножем, і виривав ще живе тремтяче серце, схоже на червоний мак...

Як знати, може, невипадково перше покоління молоді, яке піддалося в кінці 60-х глобалістським експериментам зі «зрушення культурної парадигми», було поетично назване «діти квітів»? Чи немає тут історичних алюзій?

Щоправда, ті, ацтекські «квіти» усвідомлювали, що їх приносять у жертву. А ці не усвідомлюють або не хочуть усвідомлювати. І думають, що все “класно”.

 

Під дудочку щуролова

 

Але як же вдалося настільки задурманити молодь, щоб вона, втративши інстинкт самозбереження, добровільно йшла на забій? Спускаючись до ями погибелі, юнаки та дівчата впевнені, що піднімаються до світлого майбутнього. Це ж якась дуже глибинна поразка, яку неможливо пояснити тільки хитрими прийомами маніпуляторів. Вивертів, звичайно, безліч, але це лише засіб, інструменти для успішного проведення операції. А проведена операція – дуже серйозна: з молодості вдалося вилучити її основний смислотворчий стержень. Він, цей стержень, є у кожного віку. Скажімо, у старості – мудрість. А що ж головне для молодості? Чим відрізняється молодь від дорослих?

Молодь – це порив, спрямованість у майбутнє, вільний політ. Вже не діти, але ще не батьки. Їх ще не примушує приземлитися вантаж дорослої відповідальності. Є це у нинішньої молоді? Є, і навіть більшою мірою, ніж у попередніх поколінь, оскільки вона не поспішає розлучатися з вільним життям.

Філософи давно попереджали, що саме в юності в душі розпалюються пристрасті. Цього зараз теж з надлишком. І амбітність, властива молодості, в останні десятиліття посилено розігрівається, і егоїзм. Чого ж все-таки нема? Що вилучено з самого нутра, з самої серцевини юності?

Вилучено якраз те, що облагороджує пристрасті – романтизм, ідеалізм, піднесений образ думок. А без цієї ідеальної вертикалі властиві юності мрії «про доблесть, про подвиги, про славу» вироджуються в якийсь безглуздий кураж, розгул плотських пристрастей.

Мрії про славу теж вельми специфічні. Кого зараз прославляють ЗМІ? Розбагатілих шахраїв, безсоромних клоунів з титулом «зірок», не менш безсоромних телеведучих, збоченців, що мотивують свої патологічні пристрасті новими напрямками у мистецтві.

Що стосується інтимного життя, то з цього боку по молоді було завдано головного удару. Адже мрії про ідеальне, вічне кохання – це не просто стержень, а сама серцевина юності. Не якісь там тістечка, а хліб насущний, без якого душа не виросте повноцінною. У психіатрії та психології існує поняття стадій психічного розвитку. Пропущена одна зі стадій – і людина вже не може сформуватися нормально. Наприклад, дошкільний період називають «міфологічним». Якщо маленька дитина не чує казок, якщо батьки спілкуються з нею як з дорослою, спираючись на логіку, то виникає небезпека недорозвинення емоційної сфери. Що характерно, зокрема, для шизофреніків.

Підлітково-юнацький період називається «романтичним». Один із основоположників вітчизняної сексопатології проф. Г. Васильченко вказував на те, що випадіння романтичної фази властиво олігофренам. Дефектологи, що працюють з олігофренами, часто скаржаться на їх ранню сексуальність, нерозбірливість в інтимних зв’язках, відсутність піднесених платонічних почуттів до протилежної статі. Власне кажучи, на те, що сьогодні вдалося нав’язати майже всій нашій молоді. Чого ж потім дивуватися зниженню інтелектуального рівня старшокласників та студентства? Плоди штучної розпусти – на яву.

Тепер вже підросло ціле покоління, яке не знає щастя платонічної любові. Їм і слово-то таке часто незнайоме.

Страх і трепет першого кохання, терзання і надії, мрія швидкоплинно торкнутися руки, щастя зловити посмішку – все те, що століттями наповнювало не лише твори поетів і художників, а й юні душі звичайних людей, залишаючись в їхній пам’яті на все життя, тепер оголошено застарілим. А то й прирівняне до божевілля. Як жорстоко пограбували молодь! Вкравши у них приховану таємницю любові, обсипали копійчаними секретами «безпечного сексу».

Ось вам і відповідь на питання: як молодь під ду дочку щуролова скаче підстрибом до своєї смерті. З одного боку, перевернута система координат. З іншого, через випадіння романтичної фази свідомість розвинена недостатньо для того, щоб цю перевернутість відрефлексувати і відновити норму.

Приреченість молоді нашої епохи споживацтва очевидна вже зараз. Про це говорять і у нас, і на Заході – філософи, вчені, духовенство, політики, публіцисти. Але навіть не читаючи розумних книг і статей, а лише послухавши популярні шлягери, можна всім своїм єством відчути: ще чотирьох десятків років на роздуми про долі молоді у нас не буде. «Бітлз», загальновизнані кумири покоління сексуальної революції, все-таки прикривали похіть, що вирвалася на свободу, романтичною фатою. Тепер тексти демонстративно грубі, фізіологічні. «А ты такая страшная, страшная» (це про свою дівчину ), «Размножайся!», «Я на тебе, как на войне».

Не треба будувати ілюзій: потурання молоді в нинішній ситуації тільки прискорює її падіння. Ті, хто це робить, навіть з кращих спонукань, стають співучасниками жертвопринесення.

Замість того, щоб підлаштовуватися під сучасний молодіжний стиль, треба його (звичайно, з розумом) дискредитувати.

При цьому абсолютно необхідно відновити романтичну вертикаль, відмовитися від оспівування прагматизму, повернути піднесені ідеали, показати, як збіднене життя їхньою відсутністю.

 

 

Адам Стрижнюк

 

No smoking по-українськи

Вівторок, 17 вересня 2013, 14:06

З 16 грудня 2012 року у закладах громадського харчування – табу на цигарки. Кав’ярні, паби, бари, нічні клуби, кальян-бари змушені забрати зі столів попільнички, а у залах – таблички з

написом «Куріння заборонено».

Згідно із законом, за порушення карають і курців (від тисячі до 10 тисяч гривень), і заклади

громадського харчування. Протоколи про

порушення складає міліція. А тим часом

власники нічних клубів скептично кажуть:

якщо всі заклади міста одночасно

зателефонують до стражів правопорядку, то вони будуть «бідні, аж сині»... Де є закон, там не

обходиться без порушників, а також без

прогалин, щоб оминути його.

Кореспондент «Високого Замку» відвідала різні заклади громадського харчування, щоб подивитися, як відвідувачі та працівники дотримуються заборони про паління у громадських місцях.

 

У журналістський рейд вирушаю у неділю, після обіду. В цей час до барів, ресторанів сходяться найбільше відвідувачів. Йду у популярний пивний бар, що неподалік центру міста. Вдаю, що нічого не знаю про антитютюновий закон, запитую офіціантів, де знаходиться зал для курців. «Пані, який зал для курців? Закон забороняє паління! У нас тепер усі зали для смакування їжею, а не для паління», – пояснює бармен Андрій. Клієнтів негусто, замість цигарок замовляють більше пива, алкогольних напоїв та холодних закусок.

«Вранці до нас прийшли дві блондинки, які наче з космосу звалилися, – розповідає бармен. – Вперше почули, що прийняли такий закон. Почали нас ображати, мовляв, до 1 квітня (Дня сміху) ще далеко, а ми їх розводимо. Жінки сказали, що поскаржаться на нас в управління захисту прав споживачів, грюкнули дверима і пішли геть».

Вирушаю в один з ресторанів. Надворі біля входу двоє сорокарічних чоловіків палять цигарки. Кажуть, закон проголосований але не продуманий, тепер курцям доводиться мерзнути на вулиці. Згідно із законом, курцям дозволено палити за три метри від входу. Але всі стоять на порозі або максимум за півметра від закладу. Людей у ресторані небагато, при вході офіціант повідомляє про прийнятий закон. Намагаюся торгуватися. «А може, у вас є невеличкий куточок, де можна покурити?» – запитую? «Пані, навіть не намагайтеся! Заплатите 10 тисяч штрафу, ми теж матимемо неприємності», – ввічливо відповів офіціант.

У кав’ярні міста відвідувачі п’ють чай, каву, сидять за ноутбуками у безкоштовному Інтернеті. Колись у цьому залі був їдкий сморід від диму, аж очі виїдало. Тепер сморід трохи менший. Офіціант пояснює, що жоден відвідувач не палив відтоді, як вступив у дію закон, просто запахомпросякли меблі.

Вирушаю у ще один ресторан-кафе. При вході табличка з написом «З 16 грудня 2012 року заборонено палити в громадських місцях». Адміністратор Ірина розповіла, що всі відвідувачі з розумінням ставляться до заборони. Вона зау-важує всі заклади були морально готові до збитків, але насправді мають більше замовлень на їжу, ніж раніше. В цьому я переконалася, побачивши, що у кожного з відвідувачів столи аж вгинаються від тарілок зі смаколиками.

Експерти прогнозували, що найбільший удар отримають нічні клуби та паби, бо там публіка звикла палити, і спробуй пояснити, що «лавочка закрита». В одному з нічних клубів відвідувачів не бракує. Перші враження – повітря чисте, аж приємно дихати, відвідувачі смакують стравами, культурно спілкуються. У залах сек’юріті та офіціанти стежать за тим, щоб ніхто не палив. На столах – жодної попільнички, на стінах великі таблички, які нагадують, що курінню – зась. «Здоров! Брат, то капець! Уявляєш, прийшла з подругами у нічний клуб на кальян, а тут кажуть, що якийсь закон прийняли і тепер не можна ні кальян, ні сигарети курити. Ну, всі подуріли», – каже 25-річна відвідувачка, яка спілкувалася по мобільному телефону.

 

Закон забороняє куріння також для народних депутатів. «Курилки» у парламенті закриють. Народних обранців, які порушать закон, штрафуватимуть. Про це сказав на прес-конференції депутат від Партії регіонів Юрій Мірошниченко. У приміщеннях і будинках може бути виділено до 10% площі для паління. Але це не стосується державних органів, зокрема Верховної Ради. Як пояснив депутат, 10% площі закладу – це поправка до закону, як компромісний варіант між депутатами і власниками громадського харчування. Якщо в парламенті залишаться місця для паління, то штраф буде стягнений і з Верховної Ради, і з народних депутатів, які палитимуть.

Хотілось би вірити...

 

Купуй українське! А де воно?

Середа, 11 вересня 2013, 16:48

Одна американська сім’я провела експеримент: чи можна рік прожити без китайських товарів? Їх обурило те, що товари з Піднебесної відбирають робочі місця в американців, змушуючи роботодавців переносити виробництво в азіатські країни. В Америці товари з позначкою «Зроблено у США» коштують в 3-4 рази дорожче від китайських, але купуючи їх, покупець проявляє патріотизм. Наскільки ж українці залежні від товарів з Китаю?

Вмикаємо телевізор

Насамперед вирішив з’ясувати, що у мене є з позначкою «Made in China». Інвентаризацію почав з електроніки. Отже, електронна книга, яка завжди зі мною. Її випускає начебто українська компанія. Однак після п’яти хвилин пошуку в Інтернеті з’ясувалося, що з українського в ній тільки програмне забезпечення – інші складові вироблені і навіть зібрані в Китаї. З комп’ютером, на якому писав цей матеріал, все зрозуміло – всі основні компоненти зроблено в Піднебесній (відповідні наклейки стоять). DVD-плеєр – однієї з корейських марок. Перевертаю його – ззаду красується напис з привітом із Китаю. Телевізор. Наскільки відомо, майже всі «ящики», які продаються в Україні, в основному й збирають у нас. Але на моєму телику немає жодних розпізнавальних знаків. Іду в магазин, знаходжу таку ж модель, кличу продавця.

– Скажіть, чиє складання цього телевізора?

– Українське, – відповідає той. – До нас більшість телевізорів завозять розібраними, так мито менше, а складають вже у нас.

– А деталі там чиї?

– Китайські.

– Невже у всіх моделях тільки китайські комплектуючі стоять? А як же відома японська якість?

– Давно вже її немає, – розчаровує мене продавець. – Я вам більше скажу: багато конкуруючих марок складають на одних і тих же заводах та з одних і тих же компонентів. Ось у цьому корейському і в цьому нібито японському LCD-телевізорі абсолютно однакові рідкокристалічні екрани, вироблені одними й тими ж робітниками в Китаї.

Переконавшись, що некитайської техніки в магазинах практично немає, повертаюся додому з наміром знайти в квартирі хоч щось некитайське з техніки. Таких речей виявилося дві – холодильник з Білорусі і старенький музичний центр з Малайзії.

Відкриваємо гардероб

Спостерігаючи за моєю біганиною по квартирі, дружина саркастично зауважила:

– Ти ще в свою шафу заглянь – багато цікавого там знайдеш.

Якщо чесно, це мене збентежило. Останній раз я купував щось на ринку у китайців років десять тому. Тож був упевнений, що ношу європейські речі. Але виявилося, що конфуціанство не чуже не тільки моєму духові, але й тілу. Отже, зимова куртка відомого американського бренду. Пошита в Китаї! Нещодавно куплені зимові черевики європейського бренду – звідти ж! Остання надія була на джинси, які мені сестра привезла зі США. Але, як ви вже здогадалися, на них теж була етикетка «Made in China». Вирішив зайти в магазин, де я купував куртку.

– У вас більше шансів знайти некитайські товари в секонд-хенді, ніж в українських магазинах, – каже мені продавщиця.

– Але я не розумію, чому ви так засмучуєтеся? Зараз всі шиють у Китаї, і якість у всіх виробників стабільна. Минули ті часи, коли вони підробляли продукцію.

Цікаво, що навіть купуючи українську вишиванку, ви можете отримати продукцію, вироблену майстрами якого-небудь гірського селища в Тибеті, а не в Карпатах.

У спортивних магазинах теж все завалено китайською продукцією – рюкзаки, спальники, намети та спортивні тренажери продаються за ціною в 1,5-2 рази нижче, ніж європейські товари.

Четвер – китайський день

У знаному тернопільському супермаркеті вирішив розпитати в персоналу, які продукти в них з Китаю.

– Якщо ви купуєте заморожену рибу або сушені кальмари, то можете бути впевнені, що виловили їх у водах цієї країни, – розповів продавець. – Нещодавно навіть скандал був: наприкінці літа в них знайшли якісь шкідливі речовини і хотіли заборонити імпорт звідти.

За даними учасників ринку, щорічно з Китаю в Україну імпортується до 100 тис. тонн риби і морепродуктів – це близько 12% обсягу українського ринку, який оцінюється приблизно у 800 тис. тонн. З Піднебесної в основному ввозиться філе минтая, путасу, хек, сушені кільця кальмарів, крабові палички. Загалом, якщо у вашій родині четвер – рибний день, то не виключено, що ви їсте китайську продукцію.

– У нас якось були навіть китайські помідори, – продовжує розповідати продавець. – Ну а рис за визначенням весь вирощується в Китаї.

Крім того, більшість риби для суші теж імпортується з Китаю. Отож якщо ви любитель цієї екзотичної їжі, то підтримуєте зовсім не українського виробника.

Сухий залишок

Як виявилося, китайські товари нас оточують всюди. Купити дитячу іграшку, яка б не була зроблена в Китаї, в нашій країні практично неможливо. Всі – від ляльок до машинок і вертольотів на радіокеруванні – везуть до нас із цієї країни. У багатьох плюшевих іграшках розпізнаються східні риси.

Крім того, родом з Піднебесної практично вся фурнітура, яка використовується в недорогих меблях.

Якщо ви автолюбитель, то, скоріш за все, купуєте запчастини, зроблені в Китаї. Та що там запчастини! Вже років два китайські автомобілі витісняють на нашому ринку українські! Дійшло до смішного: «АвтоЗАЗ» почав виробництво китайських машин...

Хоча, поклавши руку на серце, потрібно зазначити, що тенденція заміщення дорогих товарів дешевим імпортом характерна для всіх країн. Так, за два роки кризи майже втричі збільшилося споживання китайських товарів у таких багатих державах, як США, Канада, а також у країнах Західної Європи. Справа в тому, що великим торговим маркам вигідно розміщувати виробництво в Китаї. Там немає жорстких екологічних вимог, низьке податкове навантаження і невисока оплата праці. Тому в найближчі роки альтернативи китайській продукції просто немає.

Українці змушені купувати дешеві товари

Як кажуть продавці, китайські товари бувають різної якості. Ті, які продаються в магазинах, зазвичай не поступаються турецьким і європейським аналогам. А ось на базари йде дешевий ширвжиток, який купується в Китаї часто на вагу. Звідси у наших людей і упередження проти товарів з Піднебесної. Адже переважна більшість українців змушені йти на ринки, де продається недорога китайська продукція. У магазини ж ідуть люди з достатком вище від середнього. А чи багато у нас таких?

Підготував Адам Стрижнюк

Ай-діти!

Середа, 11 вересня 2013, 16:48

У сучасних дітей замість іграшок – айпади та айфони.

Розумні пристрої посткомп’ютерної епохи витісняють іграшки минулого. Складається враження, що малюки нового тисячоліття одночасно починають говорити, ходити й вправлятися з інтернет-планшетами та розумними мобілками.

Ось картинка з життя. База відпочинку «Карпатський затишок», кілька сімей відпочивають з дітьми. Ранок у ресторанчику. Тиша… Усі діти за столиками втупились у свої гаджети. Дитячих голосів не чути – лише клацання кнопок і вигуки героїв мультфільмів та ігор. Кожен на своїй хвилі, кожен сам собою, хоча й усі разом.

Здавалося б, що може бути більш природним, як гамір, сміх, сльози, біганина, ігри – там, де збираються на відпочинку більше двох дітей… Однак сучасні діти живуть не справжнім життям, а віртуальним. Чи не втратять вміння бути цікавими самі собі, розважати себе без додаткових пристроїв?

Ще одна історія, від знайомої. Бабуся тримає онуку на підвіконні і каже: дивися, голуб! Дівчинка, трохи більше двох років, торкається скла трьома пальчиками і робить рух «на збільшення», наче розсуває зображення на моніторі, аби краще роздивитись пір’я та очі пташки. Знайомий жест шокує, адже свідчить, що дитина сприймає вікно як екран монітора, а пташку за склом – віртуальним створінням. Але жодна штучно створена дійсність – хай хоч яка яскрава, вигадлива та ефектна – ніколи не замінить реального світу та живих стосунків.

І от тут вплив дорослих потрібен, як ніде. Чи бавитесь ви з дітьми разом? Чи розповідаєте про свої улюблені дитячі ігри?

Пригадала, у що бавились з малими цього літа.

Ходили дивитись, де закінчується Львів – туди, де одразу за багатоповерхівкою на узвишші починаються неозорі поля.

Лазили по деревах. Щоправда, я стояла внизу, підтримуючи молодшого, і думала: якби тут не було дорослих очей, видерлась би на одну з низьких гілок. Це ж таке задоволення – сидіти на дереві! Ми у дитинстві робили це влітку мало не щодня.

Будували у кімнаті «хатку», яка була то гаражем, то схованкою. Для цього потрібні лише стіл, два крісла, кілька широких та довгих накривал і толерантна господиня, яка дозволяє перетворити кімнату у бозна-що.

Читали книжки. Особливо з гарними ілюстраціями. Найбільше малюкам сподобалися вже добре знайома серія про Фіндуса та новенька «Кіт на ім’я Сплет».

Бавились в ігри на увагу: хто що помітив чи не помітив навколо.

Плювалися кісточками від слив – хто далі.

Ганяли у футбол, я вболівала край поля.

Малювали піратські карти.

Робили гербарій.

«Досліджували територію».

Розповідали одне одному страшні історії.

Реготали перед сном, аж поки нас не розганяли в різні боки.

І звісно – куди ж без цього! – грали в ігри та дивились мультфільми з екранів айпада та айфона. І теж доводилось переконувати найменших: досить! закрий вже його!

А ще був і вільний час, коли малі робили щось без дорослих, бавились самі і не чекали, що хтось їм буде приділяти час. Це ж таке задоволення – читати чи гортати книжку на самоті, бавитись без нікого, думати про щось, коли ніхто не заважає… Дитині усамітненість так само необхідна, як дорослій людині, але кожному у різних дозах.

«Високий замок»

Батьки повинні знати: якими будуть тернопільські школярі через 5 років?

Середа, 04 вересня 2013, 06:05

1 вересня в Україні урочисто відзначили День знань. І цього ж дня стало відомо про плани Міносвіти щодо реформування школи. Оскільки плани ці – доволі революційні, ми вирішили детальніше на них зупинитися.

Якщо коротко, то суть реформи в наступному: Міністерство освіти хоче розділити шкільні дисципліни на профільні та факультативні. Планується, що вже через п'ять років – у 2018-му – учні 10-х і 11-х класів матимуть можливість самостійно обирати профільні предмети, відповідно до своєї майбутньої професії.

Кореспондент  ForUm’у вирішив розібратися, як саме планують реалізувати закон у школах, як готуватимуть педагогів, і чи оцінюють позитивно дану ініціативу самі учні.

Передовсім слід зазначити, що такі нововведення – звичайна практика для більшості країн ЄС і США, а нещодавно закон, що надає право самостійного вибору, був прийнятий і в Російській Федерації.

Більшість експертів упевнені: зміни суттєво поліпшать систему освіти України, дозволивши школярам розвивати свої здібності й отримувати більш глибокі знання саме з тих предметів, які знадобляться їм під час вибору професії.

Вісімнадцять годин на тиждень школярі України вивчатимуть обов'язкові предмети і двадцять годин відведуть на вивчення обраних. Саме такі зміни в Міністерстві освіти України пропонують ввести до 2018 року. Поки проект на стадії обговорення і розміщений на сайті відомства, але кожен бажаючий вже може внести свої пропозиції щодо його поліпшення.

«Плануємо, що у 2018 році 10-і й 11-і класи стануть профільними, і діти зможуть обирати предмети, які їм допоможуть у майбутній професії», – поділився думкою директор Департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Олег Єресько. За його словами, профільні предмети будуть розбиватися на частини – спецкурси, вибірково-обов'язкові та додаткові години.

Так, якщо учень зробить математику профільною, то він не ходитиме на неї як на обов'язковий предмет. Часів з математики стане більше і викладатися групі вони будуть поглиблено. Що стосується спецкурсів, то учень вибере всього один профільний предмет, а решту навантаження «візьме» спецпредметами. Ще п'ять – додаткові години, які запропонують школи. Також школярі повинні будуть обрати з чотирьох вибірково-обов'язкових предметів два, один з яких проходитимуть у 10-му класі, а інший - в 11-му.

А ось фізкультуру залишили серед обов'язкових предметів, незважаючи на те, що нещодавно велося багато розмов про те, що діти не можуть виконувати встановлені нормативи, і фізкультуру варто віднести до факультативів.

З цього приводу Єресько нагадав, що в наш час молодь і так малорухлива, тому година фізичної підготовки не завадить і не зашкодить.

Ще одне нововведення від Міносвіти – введення профільних проб. Таким чином, за словами Єреська, майбутній перекладач зможе провести екскурсію англійською, а журналіст – попрацювати в редакції.

Примітно, що обдаровані діти зможуть пройти відразу два або кілька профілів і бути орієнтованими, наприклад, на перекладача та фізика.

Звичайно, поки ще не можна говорити про проект сповна, адже список предметів може розширюватися, а сам проект доопрацьовуватимуть.

Підводні камені самостійного вибору 
Головною проблемою всіх нововведень у системі освіти завжди була готовність викладачів адаптуватися під зміни. У ситуації з профільними предметами відразу виникає питання: «А де взяти додаткові кадри?». Більше того, з'являються проблеми і з новими предметами, а точніше – з відсутністю педагогів, готових викладати в школі те, що зазвичай вивчають в інститутах.

За словами Олега Єреська, вчителів до нововведень почнуть готувати ще в педінститутах і перепрофільовуватимуть в школах. Наприклад, фізик читатиме астрономію, вчитель літератури – культурологію чи історію релігії і т. д.

«Проект буде прийнятий у 2018 році, а значить, у нас є час підготувати відповідні кадри і передбачити літературу, підручники, розробити програми», – уточнив він.

Самі вчителі позитивно сприйняли ідею міністерства, правда, уточнюють, що можуть бути неприємні наслідки.

«Справа в тому, що ми повинні враховувати потреби ринку праці. Наприклад, в Україні багато юристів, економістів, фінансистів. Виходить, половина школи вибере ці предмети, хоча у нас очевидна нестача інших професій, тих же педагогів», – прокоментувала нововведення вчителька однієї зі столичних шкіл Тетяна Волкова.

У свою чергу, завуч львівської школи Галина Панасюк впевнена, що при такому підході повинен працювати психолог, допомагаючи дітям вибирати профільні предмети.

«Підліток може вибрати предмет лише тому, що йому подобається вчитель, або тому, що його батьки хочуть, щоб він став адвокатом, в той час як у самого учня можуть бути схильності до медицини або математики», – уточнила вона.

Дитячий психолог Ольга Бойко впевнена, що, з одного боку, профільне навчання – це можливість для учня отримати додаткові знання за обраним напрямом і перевірити свої можливості, з іншого – це ризик неправильно вибрати профіль, що загрожує тимчасовими і моральними витратами.

«Для того щоб уникнути неусвідомленого і безвідповідального вибору подальшого маршруту навчання, ще в молодших класах повинна вводитися система передпрофільної підготовки. Очевидно, що учням при виборі профілю навчання необхідна допомога фахівців», – зазначає психолог.

Важливість участі психологів при виборі предметів, за словами Бойка, підтверджується і тим, що школярі можуть вибирати за принципом «улюбленого вчителя».

«До яких предметів зазвичай не лежить душа у наших дітей? До тих, які викладають фахово слабкі вчителі. Помічено, що школярі-«середнячки» особливо не люблять математику та інші предмети, вивчення яких вимагає значних інтелектуальних зусиль. Проте в старших класах у таких дітей, особливо у хлопчиків, часто відбувається «інтелектуальний прорив», – уточнює лікар.

Словом, причин нелюбові до того чи іншого предмета у старшокласників може бути багато, вони завжди індивідуальні. Так само непросто відбувається вибір профільного класу. На жаль, при цьому підліток дуже рідко прагне «реалізувати свої здібності і задатки», як би цього не хотілося авторам концепції та й усім решта.

Галина Панасюк впевнена, що «щасливчиків, які обрали собі професію ще у шкільні роки і не розчарувалися в ній протягом усього життя, не так вже й багато».

Педагог підкреслює, що для того щоб їх ставало більше завдяки профілізації, необхідно, крім усього іншого, на серйозному науковому рівні проводити діагностику не тільки професійних намірів школярів, а й їхніх схильностей, здібностей до тієї чи іншої професії, закладених природою.

Ще одна проблема, яку треба буде вирішувати з введенням профільної освіти, - приміщення. Адже класи поділять на багато груп, у кожної з яких своя окрема програма. Особливо важко доведеться школам маленьких міст, де і без того відчувається нестача приміщень.

Здібності є у кожної дитини, головне – допомогти їм проявитися

Профільна система освіти широко застосовується в США і європейських країнах. На думку німецького викладача Свена Неймана, вся система освіти в Німеччині побудована на правилі: «кожен школяр особливий і талановитий».

«У нас немає дітей, що не обдаровані, просто не кожен може відразу проявити свої здібності. Незважаючи на всю суворість німецької освіти, ми намагаємося з раннього віку розглянути таланти дитини. Якщо вона добре малює, співає, якщо у неї здібності до мов, літератури, математики, хімії, це не повинно пройти повз педагогів», – уточнює він.

Нейман впевнений, що підхід, при якому від школярів вимагають глибоких знань з усіх предметів, неправильний. Справа в тому, пояснив викладач, що дуже мало дітей можуть однаково сприймати як точні науки, так і гуманітарні, при цьому непогано малювати, показувати спортивні досягнення і т.д.

Тим часом викладач анітрохи не применшує значення базових знань, які формують кругозір дитини.

«Але якщо учень з легкістю вирішує складні завдання з алгебри, навіщо відбирати у нього час? Надавши йому можливість поглиблено вивчити точні науки, в майбутньому країна може отримати хорошого наукового співробітника, математика, розробника комп'ютерних програм», – додає Нейман.

Таня Процак, українка, яка понад 15 років живе в Торонто, розповіла, що в канадську школу вона потрапила за обміном і досі вдячна діючій там профільній системі освіти.

«Точні науки завжди були величезною мукою для мене. В Україні викладачі добре ставляться тільки до відмінників, решта школярів залишаються на задвірках, хоча вони не менш талановиті», – згадує дівчина.

Саме в Канаді викладачі звернули увагу на здібності Процак до вивчення мов. При цьому, уточнила Тетяна, ніхто не скасовував необхідності вивчати фізику, хімію або геометрію.

«Просто ці предмети перестали бути для мене профільними і не віднімали по чотири години на день», – додала дівчина.

Сьогодні Процак працює керівником відділення міжнародних проектів у великій компанії Торонто, володіє 8 мовами, а у вільний час займається перекладами творів українських письменників на англійську мову.

«Коли я прийшла до школи в Торонто, ніхто з викладачів не сказав мені, що я гірша або дурніша, навпаки, мене постійно хвалили за успіхи в гуманітарних науках. Примітно, але успіх в предметах, які давалися легко, змушував мене вчити і точні науки. Нехай генія-програміста з мене не вийшло, але це не применшує мій професіоналізм», – резюмувала дівчина.

Оцінюючи нововведення в Україні, Свен Нейман попереджає, що спочатку українська система освіти може зіткнутися з низкою труднощів, оскільки профільний метод – це комплекс заходів, які працюють ще з молодших класів.

«Є багато нюансів: технічне забезпечення, педагоги, підручники, готовність держави надати школярам можливість пройти практику, робота психологів. Це зміни, які вимагають додаткового удосконалення всієї системи», – уточнює він.

У цьому контексті Нейман навів приклад американської викладачки Ерін Грувелл, яка потрапила в клас, де навчалися діти з неблагополучних сімей. Завдяки особливому підходу до кожного зі своїх учнів Ерін зуміла домогтися того, що вони стали найбільш процвітаючими в школі.

«З дітей, з якими відмовлялися працювати всі вчителі і в яких не вірив ніхто, вийшли юристи, медики, митці, письменники. Це приклад того, що профільна освіта – трохи більше, ніж право вибору предметів», – резюмувала педагог.

Підсумовуючи, варто зазначити, що профільна шкільна освіта матиме успіх лише в тому випадку, якщо цю систему стануть підтримувати на належному рівні, а не формально. Нововведення, що ініціюються Кабміном, безумовно, позитивні й необхідні в Україні, але не варто забувати, що вони вимагають зміни всієї системи освіти. Українським школярам треба не просто надати реальний вибір предметів і спецкурсів, а допомогти визначитися з вибором, враховуючи бажання і здібності.

 

Підготував Адам Стрижнюк

Файне місто Тернопіль... очима харків’ян

Середа, 04 вересня 2013, 06:04

Один день в Тернополе – и ты понимаешь: вот она, Украина! Именно такой должна быть наша страна – утопающий в зелени европейский город, узкие улочки, замки, церкви, спокойные и ну очень гостеприимные, терпимые и при этом гордые люди.

На Западной Украине мне не доводилось быть никогда. Единственный стереотип, который отчего-то сформировался в сознании – «западенці», это все равно, что горцы, люди эмоциональные, моментально вспыхивающие и понапрасну злить их нельзя. Помню, в детстве рядом с нами жила женщина родом из Западной Украины. Это был наш местный бабай: кушай, а то гуцулка придет, не бегай, а то гуцулка будет ругаться... И что самое интересное – она приходила и ругалась – быстрой скороговоркой, на полупонятном нам языке. А в последнее время приезжали друзья и восторженно рассказывали о карпатских красотах и львовской архитектуре. Вот примерно с таким багажом познаний мы, харьковчане, в полночь сели в плацкартный вагон тернопольского поезда. Из соседних купе сразу же стала доноситься польская речь, а после наших шуточек типа: надо что-то решать с языком, а то в Тернополе с русскоязычных шкуру сдирают и на ремни режут, соседи по вагону начинали как-то недобро коситься. После чего мы решили: ежели чего – будем молчать.

 

«Та в нас нічого дивитися!»

В семь утра мы высадились на небольшом тернопольском вокзале. Первый же попавшийся таксист согласился довезти нас до отеля аж за 10 гривен. Мы даже не торговались. Спросили только: что у вас здесь можно посмотреть?

– Та що в нас тут дивитися. Нічого такого! – еще больше удивил водитель.

То, что для местного шофера было «нічого такого», для нас стало чем-то необыкновенным. Отдав должное европейскому уровню отеля с электронной карточкой-ключом, чистыми полотенцами, горячей водой и необыкновенными видами из окна, мы отправились рассматривать местные красоты. Выйдя из гостиницы, тут же оказались на берегу озера. Огромная гладь воды в самом центре города – с набережной, которой могут позавидовать даже киевляне, мостиком и мини-причалом для катеров, густой стеной леса на другом берегу, островком влюбленных, утками, только что отцвевшими кувшинками и поражающей утренней тишиной. А называется вся эта красота без лишних изысков – просто Тернопільський став.

«Ніхто не кидатиметься й очі не виколюватиме»

Пройдя метров двести, мы попали в самый центр города. Улица Степана Бандеры, памятник Данилу Галицкому на постаменте, где когда-то стоял Ленин. Тернопольчане очень гордятся, что памятник вождю мирового пролетариата впервые низвергли именно у них. И неудивительно, глядя на Тернополь и его жителей, сразу понимаешь – как далеки они от этого самого пролетариата! Зато в любом газетном киоске здесь можно легко купить сувенирный значок с изображением Романа Шухевича, флажок УПА, в витринах книжных магазинов – куча книг о национально-освободительном движении и никакой истерии по этому поводу.

На Театральной площади (небольшом пятачке у тамошнего театра имени Шевченко) запросто стоят разноцветные политические агитпалатки: и сине-белые (которые, кстати, здесь численно преобладают), и красно-белые, и оранжевые, и прочие цвета – в общем, все, кто захотел придти.

– Та хай собі стоять, ніхто на них не кидатиметься й очі не виколюватиме, – говорит местная жительница. – У вас сині помаранчевих гноблять, у нас навпаки, помаранчеві синіх. То нехай собі.

Самое приметное здание – огромный греко-католический доминиканский собор с зелеными куполами, который местные жители называют «катедра». Несмотря на будний день и утреннее время, собор оказался полон людей. «Бо свято, Успіння Богородиці» – объяснила стоявшая рядом женщина. Получив благословение, прихожане спокойно отправляются на работу. Что интересно, прямо на входе в храм стоит оформленный яркими фотографиями уголочек, призывавший не проходить мимо детей-бродяжек. Хотя за полтора дня, проведенных в Тернополе, ни попрошаек, ни нищих мы не увидели. Вид тамошних стариков вызвал особое умиление: величаво сидя на лавочках, в строях костюмах и при галстуках, они неспешно обсуждали свои дела и читали свежую прессу. Проходящие мимо почтительно здоровались.

Что сильно удивило – там никто не суетится, не толкается и никуда не спешит. Понятно, что и городок поменьше – всего-то 200 с небольшим тысяч населения. Но какие-то они, ну не то, чтобы расслабленные, а доброжелательные, веселые, сами себе на уме. Нет в них нашей агрессивности и вечной гонки. И даже все мои опасения насчет языка вмиг развеялись – видя, что их не понимают, они тут же переходят на русский.

Українцем бути модно

Гуляя по городу, мы оказались у одной из школ. Оказалось, что это – украинская гимназия им. Франко, у которой день рождения. Учителя, радостно гоняются друг за другом дети, все с цветами. И процентов 70 детей – в вышиванках. Профессиональное любопытство взяло верх, мы позвали четверых мальчишек и тихонечко, поодаль от учителей, спросили: «Это вас так заставляют ходить?»

– Та ви що, ми самі так хочемо, це ж модно! – обескуражили нас дети.

И тут мы увидели старшеклассниц.

Честно говоря, сперва подумали, что это свадьба. Девушки – в красных сапожках на шпильке, вышитая красным сорочка, белоснежная с вышивкой юбка, пояс. Парни в джинсах и вышитых голубым по белому рубахах – глаз не отведешь. И никакой шароварщины! Сразу же захотелось одеться так же. Правда, вышиванки, пожалуй, единственное, что здесь стоит ну уж очень дорого.

Уже после, общаясь с местными жителями, нам рассказали, что у молодежи нынче – большая мода на вышиванки. Парни, чтобы пощеголять, одевают вышитые рубахи на выпускные вечера. А последний писк моды – сыграть свадьбу «у народних строях».

Тернопольчане, не оглядываясь ни на кого, гордятся даже самым малым, что у них есть. Чего только стоят надписи на раздаваемых в городе листовках: «Дякую мамі й татові, що я українець!» Или на футболках: «Українцем бути модно». А приглашение на украинскую дискотеку: «Вхід у вишиванках або з елементами українського стилю безкоштовний». Вот как, оказывается, патриотов воспитывают!

 

«Домашні хробачки» на закуску

Будете в Тернополе – обязательно зайдите в кафе «Старий млин». На том месте действительно когда-то была мельница. Хотя слово «кафе» для него не очень-то подходит. Это, как написано на входе, «музей-їдальня». Можно даже не есть, а просто прийти на экскурсию. Здесь есть все – от глечиков, дорожек, прялок, утюгов, соломенных башмаков, свисающих с потолка луковых кос и до молотилок и конской сбруи. А чего стоит меню – самые что ни на есть обычные продукты без изыска, зато как приготовлено. А как подано! Ну как было не заказать «домашні хробачки» или «волохаті мачайки» к пиву, второе под названием «Пуці-пуці» или «Яйця курку най не вчать». А справжні українські музики со скрипкой, бубном и аккордеоном, которые тянут «Чому розплетена коса»... Плакали все.

Замки

Чтобы по-настоящему окунуться в историю, стоит выехать в Тернопольскую область. Здесь – самое большое в Украине количество сохранившихся замков. Мы успели заехать только в один – замок в Збараже, это в 30 километрах от Тернополя. Надо сказать, что тамошние замки немного не такие, какими мы их себе представляем. Без куполов и шпилей, с покатыми крышами, они больше похожи на большие дома. Сейчас эти замки отреставрированы и превратились в настоящие музеи. Там вам расскажут десятки легенд. И о трагической любви Тарны и Поля, чьими именами назван город, и об уникальной черной вышивке, которой семь столетий украшали свою одежду местные мастерицы в знак скорби об уничтоженных татарами земляках. В Кривче есть свои пещеры, в Залищицком районе – равнинный водопад. А еще лучше – побывать на местных праздниках. К примеру, приехать на старый Новый год, в Горошову, чтобы увидеть настоящий карнавал. Летом здесь сплавляются по Днестру. А в начале сентября в райцентре Борщив можно попасть на фестиваль борща. В этом году у местных хозяек можно было отведать больше полусотни видов борщей! И всем здесь рады, как родным!

Светлана ШЕКЕРА,

«Газета по-харьковски»

(27.09.2007)

Незалежність, яка ніколи не залежувалася

Середа, 04 вересня 2013, 06:04

Кілька років тому в одному буковинському селі помер дід Брошко. Помер тихо, ніким не помічений, окрім хіба що деяких односельців. Може, про цю подію і не варто було б згадувати, якби не одна обставина: дідова житейська історія варта того, аби ви про неї знали.

Народився дід на Буковині в часи румунської окупації. Так сталося. Де міг, там народився. Народився на свою біду ще й українцем. Звичайно, громадянину великої Румунії не пасувало родитися українцем, бо це було щонайменше шкідливо для здоров’я. Але най там. Велика Румунія знала, як з будь-кого зробити доброго румуна, і такий екземпляр, як молодий Брошко, не становив для неї жодної проблеми. Якраз вибухнула Друга світова, і хлопця взяли в румунську армію воювати за румунське «отечество». Він не хотів воювати, а тому за всяку ціну вирішив «закосити». До того ж, румуни страшенно паскудно годували своїх вояків. За першої ліпшої нагоди юнак правдами і неправдами зголосився до німецької частини, що базувалася по сусідству. Воювати за німців він, звісно, не хотів, бо ідеї великої Німеччини йому були також до того самого місця, як і ідеї великої Румунії. Але в німців краще годували. Щойно запахло відправкою на фронт – дезертирував, але, на свою біду, попався, і його відправили з іншими «грішниками» бити тітовських партизанів. Стріляти в тітовців «дід» знову таки не хотів, бо не мав до них жодних претензій, а тому «закосив» під хворого і потрапив до госпіталю. Але іронія долі... Не встиг бідака відіспатись, як тітовські партизани напали на лікарню і взяли хлопця в полон. Укотре якось відбрехавшись, він залишився живим і пішов до партизанів. Чому Брошка тоді не розстріляли – невідомо, можливо, тому, що був слов’янином. У будь-якому разі, невдовзі юнак у складі тітовського І загону зустрічав «доблесну» Красну армію. У зв’язку з тим, що м’яса для війни бракувало, його з радістю «записали» в енний совєцький батальйон і відправили прямісінько на фронт. На щастя, війна близилась до кінця. Після переможних салютів хлопця кидають у Західну Україну громити бандерівців. От цього не варто було робити. Юнак дав драла і пішов до рідного дому. Утім, там його вже чекали і, побивши, відправили назад в частину. Чому не розстріляли – історія замовчує. Але з частини він невдовзі знову тікає, вже прихопивши зброю. Цього разу в ліс до місцевої боївки УПА. Як досвідченого вояка його відсилають на рідну Буковину. От тут Брошко розвоювався. Це була вже його особиста війна, а тому спасу совєтам від нього не було. Скільки років тривала ця кривава гра – невідомо, але Брошко був одним з небагатьох, хто вижив. Залишившись сам-самісінький, він обв’язався гранатами, взяв в обидві руки по автомату і пішов у місцевий відділ НКВС здаватися. Енкаведисти, коли побачили такого героя, похололи і чемно попіднімали руки вгору. Не один в ту хвилину наклав у штани. Після довгих допитів, нічого так і не добившись, відправили хлопця до концтабору, а далі на заслання, яке він успішно відкалатав і повернувся до рідного села доживати віку.

Село знало його веселим добродушним батяром і добрим музикантом. Грав на баяні, співав сороміцьких пісень і несамовито любив жінок. Жінки його любили ще більше і до смерті здували зі старого пилинки. Міг побитися з хлопцями, і навіть вже будучи напівпаралізованим, зумів обрубком австрійської шаблі знешкодити злодія, який заліз у хату за пенсією. Про війну дід розповідати не любив, а як розповідав – то тільки про санітарок, дівчат на кухні і любасок, які згубилися в пилюці років. Від старого віяло неймовірним позитивом. Він ніколи не скиглив, не жалівся, не розказував жахіть і не бився в патріотичному екстазі. Я жодного разу не зустрічав людину, яка би так щиро до останньої краплі любила життя, як дід Брошко.

Але була в діда й одна таємниця. Щовесни, коли розпускались дерева, дід йшов у ліс і в відомій тільки йому криївці чистив і змащував свою «скромну» колекцію зброї. Хто знав про цю маленьку дідову слабкість, завжди ставив старому одне і те ж питання: «Нашо? Україна вже вільна!», на яке дід, загадково примруживши око, відповідав – «Згодиться». Хто-хто, а дід Брошко мав право так казати, бо таки знав, почім пуд лиха. Як не крути, і історія його виживання – це символічна проекція з історії виживання цілої України, кинутої на розтерзання всіляким покидькам, змушеної воювати брат проти брата в чужих мундирах, чужих арміях і чужих війнах. Нині, згадуючи старого, я дедалі частіше переконуюсь у дідовій правоті. «Згодиться»... Утім, напевно, дід знав щось більше від нас усіх, набагато більше... Бо коли відходив у вічність, так нікому і не показав свого схрону.

Може, так і треба... Може, старий і справді повірив, що Вільній Україні вже більше нічого не загрожує. А може, просто хотів раз і назавжди поставити у своїй війні крапку, залишивши нам, таким вільним і незалежним, право самим відстояти свою долю, наперекір усьому вижити і бути щасливими.

 

Адам Стрижнюк

Пам’ятаємо, сумуємо, допомагаємо…

Середа, 21 серпня 2013, 10:17

Напередодні Дня пам’яті працівників міліції, які загинули при виконанні службових обов’язків, на знак глибокої шани і поваги до колег біля меморіалу загиблим правоохоронцям були проведені заходи щодо вшанування пам’яті міліціонерів. До меморіального комплексу квіти поклали працівники відділу Державної служби охорони УМВС України Тернопільської області. “Наші серця переповнює гіркота втрати і скорбота по наших бойових товаришах, які, залишаючись вірними Присязі, виконали свій обов’язок , проте віддали найдорожче – своє життя”,- висловився від чистого серця начальник сектору кадрового забезпечення ВДСО Драган М.О. По закінченню заходу за загиблими відбулась зустріч із вдовою Слободян Л.О., чоловік якої – міліціонер-кінолог ВДСО Павло Володимирович Слободян загинув під час виконання обов’язків у квітні 2004 року. Під час зустрічі було вирішено питання щодо покращення житлових умов сім’ї загиблого, вручена матеріальна допомога та внесена пропозиція щодо безкоштовного оздоровлення доньки у дитячому санаторії в місті Євпаторії. Ілона Гайдадіна ВДСО при УМВСУ в Тернопільській області

Майбутні першокласники мають хорошу нагоду отримати шкільний набір у подарунок

Понеділок, 05 серпня 2013, 08:57

Майбутні першокласники мають хорошу нагоду отримати шкільний набір у подарунок! Тим, хто дуже любить школу, ГО «Центр розвитку Тернопільщини» та сайт Тернопільських позитивних новин «Like» пропонують зобразити це на малюнках. Намалюйте свій майбутній клас, вчителів та однокласників. Фантазуйте та втілюйте свою мрію у реальність! Автори найкращих малюнків отримають корисні подарунки : - шкільну форму - портфель зі шкільним приладдям - спортивний костюм Умови акції: Участь можуть приймати хлопчики та дівчатка, які у 2013 році йдуть в перший клас Малюнки намальовані батьками не приймаються Свої роботи надсилайте на електронну пошту Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду Малюнки приймаються до 25 серпня, включно У листі з малюнком вказувати прізвище, ім’я, вік та контактні телефони Усі ваші роботи будуть розміщені на сайтах www.crt.org.ua, like.te.ua Інформаційні партнери tgn.in.ua, proternopil.te.ua, Моя газета, lypa.te.ua, телеканал ТТБ, телеканал ІНТБ Партнери та спонсори акції: Ательє Iris Design Ательє мод Люкс Магазин канцелярських товарів. 

 

Для деяких тернополян собаки дорожчі за дітей

Середа, 31 липня 2013, 05:56

Знаєте, скільки коштує аборт у тернопільських клініках? 500-600 гривень! Заплатила півтисячі і живеш далі в своє задоволення, будучи свято переконаною в своїй доброті й гуманності. Бож ти нічого поганого не зробила – просто позбулася ембріона, який, як ТИ вважаєш, зовсім не людина.

Зайдіть у яку-небудь тернопільську «жіночу консультацію» і вжахнетеся, як багато дівчаток прагнуть вручити лікареві ці півтисячі. Чи когось це в Тернополі хвилює? Чи хтось б’є на сполох? Організовує акції протесту?

Пам’ятаю, минулого року в Івано-Франківську напередодні Великодня церква організувала Хресну дорогу ненародженої дитини. Так, це було символічно, але це був протест. А що Тернопіль? Що робить церква у Тернополі?

Але не про церкву зараз мова. Мене відверто обурюють дописи деяких тернополян, які звертаються до міської влади з вимогою негайно знайти і покарати людей, які вночі відстрілюють собак на масиві «Дружба». Лишень прочитайте, які пафосні сентиментальні словечка ці люди використовують: «Чим ж вам цього разу завинили бідні тварини? Тим, що такі як ви, викидаєте їх на вулицю? Зрештою, хоча б раз в житті можна подумати про беззахисних, замість того, щоб завжди набивати власні кишені!».

З цього приводу мене цікавить єдине: то беззахисні тварини вас хвилюють, а беззахисні діти, яких ЩОДНЯ вбивають під час абортів, вас не стосуються? Чому ж ви тут не кричите, чому не звертаєтеся до влади в цьому випадку?

Відповідь зазвичай така: аборт – це особиста справа кожної жінки. Але якщо так, тоді я вам з таким же успіхом заявляю: це особиста справа кожного тернополянина, відстрілювати чи не відстрілювати бездомних собак. Крапка.

 

Катерина Романова

Споконвіків штучне переривання вагітності було поза законом. Усі релігійні конфесії забороняли віруючим брати участь у цій процедурі. XX століття легалізувало аборти і звело їх у когорту методик планування сімʼї. Поява в другій половині XX століття альтернативних засобів регуляції народжуваності, зміна культурних традицій світового співтовариства загострили питання про моральну оцінку процедури штучного переривання вагітності.

На кожну новонароджену дитину припадає двоє, що не з’явилися на світ в результаті аборту, і цей показник зростає з року в рік. Багато фахівців вважають, що для відображення реального становища ці показники потрібно як мінімум подвоїти. При цьому говорять і пишуть про аборти в Україні – а про Тернопіль взагалі мовчу – дуже мало. Настільки мало, що далеко не кожна жінка взагалі знає що-небудь про аборт – крім того, що він існує. Можливо, причина цього досить проста – ті, хто може і повинен говорити і писати про аборти, не хочуть робити цього, підсвідомо відчуваючи свою провину за причетність до цього діяння в тому або іншому виді. Ніхто не заперечує, що проблема ця «неприємна», тому варто говорити про що-небудь більш приємне. Але якщо керуватися таким підходом, то це все одно, що запевняти хвору людину в тому ніби вона здорова, замість того, щоб почати лікувати її. Тому варто розповісти про аборти, показавши цю проблему з різних точок зору й висвітливши її якомога об’єктивніше.

 

Хто і навіщо це робить

Можна виділити три групи жінок, які йдуть на цю варварську процедуру:

– сексуально неграмотні підлітки;

– жінки у безвихідній ситуації;

– жінки, що свідомо використовують аборт як засіб для «запобігання вагітності».

 

Види абортів

Існують різні види виконання операції з переривання вагітності, при цьому кожна операція призначена для виконання лише на визначеному терміні вагітності і відрізняється своїми особливостями й ускладненнями.

 

Міні-аборт

Цей метод застосовується до терміну 4-х тижнів вагітності. У ході такої операції в шийку матки послідовно вводяться металеві розширювачі, при цьому кожен наступний інструмент більший за попередній за діаметром. При застосуванні цього методу зародок дитини розривається на частини.

 

Класичний аборт

Суть цього методу полягає у видаленні з матки заплідненої яйцеклітини. Канал шийки матки розтягують спеціальними розширювачами. Після цього лікар бере в руки «ножа», гострішого за лезо бритви, і зрізує внутрішній шар матки.

 

Інші види абортів

При терміні 18-27 тижнів часто застосовується метод введення рідин. В матку вводиться довга голка-трубка, що проколює плодовий міхур і через яку відсмоктують деяку кількість плодових вод. Після цього в матку вводиться відповідний обсяг концентрованого розчину перевареної солі і глюкози. Зважаючи на те, що в дитини вже з’явилася чутливість, смерть подібним чином є для неї найбільш болісною. Її тільце чорніє і зморщуються від зневоднювання й опіку концентрованим розчином солі. Через кілька годин після загибелі дитини організм жінки вже сам позбувається мертвого плоду.

Операція малого кесаревого розтину теж застосовується при терміні 18-27 тижнів. У цьому випадку дитину кладуть в холодильник для того, аби вона загинула від переохолодження.

Звичайно, важко повірити, що описані сцени – це не фрагменти фільму жахів, а реальні будні багатьох гінекологічних клінік і відділень міських лікарень. Але така вже наша «гуманна» реальність.

Любов не шукає свого

Щоби виховати хороших дітей, не потрібно бути великим педагогом, потрібно просто їх любити, – сказала якось у нашій бесіді одна багатодітна мати.

Як все просто і в той же час складно. Сьогодні практично втрачене справжнє розуміння любові. Наш світ не любить любові. Досить подивитися на страхітливу статистику абортів, щоб зрозуміти: егоїзм захлиснув світ. Цей світ, НАШ світ, забув, що «... любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить».

Це визначення любові, дане апостолом Павлом, на жаль, багатьом невідоме, а якщо й відоме, то неприйнятне. Бо занадто вже глибоке коріння пустила злоякісна пухлина егоїзму в серця і душі людей.

Ось один із типових прикладів. В абортному відділенні однієї з клінічних лікарень Києва – черга. Жінки з нетерпінням очікують тієї години, коли зможуть позбутися своїх дітей. На те, що спершу треба добре подумати над своїм рішенням і не вбивати нове життя, реакція, як правило, негативна. Якось одна з жінок, досить респектабельного виду, сказала: «У мене є одна дочка, якій я хочу дати в цьому житті все, більше мені дітей не треба». Яка велика омана, справжнє затьмарення розуму думати, що ціною крові безвинно вбитих дітей, ціною їхнього життя можна зробити когось щасливим! Катастрофа в такій сім'ї неминуча, якщо не опам'ятатися. А єдина дочка, яка виросла в середовищі такого патологічного егоїзму, хіба не буде робити так само, як і її мати? Тим більше, що такі матері, як правило, самі за руку приводять своїх дочок на аборт ще в юному віці і цим згущують хмари прокльону над усім своїм родом. Якщо ж у такої жінки не дочка, а син – суть проблеми не змінюється. Егоїзм, замішаний на крові своїх ненароджених дітей, замішаний на чужих нещастях, ніколи нікого не зробив по-справжньому щасливим.

Наведу ще один характерний поклад. В одній з тернопільських «жіночих консультацій» мені без особливих зусиль вдалося застерегти від аборту 18-річну дівчину. Виявилося, що Катя (так її звали) – з багатодітної сім'ї, її мама ніколи не робила абортів. Хлопець, від якого Катя завагітніла, наполягав на тому, щоби вона позбулася дитини, в іншому випадку грозився її залишити. Дівчина вибрала дитину. Народилася чудова донька Олександра. Віталій (батько Олександри) кілька разів бачив, як Катя гуляла з донечкою на вулиці й одного разу з'явився до них із квітами. Узявши на руки дочку, не зміг стримати сліз. Обіцяв ніколи їх не залишати.

Але мама Віталія вирішила по-іншому. Вона, викладач вузу, вважає себе і свого сина інтелігентними людьми, тому не збиралася ріднитися з «простолюдинами». І Віталій більше не приходив до Катерини. Не знаючи, що й думати, вона зателефонувала йому додому. Слухавку взяла мама Віталія. Катя потім довго не могла отямитися від усього того, що їй довелося вислухати. Наприкінці було сказано: «Яблуко від яблуні далеко не падає...» Людмила І., мама Віталія, говорячи це, мала на увазі, звичайно ж, родину Каті, у якій народилося і виросло п'ятеро дітей, і аж ніяк не себе.

До університету, як мріяла його мама, Віталій не вступив. До армії теж не пішов. Людмила І. постаралася відгородити сина від казарменого життя. Хоча, можливо, воно пішло б йому на користь. А так Віталій, який не вирізнявся цнотливим поводженням, розгулявся не на жарт. Його часто можна було зустріти з жінками легкої поведінки. З деякими з них він навіть намагався Катю познайомити. А потім трапилося щось страшне – Віталій захопився наркотиками. Сьогодні він героїновий наркоман. Друзі запевняють, що він може зупинитися, і хлопець марить цими ілюзіями ось уже більше року. Не дай, Боже, звичайно, але може трапитися так, що Олександра буде єдиною дочкою Віталія і єдиною внучкою Людмили І. Проте сьогодні вони від неї відреклися.

А ось інший приклад, на жаль, нетиповий. В один із благодійних фондів Львова зателефонувала лікар-гінеколог і попросила допомоги для молодої жінки, яка народила дівчинку і не має ніяких засобів для життя (їй навіть із пологового нема в чому забрати дочку). Виявилося, що Наталя П. – сирота, вихованка дитячого будинку. Після десятирічки закінчила училище і була призначена на один із заводів. Через якийсь час Наталка, як кругла сирота, отримала однокімнатну квартиру. Відпрацювавши визначений термін, вирішила звільнитися. Молодій дівчині важко було звикнути до брудної і важкої роботи на цьому підприємстві. Пішла в овочевий кіоск продавцем, але й тут було не легше, особливо, коли доводилося торгувати в мороз і в спеку, і в дощ. Мріяла перейти на роботу в магазин, тим більше, що завагітніла. Хлопець, з яким вона зустрічалася – Олег, відразу ж її залишив. Наталка знайшла гідне місце роботи, однак поки оформляла документи, хтось повідомив новому начальству, що дівчина вагітна, і її не взяли. Вона залишилася без роботи і без засобів для існування.

– У мене були в запасі макарони, ними й харчувалася, доки ходила вагітна, – згадує Наталя.

Вона народила дівчинку, дуже маленьку і худеньку, але, на щастя, здорову.

В той час як волонтери благодійного фонду почали збирати, що називається, зі світу по нитці для Наталки і її дочки, знову зателефонувала лікар-гінеколог і повідомила, що молоду маму з дитиною забрали заможні люди на машині. Виявилося, що це батьки хлопця, від якого народилася маленька Світланка. Довідавшись про ситуацію, в якій опинилася Наталя, вони сказали, що не можуть змусити сина одружитися, але внучці своїй не дозволять бідувати: дитина ні в чому не винна. І хоча в Наталки була своя квартира, в якій, щоправда, крім «розкладушки», столу і трьох табуреток нічого не було, батьки Олега забрали її з дочкою до себе. Спершу Олег намагався якнайменше бути вдома. З Наталею майже не спілкувався, але дочку свою полюбив. Коли дитина серйозно занедужала, він дуже злякався. Підняв на ноги багатьох лікарів, щоб врятувати життя Світланки. І коли лихо відступило, Олег по-іншому почав ставитися до матері своєї дочки. Довго можна описувати історію їхніх стосунків, а потім любові, але важливий результат – Олег і Наталя зареєстрували свій шлюб в РАЦСІ і повінчалися у церкві.

Як би хотілося, щоб ця історія допомогла задуматися черствим, егоїстичним людям над неминучими цінностями щирої любові, любові, яка робить людину по-справжньому щасливою.

Адам Стрижнюк

Аборт зробили, але дитина вижила: непроста історія Джоани Джессен

За приголомшуючими цифрами статистики абортів ми не бачимо конкретних людей: якими б вони виросли, якби їх не вбили? Дивовижна історія американки Джоани Джессен стала відома всьому світу. Джоана брала участь у телепрограмах, про неї написана книга. Ця дівчина – живе свідчення того, що наші плани далеко не завжди співпадають із задумом Божим про людину. Джоана знала, що вона не така, як всі. Але не знала, чому...

Ця історія почалася 6 квітня 1977 р., коли сімнадцятилітня Тіна переступила поріг клініки абортів. У неї взяли підписку, зробили ін'єкцію сольового розчину і поклали в палату. За день тут зібралося майже три десятки дівчат, котрі прийшли з однією метою – позбутися своїх дітей. Опівночі у Тіни почалися пологи. Вона розбудила медсестру, але та сонно пробурмотіла: «Все буде добре, мертвий плід на ранок вийде, йди лягай...». Але згодом у кімнаті пролунав слабкий дитячий крик. Крихітна Джоана переможно заявила про свій прихід у цей світ…

Діана де Пол удочерила Джоану, коли їй було чотири роки. 25 грудня 1989 р. – пам'ятний день! – Діана закінчувала приготування до різдвяної вечері.

– Тобі допомогти? – запитала Джоана і, оступившись, трішки штовхнула Діану. – Мамо, а чому в мене церебральний параліч?

Уже не вперше Джоана ставила це питання і в Діани завжди була напоготові відповідь: «Це результат родової травми. Пологи були передчасними». Та цього разу вона зрозуміла, що така відповідь більше не задовольняє Джоану. Думка про те, що вперше за довгі роки їй не потрібно буде брехати, поселила мир у її душі.

– Твоїй справжній мамі було тільки сімнадцять років. У неї, напевно, не було можливості ростити дитину, не було грошей. Можливо, на цьому наполіг її друг чи батьки. І вона наважилася...

Джоана не сказала ні слова. Вона чула про аборти, але лише тепер це страхітливе слово увірвалося в її ще таку юну свідомість. Якщо до цього Різдва дівчинка часто плакала, не розуміючи, чому рідна мати віддала її на виховання чужим людям, то тепер, дізнавшись, що мати вирішила її вбити, навіть сльозинки не зронила. Проте питання залишилося: «Чому вона мене не хотіла? Якби вона довідалася, що я жива, вона пошкодувала б про скоєне? Чи думає вона про мене? Як її звуть? Як вона виглядає?»

Діана могла розповісти прийомній дочці лише те, що прочитала в її медичній картці. Там значилося, що дівчинка народилася за 10 тижнів до встановленого терміну в результаті абортивної ін'єкції. Висновок лікарів стаціонару, де Джоана перебувала до 17-місячного віку, свідчив, що дівчинка навряд чи коли-небудь зможе сидіти, а вже тим більше ходити.

Зі стаціонару її забрала літня жінка – Пенні де Пол, мати Діани. Діана відразу ж полюбила малятко. Можливо, її любов і була найнеобхіднішими ліками. Якось, побачивши Діану, що виходила з машини, Джоана без сторонньої допомоги кинулася до неї, щоб обійняти. Це була величезна радість для всіх, адже їм багато що довелося пережити. Джоана перенесла декілька операцій, перш ніж змогла встати на ноги. Було непросто і в школі: діти не хотіли з нею дружити.

Незабаром після пам'ятної розмови на Різдво знайома Діани запросила Джоану виступити в церкві на вечорі, присвяченому Дню матері.

– Я згідна, якщо тільки мені дозволять сказати декілька слів, – відповіла Джоана.

Того вечора вона вийшла на середину зали і, взявши мікрофон, заспівала свою улюблену пісню. А потім почала говорити:

– Мене удочерили. Моїй рідній матері було 17 років, коли я народилася. На сьомому місяці вагітності вона вирішила зробити аборт. Я за все прощаю її. Вона була молодою і не розуміла, що робила. В результаті аборту у мене стався церебральний параліч. Але я не плачу, бо я не сама – Господь постійно піклується про мене.

У церкві стояла небувала тиша. Багато жінок плакали. Потім люди оточили Джоану, обіймали її або потискували їй руку, говорили: «Як добре, що ти вижила!» Так уперше Джоана повідала свою дивовижну історію...

Восени 1991 р. на іншому кінці континенту молода жінка сиділа біля телевізора і байдуже перемикала програми. Раптом її увагу привернула передача, героїнею якої була чотирнадцятирічна дівчинка. «Моя дочка! Але ж цього не може бути!» – приголомшено вигукнула Тіна. Ведуча поставила Джоані запитання і та засміялася. «У неї моє обличчя, мої очі. І вік той же, і вона говорить, що з'явилася на світ у результаті аборту!»

Тіна не могла схаменутися. Її душу переповнювали найбільш суперечливі почуття і спогади. Крихітна дитина, яка кричить у неї на руках... Почуття вини... Образа на всіх, хто знав, але не сказав їй, що аборт – страшне зло... «Джоано, – думала Тіна, – я хотіла б сказати тобі, як я шкодую. Та якщо я знайду тебе, чи захочеш ти розмовляти зі мною? Чи захочеш прочитати листа, якщо я тобі напишу? Чи цим я завдам тобі ще більшого горя?»

Біль Тіни став майже нестерпним. Вона не зводила очей з лиця дочки. Аудиторія ставила Джоані запитання і одне з них було таким: «Чи хотіла б ти зустрітися зі своєю справжньою мамою?» У Тіни перехопило подих.

– У мене є сім'я, – відповіла Джоана. – Моя мама тут, ось вона, поряд зі мною. У мене зовсім немає зла стосовно моєї біологічної матері. Я прощаю їй усе, що вона зробила.

Тіні не потрібно було інших слів. Відчай приголомшив її: «Вона сказала ні. Вона не хоче мене бачити…»

Джоана і Діана багато їздили по США, виступали перед різною аудиторією на зустрічах, організованих рухом «Prolife». Завзяті прихильники абортів у присутності Джоани виявлялися безпорадними.

У березні 1992 р. Діана розшукала Тіну. Але Джоана не захотіла з нею зустрітися. «Моє серце цього не витримає», – сказала вона, ридаючи.

Напевно, зустріч Джоани з її рідною матір'ю все-таки коли-небудь відбудеться – вона необхідна їм обом. Але ще потрібніша ця зустріч іншим: як застереження, як етичний урок.

 

Підготував Адам Стрижнюк

Зворушливі зізнання у любові тернопільських матерів

Вівторок, 30 липня 2013, 06:45

На сайті like.te.ua триває акція, організована громадською організацією «Центр розвитку Тернопільщини» та “Тернопільськими позитивними новинами”.

Листи з розповідями про Ваших дітей будуть опубліковані на нашому сайті. 30 липня стануть відомі й імена переможців акції, на яких чекають приємні подарунки: Подорож на яхті «Світлана» по Тернопільському ставу Квитки на прогулянку катером «Капітан Парій» Квитки у Кінотеатр «СінемаСіті» Свої розповіді надсилайте на електронну адресу Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду Акція може бути продовжена. Кількість квитків обмежена.

Першою учасницею була Наталя Пошелок, яка розповіла про свою донечку.

“Моя дочка – найкраща, тому що, вона – МОЯ, і в цьому її неповторність та унікальність. Можливо, хтось краще співає, швидше бігає, краще вчиться, але від цього вона не стає гіршою в моїх очах, тому що вона – найкраща і найталановитіша. Коли Юля мене обіймає, каже, що дуже любить, і зізнається, що я – найкраща мама, мені нічого більше і не потрібно. Я дуже люблю слухати як вона співає, а тепер ще й гратиме на фортепіано! Думаю, скоро у нас будуть чудові вечори при свічках, під музику фортепіано. А ще мені подобається разом із нею займатись йогою. Я кожен день кажу своїй дочці, що її люблю, і вона – найкраща . Кажу, що підтримаю і допоможу у будь-якій життєвій ситуації. Я хочу щоб моя Юля виросла впевненою у собі та в своїх силах. Щоб знала, що її люблять не «за щось», а тому, що вона – унікальна“.

А інша наша учасниця Наталя Шаблій розповіла, за що так любить свою доню.

“Я люблю її за все. За сміх дзвінкий. За очки, як волошки голубі. За волосся, як пшеничне поле. За вії намальовані. Коли Діаночка говорить: «Мамо, ну чесно я вії не малювала». За схований під столом букет квітів, обірваних на клумбі із запискою – «Найкращій мамі в світі!». Люблю її секрети, такі наївні і такі важливі. Вона, моя маленька донечка, дає сили на кожен день. Я дякую, тобі, донечко, що ти у мене є. ”

У рамках нашої акції ми отримали ще одне зворушливе зізнання матері у любові до своїх дітей. Надіслала нам його тернополянка Оксана Лабяк.

“Дітки мої як роса – волога червневого світанку , що освіжає . Тішить око грайливим різнобарв’ям сонячних зайчиків , заточених у призму водяних краплин , це життєдайне світло сонця . Красиві , малі , беззахистні . Довкола них весь світ , світ радості та сліз , супокою й тривоги , світ злетів та падінь .І небезпек багато є для крихітних краплин , де спека , вітер , та родич близький – з градом дощ . Але у них є ми , батьки – оплот надійний , що любить і леліє чада свої , й не дасть ввірватись негараздам в їхній світ . Лиш мир й добро , відвагу й честь , любов і віру взірцем своїм несем крізь років плин . Як , що потрібно і коли … Облишмо це , на все свій час і не корім своїх дітей , у них іще дитинство безтурботне. Ні , не за спортивну спритність , не за художній , чи музичний дар , і ні за лестність хитрую часами , моя хвала , А за дитячий погляд чистий , усмішку щиру і палкі обійми , за ранішній цілунок ніжний , за рідную кровинку і за просто так . Вони найкращі , бездоганні , краплинки Божої роси один Захар , другий Назар – два ріднії брати. Продовжувачі роду свого , та носії генетики , мої” .

У Тернополі проводився арт-терапевтичний наметовий табір «Кольорові сни»

Середа, 24 липня 2013, 10:37

1-7 липня 2013 року у с. Антонівці Шумського р-ну за ініціативи кафедри практичної психології в межах реалізації угоди між ТНПУ імені В. Гнатюка та Східно-Європейської асоціації арт-терапії (Софія) проводився арт-терапевтичний наметовий табір «Кольорові сни».

У програмі були запропоновані майстер-класи, тренінги з різних видів арт-терапії:

-       терапія візуально-пластичними засобами (проективне малювання, спонтанний малюнок, створення спільного малюнку пальчиковими фарбами, гратаж, малювання кольоровим піском, робота з глиною, пластиліном, ліплення масок, робота з асоціативними метафоричними картинками),

-       музикотерапія (робота з голосом, гра на етнічних барабанах та інших інструментах),

-       танцювально-рухова терапія (контактна імпровізація, ритуальні етнічні танці, автентичний рух).

Особливою цікавими були тренінги «Шлях до Самості», «Внутрішній стан в танцях і малюнках», «Візуальна психодіагностика (фізіогноміка, графологія, конституційна діагностика та дерматогліфіка)», «Сни - містичний досвід самопізнання».

Окрім майстер класів відбувалися творчі майстерні «Солодкі скульптури» - виготовлення фігур з солодкого тіста, «Цукерковий букет», «Техніка переведення картинок», «Чарівна скриня» (вишивка стрічкою), боді-арт, візаж. Учасники табору також брали участь в інтелектуальних, командних іграх, екскурсійній подорожі «Давні поселення ІХ-ХІІ ст. Літописний Данилів».

Єднання з природою сприяло саморозкриттю учасників, кращому пізнанню себе. Ось один з їх коментарів: «Це був ніби подарунок і ми потрапили в казку на тиждень. В цій казці можна було бути дійсно собою, танцювати, співати, малювати, усміхатися всім і бачити усмішки у відповідь.   Я дійсно змінився за цей тиждень, весь табір і кожна хвилина в ньому це щось неймовірне, казкове, приємне, позитивне, щасливе. Давайте творити її і у цьому світі!».

Олена Тіунова, доцент кафедри

практичної психології ТНПУ імені В. Гнатюка

 

 

Чому я не ходжу на прощу до Зарваниці

Середа, 24 липня 2013, 06:35

«Тоді фарисеї пішли й радили раду, як би його впіймати на слові. І вислали до нього своїх учнів разом з іродіянами. «Учителю», – кажуть ті, – «ми знаємо, що ти щиросердий і що дороги Божої навчаєш по правді й не вважаєш ні на кого, бо не дивишся людям на обличчя. Скажи нам, як тобі здається: Чи дозволено давати кесареві податок, чи ні?» Ісус же, знаючи їхнє лукавство, озвався: «Чого мене спокушаєте, лицеміри? Покажіть мені гріш податковий». Ті принесли йому динарій. Він спитав їх: «Чий це образ і напис?» Відповідають йому: «Кесарів». Тоді він до них каже: «Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові»

(Мт.22:15-21)

 

Наближення тих чи інших виборів Церква помічає і відчуває. Політики все частіше заходять у храми, ревно моляться і хрестяться, особливо тоді, коли на них націлені об’єктиви телекамер... Дехто плекає надію, що священики будуть агітувати мирян саме за його партію чи блок... Але чи може Церква бути політично заангажованою?

Понад 100 тисяч віруючих взяли участь у паломництві до чудотворного місця в Марійському духовному центрі в селі Зарваниця. Сюди прибули вірні з України та з-за кордону. Приїхало чимало почесних гостей.

Однак не обійшлося на прощі й без чималого десанту політиків та представників влади. Зокрема, серед паломників можна було впізнати губернатора Тернопільської області, народних депутатів, лідерів політичних партій.

На перший погляд, у цьому немає нічого дивного, адже політики також люди і в них також є духовні потреби. Але… Чи потрібно для задоволення власних духовних потреб перебувати в перших рядах? Якщо тисячі людей моляться, звертаючи обличчя в бік священнослужителів, а там у той час бачать спини одіозних «месій і спасителів» українського народу, то якою буде ця молитва? І до кого вона тоді звернена – до цих самих політичних «патріотів власної кишені»?

У відповідь на такі закиди часто зазначають, що, мовляв, відомим політикам «статус» не дозволяє бути серед простого народу. Але хіба цей «статус» означає, що політики перестали бути людьми?

Обурило під час прощі також те, що довкола стояли намети партії ВО «Свобода». Виникає закономірне запитання: для чого ви пхаєтеся до Зарваниці зі своєю політикою? Невже хоча б цього дня не можете про неї забути?

Звичайно, все це відбувається не без мовчазного сприяння керівництва Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ. Останнім часом складається враження, що найбільш незалежна від політиків церква, якою завжди була УГКЦ, стає все більш підлабузницькою і діє за принципом «яка власть, така й масть». У нас виникають великі сумніви в тому, чи діяли б так само (якби, звичайно, жили в наш час) світочі цієї Церкви: Андрей Шептицький, Григорій Хомишин, Йосиф Сліпий. Навряд. Ці Христові служителі добре розуміли, в чому полягає місія Церкви: не в тому, щоб вести яку-небудь партію чи політика до влади, а в тому, щоб вести людину до Бога. Церква, у силу своєї природи, не може займатися політичною агітацією (а як ще розуміти намети ВО «Свобода»?), адже її діти можуть опинитися по різні сторони політичних барикад. Церква повинна постійно піклуватися про єдність своїх чад, про єдність усього суспільства. Але єдність ця іншого характеру. У духовному плані важлива не одностайність політичних поглядів, а, насамперед, внутрішня єдність у вірі і любові. При цьому Церква, як і кожен громадянин, віруючий чи невіруючий, може привселюдно висловлювати свою думку з важливих питань, а також свідчити про добрі чи злі справи державних чиновників, політичних партій, рухів або окремих осіб.

До речі, щодо останнього. Ви чули коли-небудь, щоби Церква «подавала голос» на всі ті злодіяння, що чиняться теперішньою владою? Ми не пригадуємо такого. Чому Церква мовчить? Може, в Україні стало настільки добре жити, що нема жодної об’єктивної причини, аби поставити того чи іншого політика «на місце»?

Словом, допоки на прощі в авангарді ходитимуть скомпрометовані вітчизняні політики – я туди ні ногою. І не тому, що я кращий за інших, а просто тому, що мені неприємно перебувати поруч із тими, які привселюдно хрестяться, а за спинами грабують мою країну.

 

Адам Стрижнюк

(фото – Олег Мудрий)

«Ніколи б не подумала, що в моїй родині буде четверо найдорожчих мені чоловіків і всі – Славіки»

Вівторок, 23 липня 2013, 12:15

 Відразу трьох хлопчиків народила 35-річна Ірина Бабовал наступного дня після Трійці. Вони з чоловіком вважають це Господнім знаком, адже дітей Іра і Ярослав просили у Бога цілих тринадцять років, пишуть «Факты и комментарии». 

Подружжя постійно зверталося до лікарів, обстежувалися, проходили різноманітні курси лікування. Але не забували і про Бога. Неодноразово їздили в паломництва по святих місцях. Неподалік Почаєва Ірина та Ярослав купалися в джерелі святої Анни, яке славиться допомогою безплідним парам. У позаминулому році подружжя вирушило на прощу до Єрусалима, до Гробу Господнього. Через рік Ірина дізналася, що вагітна і носить під серцем одразу трьох синів!

«Варто було мені встати з ліжка, щоб сполоснути після себе чашку, як чоловік починав лаятися»

– Це було тим більше несподівано, що у нас з чоловіком вже досить солідний вік, як для людей, які вперше стають батьками, – посміхаючись, каже Ірина Бабовал, симпатична мініатюрна шатенка. – Мені 35 років, а Славіку вже сорок. Ми познайомилися з ним багато років тому в Збаразькому районі. Ярослав жив у селі Добриводи, а я приїжджала туди до родичів на шкільні канікули. Три роки ми зустрічалися, а коли мені виповнився 21 рік, побралися. Жити спочатку було важко: наймана квартира, спроба заробити і встати на ноги. Але дітей хотіли з самого початку. Чомусь Бог не давав. До кого тільки ми вже не зверталися! Здавали аналізи, проходили діагностику. Всі лікарі брали з нас гроші, причому чималі, але результату жодне лікування не приносило. Я навіть зробила операцію зі збільшення прохідності труб і все одно не могла завагітніти. Але ми з чоловіком не впадали у відчай. Твердо знали, що у нас рано чи пізно будуть діти.

Тим часом були зайняті і насущними проблемами: купили по молодіжному кредиту двокімнатну квартиру, зробили в ній ремонт. Віддавати гроші було непросто, особливо коли сталася криза. Ми з чоловіком приватні підприємці. Славік займається м’ясною продукцією, а я шию шкільну форму. Поки крутимося, бігаємо, шукаємо клієнтів – заробіток є. Як тільки робимо маленьку паузу – грошей відразу не вистачає.

У листопаді 2012 року Ірина відчула, що чекає дитину. Жінка навіть не купувала тест на вагітність. Відразу здала аналіз крові, який підтвердив її припущення. Радісну новину майбутня мама тут же повідомила чоловіку. Ярослав дуже зрадів, але не здивувався: як і Ірина, він був упевнений, що в них обов’язково буде дитина. Через шість тижнів подружжя разом пішли на перше УЗД.

– Коли нам сказали, що я вагітна трійнею, ми просто повірити не могли, – розповідає Іра. – Навіть не так: повірити – повірили, але усвідомити, що ти не просто носиш під серцем довгоочікуване дитя, а що всередині мене їх цілих троє, до кінця ніяк не виходило. Причому мене стали лякати можливими ускладненнями і погрозами зриву і мало не відразу сказали лягати в стаціонар. Я, звичайно, цього робити не стала. Ну як це: кину швейний цех, підлеглих, роботу і ляжу в лікарню? Тим більше, що почувала себе чудово. Ну так, перші кілька місяців трохи нудило, але це не заважало вести активний спосіб життя. А ось Славік якраз був обережним. Спочатку заборонив мені водити машину, потім перестав куди-небудь відпускати саму. Зрештою, дійшло до того, що він, крім своєї роботи, взяв на себе всі клопоти по господарству. Прибирав, готував їжу, мив посуд. Варто було мені встати з ліжка, щоб сполоснути після себе чашку, як чоловік починав лаятися. Хоча, слід визнати, це відбувалося вже на останніх місяцях вагітності, і рухатися справді було дуже важко.

«Мені зробили загальний наркоз, а коли прокинулася, була вже мамою»

– Я невеликого зросту, важу п’ятдесят кілограмів, а тут поправилась на цілих двадцять, і всі двадцять пішли саме в живіт, – продовжує Іра. – Бачите, зараз, через кілька тижнів після пологів, я знову стала худенькою, а живіт стирчить – шкіра ще не підтяглася. Лікарі навіть жартували, що у мене там, напевно, дівчинка залишилася. В останні місяці вагітності я могла лежати тільки на боці, через важкості в животі почала мучитися безсонням. Добре, хоч діти не дуже мені дошкуляли. Не билися, не пустували, просто потихеньку підростали в животі.

– Я торкався живота дружини, ловив дитячу п’яточку або лікоть і все ніяк не міг зрозуміти: ну як це, в такому малюсінькому просторі (в животику моєї маленької Іринки!), живуть одразу троє наших синів? – дивується Ярослав.

– На святвечір ми сказали моїй мамі, що у неї буде троє онуків, – сміється Ірина. – Ох, треба було бачити реакцію. Вона весь вечір пила валер’янку, все ніяк не могла заспокоїтися. А я якось швидко звиклася з цією думкою. Хоча, якщо чесно, до останнього сподівалася, що буде хоч одна дівчинка. Нам відразу сказали, що один з трійнят – точно хлопчик. Решта під час УЗД дупками повернулися. На наступному обстеженні узедистка встановила, що у мене в животі – двоє синів. Ну, вже остання-то буде дівчинка, думала я. І помилилася!

У Тернопільському обласному перинатальному центрі «Мати і дитина» Ірині, яка доносила трійню до 35 тижнів, зробили кесарів розтин. Ярослав народився зі зростом 43 сантиметри і вагою 1950 грамів, Станіслав – 44 сантиметри і 2100 грамів, а Владислав – 43 сантиметри і рівно два кілограми.

– Про пологовий будинок можна розповідати окремо і з масою злободенних подробиць, – каже Ірина. – Справа в тому, що ремонт у перинатальному центрі розпочався бозна коли. Розпочався з помпою, з табличками «Під патронатом міської адміністрації та Президента України». Відкриття нової будівлі з модернізованими кабінетами і дорогою апаратурою мало відбутися ще півроку тому. Але старий пологовий будинок зруйнували, а новий так і не добудували. Але ж народжувати в іншому пологовому я не могла: трійнят приймають тільки в обласному перинатальному центрі, тому що якщо у новонароджених виявляються якісь небезпечні для життя патології, то врятувати їх можуть тільки там. Лікарі обласного пологового будинку і справді чудові. Але умови! На всіх породіль там… одна десятимісна палата. Ми з дівчатками лежали штабелями, як оселедці. Спека, задуха, про кондиціонери і мови немає. Вікно весь час було відкрите, і нас усіх протягло. Якось раз уночі мене розбудила одна з пацієнток, Надя: «Іра, у мене вже води відійшли. Зараз народжуватиму. До лікаря не дійду, так що приймай пологи!» Я, звичайно, заметушилася, побігла за акушером. Слава Богу, він встиг, і Надя благополучно народила.

Ірині лікарі відразу сказали, що їй доведеться пройти через кесарів розтин. Жінка готова була народжувати і сама, але у випадку з трійнею дуже великий ризик ускладнень. Враховуючи вік Іри і те, що це перша її вагітність, про фізіологічні пологи не могло бути й мови.
– Мені зробили загальний наркоз, а коли я прокинулася, то вже була мамою, – каже Ірина. – Навколо мене стояли акушер-гінеколог, анестезіолог, медсестри, про щось запитували, мацали пульс, дивилися мені в обличчя. Я все чула, але язик був як свинцевий, говорити не могла. Насилу вимовила «мамо», побачивши в реанімації біля ліжка свою матір. Потім запитала єдине, що мене цікавило: де діти? Мене запевнили, що все гаразд, малюки живі і здорові. Увечері того ж дня кожного з синів по черзі поклали мені на груди. Це було так дивно! Рідні, тепленькі грудочки, такі крихітні, що навіть на руки страшно взяти.

– Я досі синів жодного разу не брав на руки, – зізнається Ярослав. – Коли туго замотані «солдатиком» – ще нічого, можна взяти на хвилинку, а так – ручки-ніжки мацюпусінькі, пальчики взагалі як сірники, головку не тримають. Як їх таких візьмеш?
Цієї миті один із малюків, які лежали у спальні, тихенько заплакав. Подивившись на годинник, мама з татом вирішили, що час годувати діток. Ірина почала розгортати хлопчиків з пелюшок, а Ярослав пішов на кухню готувати дитячу суміш.
– Грудного молока у мене поки мало, – розповідає Іра. – Вистачає тільки на два рази на день кожному з хлопчиків. А дітки повинні їсти кожні три години. Славік, ти пляшечки простерилізував?
– А чого морочитися, якщо пацани потім все одно горілку з однієї склянки пити будуть? – віджартувався новоспечений тато, виймаючи пляшечки зі стерилізатора. – Уявляєте, в дитячій обласній лікарні, куди Іру з малюками перевели через тиждень після пологів, діти свої 50 грамів їжі недоїдали. А коли я приготував – миттю все злопали. Це тому, що їдять вдома, та з легкої татової руки!
– Якби не було цього тижня в дитячій лікарні, я б зараз, напевно, з глузду з’їхала, – хитає головою Ірина, роздивляючись малюків. – Там мене привчили до режиму, пояснили, що робити, коли діти рюмсають, як їх правильно брати на руки, як швидко міняти підгузки, як сповивати. Добре ще, що вони зараз в основному сплять. Синочки взагалі дуже спокійні дітки. Особливо Станіслав. Славік і Владик – ті, буває, похникують. А Стасик особливий. Наприклад, Ярослав схожий на тата, Владислав – на мене. До того ж вони обидвоє темненькі. А Стасик взагалі світленький і ні на кого з нас не схожий.
– Хто вибирав дітям імена? – цікавлюся у Світлани.
– Я, – усміхається Іра. – Чоловік сказав, що після того, як я народила відразу трьох синів, мені і карти в руки. Будь-який каприз! А я чогось собі так придумала: старшого назвати на честь тата, а двох інших – Станіслав і Владислав. Якби мені хтось раніше сказав, що у мене в сім’ї буде четверо найрідніших і улюблених чоловіків, та ще й всі Славіки, – я б ні за що не повірила.
– Коли збираєтеся хрестити малюків?
– У серпні. Зараз всі подруги, друзі і родичі, яких ми хотіли б бачити хрещеними наших малюків, у відпустках, на морях і курортах. Ось зберуться – тоді й похрестимо.
– Місцева влада Тернополя якось заохотила вас за трійнят? Пообіцяла передбачену в таких випадках квартиру?
– Ні, – нахмурився Ярослав. – Хоч би шматок землі який дали для спорудження будинку. А нас навіть усно не привітали, не кажучи вже про матеріальну допомогу, якісь візочки, ліжечка чи хоча б ті ж памперси, пачка яких іде у нас за два дні.

– Добре, що хоч є допомоги по народженню на дітей, які платить держава, – додає Ірина. – На трьох це виходить близько трьох з половиною тисяч гривень на місяць. За них можна купити підгузники та дитячі суміші. Славіку належить годувати сім’ю самому, адже кілька найближчих років я працювати не зможу. Але нічого, якось впораємося. Головне, щоб дітки були здорові. Якщо Господь почув наші молитви і допоміг нам народити таких чудових хлопчиків, то обов’язково дасть можливість поставити їх на ноги.

 

Підготував Артем СТРОНОВИЧ

Прийом заявок на участь у Наукових пікніках в Україні подовжено

Вівторок, 23 липня 2013, 12:09

 

Прийом заявок на участь у Наукових пікніках в Україні подовжено до 2 серпня. Долучайтесь!

 

Конкурс експериментів для молодих науковців, педагогів та усіх, хто переймається популяризацією та розвитком науки в Україні, подовжено! Заявки приймаються до 2 серпня. Усі бажаючі можуть запропонувати свої ідеї дослідів організаторам Пікніків, а відібрані експерименти учасники конкурсу продемонструють глядачам в рамках одного або кількох наукових ярмарків. Організатори забезпечують учасників необхідними для їхньої презентації матеріалами та обладнанням. Місто має право знати про своїх винахідників та дослідників!

 

Ознайомитись з правилами участі в конкурсі ви можете тут: http://goo.gl/hUPS1

Завантажити форму заявки на участь можна за цим посиланням: http://goo.gl/XJQ4A

 

«Scientific Fun – Наукові пікніки в Україні» – це популяризація наук простим і водночас незвичним для нашого суспільства способом: абсолютно кожен охочий, незалежно від віку, статусу, і тим паче – оцінок у табелях й атестатах зможе власноруч провести експеримент в імпровізованій лабораторії просто неба, зробити маленьке диво та переконатися, що наука може бути доступною та цікавою. Під час заходів фахівці з Центру науки Коперника (Варшава) разом з підготовленими українськими волонтерами продемонструють та пояснять різноманітні закони фізики, хімії та біології. Особливість Наукових пікніків полягає в тому, що відвідувачі не тільки побачать лабораторні досліди, але і втілять їх самі, дізнаються про незвичайні властивості речовин, які щодня використовують у побуті. Таким чином організатори хочуть показати, що наука – це не формули і схеми. Це – все, що нас оточує. А також навчити педагогів і батьків проводити захопливі розвиваючі заняття для дітей без будь-яких витрат, використовуючи тільки підручні матеріали.

 

Пікніки пройдуть восени цього року в п'яти містах України:

Тернопіль - 7 вересня

Львів - 14 вересня

Київ - 21 вересня

Луганськ - 28 вересня

Харків - 5 жовтня

 

Ініціаторами проекту під час ознайомчого візиту до Польші стали учасники освітньої програми «Study tours to Poland». Координаторами проекту є Центр Міжкультурних Ініціатив (Варшава) та Молодіжна організація «Стан» (Луганськ) у партнерстві з Центром Науки Коперника (Варшава), за фінансової підтримки Фонду «Освіта для Демократії» в рамках програми «Перетворення в Регіоні – RITA» Польсько-Американського Фонду Свободи.

 

Кожен бажаючий може стати волонтером в одному із заявлених міст та долучитись до команди організаторів Наукових пікніків, доклавши таким чином власних сил до популяризації та розвитку науки в Україні. Для цього треба заповнити анкету: http://goo.gl/jWtcF Координатори Пікніків обов’язково зв’яжуться з вами!

 

Свої ідеї та питання щодо конкурсу, волонтерської та партнерської участі в підготовці Пікніків надсилайте на адресу: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

Слідкуйте за нашими новинами в соціальних мережах:

https://www.facebook.com/ScientificFun

http://vk.com/scientific_fun

А також на сайті «Тиск світла»: http://tisk.org.ua/?cat=6726

 

Координатор в м.Тернополі:

ТОО ВМГО «Молодіжний Центр Працевлаштування»

Христина Білінська

Тел. +380673504852

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

http://vk.com/bilinska_hrystja

Піонерські табори: як це було

Понеділок, 15 липня 2013, 10:11

У нашому дитинстві влітку було не три місяці, а три зміни. Компанії ділилися на загони і палатки. Ранок починався з «побудки», зарядки і лінійки. Вдень була «тиха година». А о десятій вечора наставав «відбій». Таким було наше піонерське літо.

Звичайно, сьогодні для демократичного вуха історії про табори, чергові зміни, ходіння строєм і вечірні «розбори польотів» звучать дикувато. Але для нас це було природним середовищем існування. Щороку тисячі радянських дітей на канікулах не залишалися в міських джунглях, не відлітали з батьками на південь і не переселялися до бабусь у село, а стрункими колонами вирушали в піонерський табір. З путівкою. На зміну, дві або навіть три. Кому як пощастило.

 

 Табір

Вони були найрізноманітніші – від наметових на березі річки, від якої вожаті відганяли спраглих до купання дітлахів кропивою, до мармурових палаців на березі моря, де теж купатися дозволялося після свистка. У цьому проміжку розмістилися деревʼяні бараки зі зручностями у дворі і стандартні цегляні двоповерхові будівлі на лісовій галявині. Але практично в кожному з них алеї та доріжки прикрашали гіпсові сурмачі і барабанщики.

Практично всі табори належали підприємствам і організаціям, від фінансового стану яких і залежала піонерська розкіш. Путівки розподілялися між членами профспілок. Однак діти працівників всіляких -омів (обкомів, райкомів, міськкомів і т.д.) мали можливість побувати в різних куточках неосяжної батьківщини, а не їздити 10 років в одну й ту ж «Лісову казку».

Найголовнішою піонерською здравницею вважався знаменитий «Артек». До Криму відправляли тільки найкращих (під цей критерій потрапляли діти, які відзначилися у навчанні чи спорті, або ті, чиї батьки займали відповідну посаду). Враження звідти привозили теж найрізноманітніші. Хтось, звиклий їздити на татовій «чайці» до школи, не міг змиритися з необхідністю жити в суворих рамках демократичного централізму. Інші, повернувшись з табору, вивчали географію за марками на конвертах, які надсилали новопридбані друзі з усіх куточків Радянського Союзу. Недарма «Артек» називали 16-ю Дитячою РСР.

 

Дресс-код

Піонерський дресс-код в «Артеку» дотримувався непорушно. Кожен загін отримував форму певного кольору, в той час як домашні різнокольорові майки та спідниці нудьгували у зданій до комори валізі.

У таборах простіших спеціальної форми для юних радянських громадян не шили. Тому ми бігали в трико чи шортах, а привезену парадну піонерську форму одягали всього двічі – на урочистих лінійках, що збиралися з нагоди відкриття та закриття зміни.

 

Атрибути

Піонер, який вирушав до табору, міг (і дуже хотів!) забути вдома славнозвісну червону краватку, але приїхати на зміну без тюбика зубної пасти (а то й двох) було просто немислимо. Особливим шиком вважалося мати при собі не яку-небудь «Лісову» або «Чиполліно», а справжній болгарський «Поморін». Комусь може здатися, що весь сенс літнього відпочинку полягав у можливості серед ночі залізти в сусідню палатку, щоб «намазати» дівчат. Як не дивно, але саме ці вилазки – один з найяскравіших спогадів завсідників піонерських таборів.

Прапор, горн і барабан – це теж атрибути нашого піонерського життя. Прапор на урочистій лінійці виносив «найправильніший» і найвищий хлопчик у таборі в супроводі двох відмінниць з величезними білими бантами на хвостиках. Все це дійство відбувалося під барабанний дріб. А ось сурмач був найвідомішою людиною в таборі. Саме він давав сигнал на «побудку» і «відбій», під звуки завзятої «Бери ложку, бери хліб!» ми всі дружно бігли в їдальню.

Ще одна важлива річ у таборі – це вміло заправлене ліжко. Я іноді ловлю себе на думці, що досі намагаюся збити подушку, поставивши її «корабликом»...

Другою священною річчю для вихователів після правильно заправленого ліжка були тумбочки і їхній вміст. Таке враження, що всі вчорашні вожаті сьогодні працюють у тернопільських лікарнях. У всякому разі, вони так само ганяють дорослих пацієнтів, як двадцять років тому ганяли нас: на тумбочці зверху може лежати тільки книга, всередині – гребінець і зубна щітка з пастою. У крайньому випадку – пара свіжих шкарпеток (але краще, щоб і вони ховалися у валізі). Порядок у тумбочках перевірявся з армійською прискіпливістю до і після «тихої години».

 

Навики

Уміння заправляти ліжка за 30 секунд, чистити картоплю на весь табір, нарізати хліб і масло кубиками згодом стало в нагоді багатьом нашим хлопцям у їх нелегких армійських буднях.

Наші лідери ставали головами загонів і дружин. Сильні і спритні захищали честь загону на спортивних заходах, де кожен загін мав носити горде імʼя. «Чайка», «Бригантина», «Альбатрос» – навіть у найбільш сухопутних таборах у пошані була морська романтика.

Крім того, кожен загін мав хоча б раз за зміну випустити свою стінгазету. Випускали частіше, до дат (тематичних заходів, що проводилися в таборі) – тому що займатися творчістю дозволялося в ненависну «тиху годину». Уявляєте, поки всі спали (молодші загони), робили вигляд, що сплять (середні), або потайки втікали до найближчого лісу (старші), редколегія абсолютно офіційно в червоному куточку наполегливо імітувала бурхливу діяльність, переводячи ватмани, гуаш і чорнило.

Особливим шиком вважалося придумати клич загону. Не стандартний «Кто шагает дружно в ряд? Это дружный наш отряд». Зайвий компот отримував доморощений поет, який склав: «Бригантина» в море мчится, «Альбатрос» ее боится!» або «Наше «Пламя», гордо взвейся, партия, на нас надейся!». Звичайно, до класики – «Сегодня счастлив комсомол, ликует пионерия, сегодня в гости к нам пришел Лаврентий Палыч Берия!» – нам було далеко. І слава Богу.

 

Розпорядок

Трудові будні піонера були одноманітні: ранній підйом уранці, зарядка, яку не любили так само, як і обовʼязкову лінійку. Раз на десять днів випадало чергування по табору. Тут проведення часу вже варіювалося: загонова більшість направлялася на очищення території від цукеркових фантиків, меншість – у їдальню розставляти миски, розкладати ложки, нарізати хліб і (найвідповідальніше) справедливо розподіляти сухофрукти з компоту по склянках.

Увечері відбувалося найголовніше і найцікавіше: по-перше, організовувалися танці, згодом перейменовані у дискотеку. Під бадьорі пісні Володимира Кузьміна загони шикувалися в лінійки один навпроти одного і демонстрували танцювальні па, співзвучні епосі. Саме з таборів лексикон радянських школярів поповнився поняттям «піонерська відстань» – допустима між танцюючими хлопчиком і дівчинкою, яка невблаганно скорочувалася у міру просування по ієрархічній драбині від 10-го загону до 1-го. З зарубіжної естради звучали переможці «Сан-Ремо». Хрипів Челентано, муркотів Джо Дассен. Тим, кому пощастило з «просунутими» вожатими, вдавалося потанцювати під «Арабески», «Аббу» і «Боні М».

Альтернативою танців були пісні під гітару. Це вдень загін кричав щодуху обовʼязкове «Взвейся кострами» або інтернаціональне «Я, ты, он, она». Вечірнім хітом було «Люди, тише, голуби целуются на крыше». До репертуару входили незмінні: «У них походочка как в море лодочка», а також усі мильні історії прокурорських синів і дочок, які потрапили в погану компанію і повернули собі батьків виключно на лаві підсудних при залитому слізьми залі.

Вночі відбувалося найстрашніше... Найкращі немислимі історії про чорну руку в чорному-чорному місті, червону маленьку труну і зелене платтячко, розказані в палатці при вимкненому світлі, дадуть фору будь-якому сучасному фільму про зомбі та іншу нечисть з точки зору польоту фантазії і несподіванки режисерського рішення.

 

Події

У літньому піонерському житті було три важливі події. По-перше, батьківська субота, коли навантажені їстівними припасами, домашніми котлетами і цукерками від бабусі «предки» приїжджали в табір, щоб дати своїм чадам відпочити від казенної манки, капусняка і макаронів по-флотськи.

Окремо варто згадати «Зарницу». У якомусь таборі до її проведення підходили формально. Але були місця, де гра перетворювалася на справжній шпигунський детектив: коли нас будили вночі, повідомляли, що прапор дружини викрадено, і ми йшли в ліс, щоб по залишених слідах знайти і знешкодити 2-й загін.

Третім важливим дійством було Велике Вогнище. Бажано триметрове. З піснями. Сльозами розставання. Дійсно обʼєднуюче. Це була кульмінація, про яку обовʼязково хотілося написати у творі «Як я провів літо», який колись, коли я був дитиною, 1 вересня нам задавали як домашнє завдання.

P.S. У нас склалася дуже нездорова традиція: відкидати все минуле як таке, що завідомо погане, а натомість не будувати нічого нового. Таким чином ми відкинули принципи радянської системи виховання підростаючого покоління тільки на тій підставі, що вона – радянська. Але ж української досі не маємо. І чи буде? Тож чи не краще взяти за основу те, що було позитивним колись, щоб можна було збудувати прогресивне теперішнє?

Куди маленьким тернополянам податися влітку?

Ось і настали довгоочікувані канікули для школярів. А батьки міркують, куди улітку подіти своє чадо, щоб не вешталось вулицями без нагляду. Простіше тим, хто має у селі бабусь-дідусів. Для інших є вихід – літні табори. Але які вони?

На Тернопіллі цьогоріч діють 13 відпочинкових таборів. Найвідоміші з них – «Лісовий» у Скоморохах Бучацького району, «Зорепад» у Струсові на Теребовлянщині, «Лісова пісня» у Борщеві та інші. Однак дізнатися, в якому вони стані ми, на жаль, не маємо змоги. Отож залишається єдине – подивитися на ті табори, про які зараз гуде вся Україна.

 

Як ви самі розумієте, «гуде» не з добра.

У червні країну шокував трагічний випадок у Симеїзі, де під ногами дітей обвалився аварійний балкон у санаторії «Юність». Тоді загинула десятирічна Діана Сидельникова. Та, схоже, ця трагедія нікого і нічому не навчила – як зазначають ЗМІ, умови відпочинку дітей в українських таборах й надалі залишаються жахливими.

Недавня історія з відпочинком дітей із Волині створила в Інтернеті справжню бурю. Не встигли чада приїхати в табір «Оріон», як додому полетіли їх електронні листи і фото, від яких у батьків волосся стало дибки. Про цей жах кореспонденту «Високого замку» розповів кореспондент запорізької газети «МІГ» Микола Тишаков, який побував на місці події.

На вокзалі дітей не зустріли. На територію «оздоровчого табору» вони потрапили... через паркан. Волинян розмістили у дерев’яних старих корпусах по 9-11 чоловік у кімнатах з дірявими стелями, брудними подушками і матрацами (білизни не передбачалося), на розгойданих ліжках. Ліжка – впритул одне до одного. Попередили, що душ діти зможуть прийняти лише двічі на тиждень. Була лише «ногомийка» з холодною водою. Колись там було 16 кранів, залишилося два, та ще й електричний дріт стирчав назовні! У туалети було страшно зайти – антисанітарія жахлива. Територією табору кочували зграї бродячих псів...

«Я розмовляв із дівчатами із бердянської школи-інтернату, які зараз там живуть, то вони скаржилися, що матрац і подушка дуже смердять, – розповідає Микола Тишаков. – В туалет діти ходять у... парк. На території санаторію на 7,5 гектарах насаджений колись чудовий парк, але його вже років із п’ять ніхто не доглядає. Там справжні джунглі, стоїть «амбре», бо діти справляють там природні потреби. За дітьми ніхто не дивиться. Формально санаторій надає по двоє вихователів на 20-25 вихованців, але ці вихователі на все дивляться крізь пальці. Більш-менш організованими є тільки групи, котрі приїхали зі своїми вихователями. Усі інші – що хочуть, те і роблять... Я нещодавно був у колонії, то там умови на кілька рівнів кращі, ніж у цьому таборі!».

 

Зазвичай в «Оріоні» відпочивають діти з місцевих шкіл-інтернатів, сироти, вихованці профтехучилищ, діти з малозабезпечених сімей. Мабуть, не скаржився ніхто досі на ці умови, бо ці діти кращих і не бачили... Можливо, волинські чиновники, які відсилали дітей в «Оріон», подивилися на сайт закладу і побачили там райдужні фото? Бо дійсно, те, що розміщено в Інтернеті, і те, що є насправді, – дві великі різниці. Можливо, хтось розраховував, що діти з райцентру Волинської області мовчатимуть так само, як і усі попередні маленькі постояльці? Та «западенці» мовчати не стали. Отримавши погані звістки від дітей, батьки у Камінь-Каширському підняли бучу...

Минулого тижня батьки зустрічалися з головою Камінь-Каширської райдержадміністрації Іваном Вовком, після чого той терміново відбув у Луцьк для врегулювання цієї проблеми. Батьки написали заяву в прокуратуру. Тим часом до дітей в «Оріон» навідалися власник табору Іван Асламов і міський голова Бердянська Олексій Бакай. Оглянувши умови перебування дітей, мер сказав: «Ну, тут ще можна жити...». Дітей вмовляли не виносити сміття з хати, не розповідати про жахливі умови, обіцяли, що переведуть у краще місце... Того ж дня з прокуратури Волинської області в Бердянську міжрайонну прокуратуру надійшла скарга групи батьків. Прокурорська перевірка виявила порушення санітарних норм в роботі табору «Оріон».

 

Прикметно, що у цій ситуації діти самі себе захистили, – підняли «на вуха» інформаційний простір, розмістивши фото. Завдяки цьому і заворушилися чиновники... Та ця ситуація дозволила лише привідкрити завісу тотальної системи корумпованості, яка існує в Україні з оздоровленням дітей. За словами Миколи Тишакова, найскромніша путівка у бердянський санаторій коштує 4,5 тисячі грн. «Те, що отримують діти у таких таборах, як «Оріон», і на дві тисячі не потягне, – каже журналіст. – Відповідно, 2,5 тисячі йдуть комусь у кишеню... Підтвердження цього бачу і у тій швидкості, з якою велика група дітей (60 осіб) блискавично була переселена в один із найкращих приватних санаторіїв – «Лазурний». І це при тому, що зараз «високий сезон», місць ніде немає. Не знаю, на які важелі треба було натиснути, або які гроші заплатити, щоб таке сталося...».

 

Підготував Адам Стрижнюк

Хто і коли поверне тернополянам 70 тисяч гривень?

Понеділок, 15 липня 2013, 10:08

Не поспішай виконувати. Це армійське правило вкотре себе виправдало. З 15 квітня податкова розсилала українцям повідомлення-рахунки, за якими треба було сплатити податок на нерухомість. Причому заплатити треба було впродовж двох місяців з моменту отримання повідомлення. А 4 липня ВРУ прийняла закон про внесення змін до Податкового кодексу щодо об’єктів житлової нерухомості, за яким сплату податку відтермінувала до 2014 року. Мовляв, не встигли сформувати реєстр нерухомості. Але річ навіть не в цьому – сам закон змінили до невпізнання таким чином, аби власники розкішних квартир не мусили платити жодних податків, повідомляє «Високий замок».

Основне нововведення – податок не мусять платити навіть ті, хто має кілька квартир. У попередньому варіанті закону пільга у 120 квадратних метрів могла застосовуватись лише до однієї квартири. Якщо хтось мав навіть дві невеликі однокімнатні квартири площею по 35 квадратних метрів, за одну з них обов’язково мав сплатити податок. Тепер податок будуть платити лише ті власники, що мають квартири, сумарна житлова площа яких перевищує 120 квадратних метрів. При цьому зауважте, йдеться лише про житлову площу – простора кухня, ванна з джакузі туди не входять. Не платитимуть податку і власники кількох будинків, якщо їхня спільна житлова площа не перевищує 250 квадратних метрів. Тут ще більший простір для маневрів, адже у будинку можна влаштувати спортзал, більярдну, пральну – а усе це не належить до житлової площі.

Але найбільш скандальний пункт – те, що тепер податку може уникнути навіть той, хто має розкішну квартиру і заміський будинок. Власникам нерухомості різного виду зробили казковий подарунок: можна мати кілька квартир та будинків і не сплачувати податку, якщо їх сумарна житлова площа не перевищує 370 квадратних метрів.

У Міністерстві доходів та зборів кажуть, якщо хтось уже сплатив податок на нерухомість, тепер може звернутись до територіального управління Міндоходів із заявою, аби йому ті гроші повернули. Утім, з огляду на те, що платити податки українці не поспішають, тих, хто вже заплатив податок з нерухомості, одиниці.

До слова, за інформацією Головного управління Міндоходів у Тернопільській області станом на початок липня у Тернополі до бюджету від фізичних та юридичних осіб – платників податку на нерухомість надійшло 67,6 тис. грн. Хто і коли їм ці гроші поверне – невідомо.

Адам Стрижнюк

Пані Реєстраціє, ви раніше Пропискою не працювали?

Вівторок, 09 липня 2013, 06:44

Ще у далекому 2003-му в Україні почав діяти закон про свободу пересування і вільний вибір місця проживання, згідно з яким замість прописки запроваджено реєстрацію фізичних осіб. І досі українців мучить запитання: чим відрізняється реєстрація від прописки?

Про те, що прописку остаточно скасовано ми чуємо, як мінімум, останні 10 років, але… влаштуватися на роботу, отримати медичну допомогу, встановити стаціонарний телефон, провести Інтернет тощо – залагодження всіх цих справ і нині неможливе без прописки за місцем реального проживання. Якщо замість священного штампу у паспорті ви спробуєте продемонструвати відповідній відповідальній особі Конституцію України, яка гарантує вільний вибір місця проживання, то майже гарантовано отримаєте пораду про практичніше використання «тієї книжечки».

 

Історія боротьби з пропискою

Українські ентузіасти намагалися знищити ганебний, антиєвропейський інститут прописки фактично з перших днів виникнення на політичній карті світу держави Україна. Проте всі їхні добрі наміри завжди фахово нейтралізовувались чиновницькими контрдіями. Наприклад, 1992 року Верховна Рада ухвалила закон, яким скасували кримінальну відповідальність за порушення правил паспортної системи. І майже без зволікань Міністерство внутрішніх справ України своїм наказом затверджує «Тимчасову інструкцію про порядок документування і прописки (реєстрації) громадян, яка встановлює «необхідність отримання дозволу органів внутрішніх справ на прописку (виписку) в усіх без винятку населених пунктах України». І така гра у пінг-понг (до прикладів ми постійно звертатимемося) відбувається упродовж наступних двох десятиліть.

Остаточно й безповоротно прописка мала б спочити у Бозі в червні 1996 року з прийняттям Конституції, стаття 33 якої однозначно стверджує: «Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом».

Але ж 17-річний досвід «конституційного» життя нам яскраво засвідчив, на яку примарну фікцію перетворюються на практиці гарантовані Основним Законом свободи й права. Не стала винятком і свобода пересування для українського громадянина. Тож Конституційний суд, поспостерігавши п’ять років за знущанням над «маленьким українцем», зглянувся нарешті над його долею і в жовтні 2001 року суворо прорік: «Інститут прописки, згідно з яким Міністерство внутрішніх справ надавало громадянам дозвіл на мешкання у певному місці, вважати таким, що не відповідає Конституції (…) Від сьогодні кожен громадянин має право сам визначати, де він мешкає і де він буде зареєстрований».

Ура! Нарешті! Хоча депутатам ВРУ знадобилося ще три роки, аби рішення КСУ трансформувати у відповідний правовий акт. Щойно в грудні 2003 року народні обранці ухвалили довгоочікуваний Закон «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

 

В теорії – так, на практиці – не так

То що, штамп у паспорті з того часу непотрібний? Помрійте собі! Сам переконався у живучості священної прописки, коли намагався зареєструвати у батьківському помешканні власну дружину. Крім маси документів, котрі засвідчують наші особи, паспортистка вимагала в нас ще й папери, які доводять, що ми дійсно перебуваємо в законному шлюбі, а не так собі просто.

Отож, що потрібно для реєстрації? Офіційно – наступні документи:

– письмова заява;

– паспорт;

– квитанція про сплату державного мита або документ про звільнення від його сплати;

– два примірники талона зняття з реєстрації.

Але, якщо зазирнути до Постанови Кабінету Міністрів від 28 липня 2004 р. «Про затвердження зразків документів, необхідних для реєстрації місця проживання в Україні», прозріваєш, що вказані документи для реєстрації – це формальні дрібнички, а головні папери для всесильного штампу про реєстрацію: ордер на квартиру, свідоцтво про право власності, договір найму, піднайму чи оренди. Якщо таких документів немає, то для реєстрації потрібна письмова згода власника житла або уповноважених органів, наймача та членів його сім’ї. Що більше, вказані особи мають особисто з’явитися в паспортний відділ з власними паспортами й підтвердити дозвіл, даний заявникові на реєстрацію.

До речі, мало хто знає, що в нас, крім реєстрації проживання, є ще й реєстрація місця перебування. Це коли людина десь мешкає не довше шести місяців. Згідно з нормами закону, людина, котра поїхала у відпустку чи відрядження, має протягом тижня зареєструватися. Проте, оскільки механізм цього пункту закону не розписаний, то відповідні органи не надто звертають на це увагу.

Для нас же цікавішим є інший документ, а саме: Кодекс України про адміністративні правопорушення, який містить статтю 197 «Проживання без паспорта»: «Проживання громадян, зобов’язаних мати паспорт, без паспорта або за недійсним паспортом, а також проживання громадян без реєстрації місця проживання чи перебування тягне за собою попередження або накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

Тобто кара за відсутність прописки все ще існує у правовому просторі нашої вільної держави.

 

Без прописки ти…

Без телефону чи Інтернету можна обійтися. Але ж зі здоров’ям жартувати не варто. Зрештою, це справа не лише особиста, як навчало колись радянське гасло: «Здоров’я кожного – багатство всіх!» Важко не погодитися. Але уявіть собі, що ви – такий собі «зайда», котрого в гонитві за долею далеченько від «малої батьківщини» віднесло течією життя. А на новому місці магічний штамп здобути так і не вдалося. От приведе вас зле самопочуття у медичний заклад, а там люди в білому, замість диктованої присягою Гіппократа ласки й турботи, зустрічають запитанням: А прописка ваша де?...

Щось подібне пережила і тернополянка Вікторія, яка впродовж семи років жила у Тернополі без реєстрації (читай – прописки). Її розповідь шокує:

– Я закінчила тернопільський політехнічний. Поки вчилася там і жила в гуртожитку, мала прописку, але як тільки закінчила універ – прописки позбавили. І за ці сім років відчула на собі, що таке жити в країні, в якій за законом нібито прописка скасована, а на практиці без неї… Ну от судіть самі: ще коли була студенткою, поклала гроші на депозит у банк. Впродовж цих семи років я не могла їх забрати з банку, бо… не було прописки. Одружитися не могла, бо в РАЦСі вимагають прописку. Помер дідусь – спадщину не могла оформити, бо нема прописки. На біржі праці зареєструватися було неможливо без прописки. Зрештою, навіть не могла офіційно влаштуватися на роботу, тому що всі вимагають прописку».

Як тепер?

У липні 2012 року Верховна Рада внесла зміни до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір проживання». І ще раз офіційно підтвердила державний контроль за легальністю проживання українців у їх житлах.

Так, згідно зі статтею 6 цього закону, підставою для реєстрації місця проживання особи за певною адресою є документ про право власності або користування помешканням.

При цьому, ефективність такої системи реєстрації місця проживання дуже легко перевірити. Достатньо подивитися в паспорти багатьох українців (особливо тих, хто не має житла у власності): вони живуть зовсім не там, де зареєстровані. Чому?

Хтось економить комунальні послуги, бо в квартирі не встановлені лічильники, а платити треба відповідно до кількості мешканців. Комусь банк забороняє реєструвати дітей у заставлених квартирах, бо потрібен дозвіл органів опіки та піклування.

Багато орендодавців не платять податку з доходів за оренду і побоюються, що Державна міграційна служба поділиться своїми даними з податковою службою для виявлення потенційних несумлінних орендодавців. Інші не хочуть ускладнювати собі можливий продаж житла в майбутньому, бо треба буде отримати згоду на продаж у колишніх орендарів, які вчасно не знялися з реєстрації і вже давно переїхали кудись далеко.

А ще в когось просто немає бажання витрачати час для реєстрації за новою адресою, адже це вимагає принаймні двох візитів до державних органів у робочий час.

Закон «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» передбачав можливість за один день знятися з реєстрації зі старої адреси та зареєструватися за новою. На практиці це не працює, і невідомо, коли запрацює.

Чи може це все бути якимось простішим?

Юристи розрізняють два підходи до реєстрації місця проживання. Перший – дозвільний, за якого держава дає особі дозвіл зареєструватися за певною адресою, якщо вона задовільняє умови, визначені законодавством. Як можна здогадатися, ця система нині активно застосовується в Україні та є видозміненою радянською системою «прописки».

За часів СРСР держава була найбільшим орендодавцем в країні, тому проживання за певною адресою було нерозривно пов’язане з правом оренди житла у держави («житлового найму»). Якщо людина без поважних причин не мешкала в наданому їй державою житлі та не оформлювала «бронювання житла» за собою, то через якийсь час вона втрачала право оренди цього житла. Таким чином, фактичне проживання за іншою адресою було підставою втрати права на житло.

Однак після втрати державної монополії на житло, початку приватизації житла і переходу до ринкових відносин в житловій нерухомості, визначення місця проживання людей перестало бути публічною справою. Якщо людина отримує право власності або користування на житло у такої самої приватної особи, то їхні відносини регулюються цивільним, приватним правом. Держава не повинна втручатися в цю сферу.

Наприклад, ніхто не може заборонити людям безкоштовно мешкати у своїх родичів, друзів, просто малознайомих людей, якщо на те є потреба. Звісно, без договору оренди права таких орендарів не є цілком захищеними, але це їх власний вибір. Це справа власника житла – вирішувати, на яких умовах і кому давати в користування свою нерухомість.

А реєстрація місця проживання – це справа публічна і має зовсім іншу мету, аніж просто контролювати, чи законно людина живе там, де живе.

Як було зазначено вище, зараз в Україні можна зареєструватися за певною адресою, надавши документ, що посвідчує право на житло (право власності чи користування). Якщо раптом співвласники або орендодавець має до особи упередження чи претензії, то їй ніколи там не зареєструватися. Звісно, захист своїх інтересів співвласниками чи орендодавцями можна по-людськи зрозуміти, але не зрозуміло, чому право на отримання послуг від держави за місцем проживання залежить від стосунків з третіми сторонами – співвласниками та орендодавцями житла.

Правові механізми повинні створюватися для забезпечення інтересів людей. Якщо механізм не працює на практиці (громадяни масово не реєструються за місцем проживання), то потрібно його міняти.

Другий підхід до реєстрації місця проживання – повідомний. За такого підходу особа лише повідомляє державу про свою адресу без жодних обґрунтувань та пояснень, чому, на яких підставах вона там живе, в якому зв’язку вона перебуває з власником житла. Підставою реєстрації є лише заява людини про своє проживання за вказаною адресою. І все! Ця заява не потребує підкріплення підтвердження документом про право на житло.

Якщо орендар зареєстрував місце проживання в квартирі, переїхав і не змінив адресу своєї реєстрації, це не створюватиме наслідків для власника, якщо він захоче розпорядитися цим житлом. Правомірність проживання є сферою дії цивільного права: якщо людина дійсно проживає без дозволу власника, то це проблеми власника, і нехай він їх вирішує сам.

З одного боку, держава та місцева влада зобов’язані на підставі відомостей про кількість населення розраховувати навантаження на бюджетні установи та місцеву інфраструктуру та забезпечувати належну якість обслуговування населення. З іншого боку, мешканці зацікавлені реєструвати своє фактичне місце проживання, щоб отримувати послуги від влади там, де вони живуть.

Віддавати дітей до школи там, де живеш, ходити в державні та комунальні лікарні біля свого дому, голосувати на виборчій дільниці біля свого дому, отримувати дозволи та довідки в центрі надання адміністративних послуг чи в органі влади, розташованих біля дому. Це все – результат реєстрації місця проживання там, де людина живе.

Логіка повідомного підходу на український розум трохи дика: як це, не контролювати правомірність проживання? А якщо власник проти? А якщо людина збрехала в органі реєстрації і живе зовсім не там? Насправді ж, коли адміністративна послуга проста, а перевага її очевидна, в людей не виникає потреб її обходити.

Сьогодні українці не реєструються за місцем проживання не тому, що їм подобається порушувати закони, а тому, що система реєстрації місця проживання не відповідає своїй меті. Вона ставить можливість отримувати публічні послуги від держави там, де живеш, в залежність від обставин, не пов’язаних з державою.

Якщо ж люди реєструються за тою адресою, де живуть, без волевиявлення власників житла на це, то для розпорядження майном власником це не повинно породжувати жодних наслідків.

Крім того, підрахунок вартості комунальних послуг має відокремитися від реєстрації місця проживання. Сам факт проживання людини в житлі не може дати достовірних даних про споживання нею води чи електроенергії, а усереднена тарифікація на «середнього споживача» комунальних послуг завдає збитків споживачам та постачальникам таких послуг.

Запровадивши повідомний порядок реєстрації місця проживання держава нарешті матиме обґрунтоване право встановлювати досить суворі санкції для тих осіб, які повідомлять неправдиву інформацію про своє місце проживання. Наприклад, це може стосуватися військовозобов’язаних чи осіб, які сплачують аліменти.

Отже, для того, щоб реєстрація місця проживання в Україні стала доступною та ефективною, потрібен перехід до повідомного підходу. Досить використовувати цей пережиток радянського способу життя, коли держава контролює правомірність проживання людини за певною адресою! Такий контроль ускладнює життя тих, хто не має власного житла, а також не дає можливості отримувати достовірні відомості про кількість мешканців в населених пунктах. Відповідно, така система реєстрації місця проживання не виконує свого призначення і повинна бути докорінно реформована.

Західний досвід

Від прогресивних українських парламентарів не раз лунали заклики у справі реєстрації громадян взяти на озброєння західний досвід. От і недавно схожі заяви злетіли з уст заступника голови адміністрації президента Ірини Акімової. Але з кого саме брати приклад?

На початку 2013 року Володимир Путін вніс до парламенту Російської Федерації законопроект про повернення штрафів для громадян, які зареєстровані в одному місці, а фактично мешкають в іншому. У світлі популярної для України практики копіювання російських законодавчих ініціатив, це викликає побоювання.

У США всі громадяни мають номер соціального страхування (social security number). Саме за цим номером американці отримують медичне обслуговування, соціальну допомогу тощо. У більшості європейських країн для реєстрації за певною адресою варто лише особисто подати відповідну заяву до магістрату. Ще існує реєстрація за квитанціями оплати комунальних послуг, за місцем роботи, за водійськими посвідченнями тощо.

Що вибере для себе Україна? Поки що рано про це говорити. Зрештою, інститут прописки – це не всевладний монстр, а лише відображення самого способу життя суспільства. Можновладців влаштовує система прив’язки громадян до певного місця, а громадяни особливо не протестують, пристосовуються різними способами. Доки не виникне суспільна потреба змінити ситуацію, доти всі ми залишатимемося ганебно прописаними.

 

Адам Стрижнюк

"Моя дитина-найкраща"

П'ятниця, 05 липня 2013, 11:23

Громадська організація «Центр розвитку Тернопільщини» та “Тернопільські позитивні новини” розпочинають акцію для матусь.

Діти – це наше майбутнє, наші сподівання. Сьогодні у вас є унікальна нагода заявити на всю Тернопільщину, що саме Ваша дитина – найкраща, найталановитіша і унікальна. І про те, що Ви любите її понад усе! Розкажіть нам про своїх дітей, розкрийте ваші почуття. Не полінуйтеся взяти аркуш і написати, від яких її вчинків, рухів, здібностей, знань серце членів Вашої родини починає калататися від гордості та щастя за ваших дітей. Додайте фотографію, аби колектив нашої редакції та усі читачі змогли разом з Вами розділити радість від споглядання щасливого личка. Листи з розповідями про Ваших дітей будуть опубліковані на нашому сайті. 30 липня стануть відомі й імена переможців акції, на яких чекають приємні подарунки: Подорож на яхті «Світлана» по Тернопільському ставу Квитки на прогулянку катером «Капітан Парій» Квитки у Кінотеатр «СінемаСіті» Свої розповіді надсилайте на електронну адресу Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Акція може бути продовжена. Кількість квитків обмежена.

З питаннями звертайтесь за тел.. 096-467-03-52, Оксана Ратушняк

 

Wor(l)d GMN відповідає на запитання редакціі

Неділя, 30 червня 2013, 07:20

Шановні читачі, нещодавно на нашому сайті була розміщена стаття про компанію Wor(l)d GN, під назвою «Свідки Андроїда в Тернополі: як World Adkash робить із тернополян лохів», яка була складена на основі інтерв’ю з людиною, що побажала залишитись невідомою і заявила що є ніби - то партнером компанії. Однак сьогодні ця людина (Олексій – так він просив себе називати), на жаль, навідріз відмовилася йти на зустріч з протилежною стороною, яку ще минулого тижня критикувала. Тому нам нічого іншого не залишалося, як, дотримуючись паритету, просто вислухати протилежну сторону. Інформацію про World GN нам погодився надати діючий партнер компанії, директор партнерського офісу в Тернополі – Голда Андрій.

- Пане Андрію, наш попередній співрозмовник звинувачував компанію Wor(l)d GN в обдурюванні людей. Мовляв, люди вкладають туди купу грошей, а не отримують взамін нічого. Що ви можете на це сказати?

– По-перше, той факт, що ваш співрозмовник побоявся відкрито представитися і сказати, яке конкретно відношення він має до нашої компанії – свідчить про те, що він обманює. Оскільки люди які говорять правду не бояться називати своє справжнє ім’я та прізвище.

А тепер по суті. Ми є партнерами компанії і ми будуємо свій бізнес разом з компанією. Як і любий інший бізнес він потребує знань, часу та прикладених зусиль для отримання результату. Тому отримати прибуток в нашій компанії можливо тільки працюючи і витрачаючи на це достатньо часу. Якщо людина приходить в компанію і не працює – то відповідно ніякого прибутку не може бути. Наші люди, на жаль люблять халяву, різні фінансові піраміди, як МММ – де достатньо просто вкласти гроші і отримувати дохід , забуваючи про те, що такі системи не є надійними – більше того вони незаконні. Наша компанія і її партнери працюють в правовому полі, це реальний бізнес, який при правильній роботі і настирливості – приносить хороші плоди і має довгострокові перспективи.

Щодо доходів, які можна отримувати в нашій компанії то тут все залежить від людини. На даний момент по всій Україні зареєстровано більше 10000 партнерів компанії, на жаль точних даних у нас нема, оскільки кожного місяця наша мережа збільшується. Я можу вас приблизно зорієнтувати по доходах які отримують ці люди. Близько 40% з них отримують дохід від 60 доларів в тиждень ( це 240 в місяць – що еквівалентно середній зарплаті в місті Тернополі) орієнтовно 30% відсотків отримує дохід від 300 до 700 доларів в місяць. Кількість людей які отримують близько тисячі доларів доходу в місяць становить десь 10% , більше 1000 доларів США отримує поки що не більше 1% від даної кількості, ну і звичайно є 18-20% людей, які чекають манни небесної – тобто не працюють – такі люди відповідно нічого не заробляють.

В моїй команді є багато людей які заробляють більше ніж 500 доларів в місяць і вони можуть в любий момент підтвердити мої слова. Чудовим прикладом є мій партнер – тернополянка Оля – сирота, яка працювала в державній службі на зарплату 1200 гривень в місяць. За 5 місяців роботи в компанії сумарно вона заробила більше 3000 доларів, це близько 600 доларів в місяць і я знаю, що її прибуток буде далі збільшуватись.

Зрештою, навіщо далеко ходити? Я вам можу розповісти про себе: ще порівняно недавно на мені висів непогашений кредит в «Укргазбанку» на суму 18000 доларів і квартира була під заставою. 11 червня я погасив весь кредит і став цілком незалежною і фінансово забезпеченою людиною.

До речі, наша команда не лише заробляє гроші для себе, ми беремо активну участь у різноманітних благодійних проектах. От недавно ми долучилися до збору коштів на придбання слухових апаратів для дітей і я можу з гордістю сказати, що в світі одна дитини почула спів пташки завдяки нашим партнерам. Курувала даний проект та сама Оля, про яку я говорив вище.

Дуже прикро, що люди не розібравшись в інформації, вішають ті чи інші кліше на нашу компанію і таким чином самі втрачають чудовий шанс змінити своє життя на краще і іншим не дають.

 

– Ваша компанія існує тільки в Україні?

– Ні, звичайно. Сама назва World Global Network, говорить про те, що ми – глобальна мережа. Компанія являє собою міжнародну корпорацію, що складається з шести корпоративних офісів по всьому світу. Головна корпоративна компанія знаходиться в Лондоні, найближчий до нас офіс – знаходиться в Росії – я мав честь бути на відкритті цього офісу і познайомитись з керівництвом компанії. Що ж стосується Тернополя, то тут – партнерський офіс компанії. Щодо поширення партнерської мережі компанії – то наша компанія представлена же в 108 країнах світу. Найінтенсивніше розвиток іде в Росії, Бразилії, Франції, не відстає і арабський світ – Туніс, Саудівська Аравія, Кувейт. Розвивається компанія навіть в таких Екзотичних країнах як Кот Д’івуар та Гваделупа.

Перелік лідерів компанії в різних країнах можна переглянути за посиланням http://lifestyle.worldgmn.com/?page_id=5561&lang=ru

 

– Wor(l)d GMN представлена в якихось міжнародних організаціях, які б засвідчували її надійність?

– Так, звичайно. Оскільки компанія працює по всьому світі, є актуальним питання підтвердження надійності компанії з боку незалежних організацій та асоціацій. Наша компанія зараз завершує етап річної перевірки з боку всесвітньовідомої компанії DSA (Direct Selling Association ) , і в серпні стане повноцінним членом цієї асоціації.

http://www.dsa.org/forms/CompanyFormPublicMembers/view?id=DD4410000024F

До слова, DSA є незалежною асоціацією яка слідкує за законністю і легітимністю мережевих компаній, вони відслідковують чи часом не маскується під мережевим бізнесом – фінансова піраміда, чи інша зоборонена фінансова схема. Компанії, які є членами DSA проходять детальні перевірки, саме тому бути членом цієї асоціації є надзвичайно престижно. В світі лише 200 компаній удостоїлися права бути в рядах DSA.

Також ми є дійсними діючими членами Singapore Business Federation Bureau. А до складу цих структур входять такі відомі бренди як Samsung, LG та інші.

Ці факти, а також те, що наша компанія розпочала лістинг на Лондонській фондовій біржі і скоро його завершить слугують критерієм, який дає впевненість у довговічності й стабільності бізнесу з Wor(l)d GN.

 

– Яка загалом мета вашої діяльності?

– Метою Wor(l)d GN є доступ простих людей до електронної комерції. Насправді в світі є ринки, на яких заробляються міліарди доларів, але нажаль все це багатство осідає в кишенях кількох десятків компаній і їх власників.

Наприклад оборот світового ринку мобільних гаджетів у 2015 році складе за оцінками експертів понад 320 міліардів доларів. Я вже не говорю про ринки реклами чи енергетики. Власне метою нашої компанії є те, щоб звичайні люди, такі як ми з вами змогли бути не лише споживачами цих товарів чи послуг, а й могли заробляти на цьому.

 

World GN вийшла на ринок ще в весною 2011-го. Спочатку компанія мала тільки один напрям роботи – VoiP телефонію, зараз ми розвиваємось на 4х ринках:

1. Ринок комунікацій - на цьому ринку компанія представляє власне програмне забезпечення для відеозвязку, відео конференцій, VoIP телефонії. Для прикладу в нас є тарифний пакет за 45 доларів – безлімітний пакет для однієї людини, що дає змогу за допомогою нашого програмного забезпечення з наявності мережі інтернет з любого комп’ютера чи смартфона дзвонити на любий комп’ютер, смартфон, мобільний чи стаціонарний телефон в 240 країнах світу.
2. Ринок мобільних технологій – на цьому ринку наша компанія представляє два концептуальні продукти – смартфон преміум класу, який називається Diamond phone, та планшет Diamond pad. Я особисто є власником першої моделі телефону і з нетерпінням чекаю на вихід другої моделі оскільки за всіма характеристиками вона ні в чому не уступає Samsung Galaxy S 3 а ціна набагато приємніша. Компанія в перспективі буде розширювати асортимент продуктів на цьому ринку і обов’язково буде вдосконалювати на розвивати свої концептуальні моделі. Виробництво наших планшетів та телефонів знаходиться в китайському місті Шеньчжень. Частина деталей до нашої техніки виготовляється на заводі Foxconn, де доречі виробляється частина продукції корпорації Apple http://ru.wikipedia.org/wiki/Foxconn
3. Ринок реклами – на цьому ринку в нашої компанії взагалі є унікальний проект - програма АdКash, яка стала проривом, своєрідною революцією на ринку мобільної реклами! Незалежний фінансовий портал Yahoo Finanse говорить про Adkash, як про глобальну рекламну площадку. http://finance.yahoo.com/news/adkash-now-downloaded-over-10-130200525.html

Цей проект має дуже великі перспективи розвитку та використання, оскільки дуже вигідний для рекламодавця за рахунок можливості подавати свою рекламу вузькій аудиторії людей, чи навіть давати рекламу локально в певному місті і має високій рівень ефективності самої реклами.

1. Ринок відновлюваних джерел енергії – На цьому ринку в компанії є великий і амбіційний проект побудови самої великої в світі електростанції, яка буде складатись із безлічі електростанцій невеликої потужності, що будуть розміщені в різних куточках світу – однак будуть з’єднані в єдине ціле за допомогою інтернету та спеціального програмного забезпечення. Подібний принцип поєднання всіх електростанцій планує реалізовувати уряд США.

 

– До речі, а як щодо перерахованих вами товарів? Ваш опонент розповідав, що цих товарів насправді ніде нема і ніхто їх ще не бачив.

– Ну ось у мене в руках наш планшет і телефон компанії. Як ви думаєте: я їх сам змайстрував? Он сидить наш Олег (показує в напрямі хлопця з аналогічним планшетом – А.С.), в якого точнісінько такий самий планшет. То звідки вони у нас, якщо цих товарів насправді нема?

Що стосується телефонів, то вони зараз проходять сертифікацію, а як можна сертифікувати щось неіснуюче?

 

– А як щодо пластикових карточок, на які вам нараховуються гроші? Ваш опонент заявляв, що їх ні в кого нема.

– Ну, це відверта брехня. Багато партнерів які долучились в нашу команду в грудні мають особисті іменні картки від банку Loyal, який обслуговував нашу компанію. Однак в січні мережа партнерів компанії настільки швидко почала збільшуватись, що банк не зміг справитись із цим напливом і наша компанія розірвала із ним контракт. Зараз керівництво компанії укладає угоду з новим банком і скоро будуть випускатись нові партнерські картки. Зрештою отримати зароблені кошти можна і іншим чином. До нашого інтернет бізнес кабінету можна приєднати любу картку любого банку світу і перевести свої гроші на неї Моя дружина – Голда Оксана яка теж є успішним партнером компанії – переводила кошти на свою картку Приватбанку, і так може зробити любий партнер компанії.

 

 

– Зараз дуже багато говорять про додаток Adkash. Є багато інформації в інтернеті, але розібратись в цьому всьому дуже важко. Чи не могли б ви більш детально розказати про цей проект.

– AdKash – це безкоштовна програма з доставки таргетованої реклами на мобільний телефон платформи Android. Під час того, як абонент отримує будь-який дзвінок, смс або ммс на екрані його мобільного телефону висвічується рекламна картинка, пропустивши яку можна підняти чи відхилити дзвінок. За кожен перегляд нараховується від 1 до 5 ти центів, в залежності від складності реклами. Максимально можна заробити 80 доларів в місяць, в середньому звичайно «заробітки» будуть менші – 20-40 доларів, однак це дозволить повністю покрити власні витрати на мобільний телефон, в декого навіть на морозиво залишитьсяJ.

Дана реклама оплачується відомими світовими брендами, а компанія AdKash ділиться певною частиною отриманих доходів з користувачами. У наші дні це вигідно, оскільки все більша кількість людей використовують смартфони в повсякденному житті. З цієї причини і з’явилася ідея застосування смартфонів з рекламною метою, оскільки аудиторія просто величезна і з кожним роком збільшується.

Якщо подивитися на цю можливість, як можливість заробляти кошти, то можливо брати участь у програмі в якості кінцевого користувача, так зв. Affiliate та бізнес-партнера компанії. Якщо говорити більш детально, то можливості кожного суттєво відрізняються.

Щоб виступати в ролі кінцевого користувача цієї програми, необхідно просто встановити безкоштовний додаток з Google play market, попередньо зареєструвавшись на одному з партнерських сайтів. Реєстрація також є безкоштовною. Далі ви можете за перегляд реклами на власному телефоні заробляти кошти які легко можна вивести на банківський рахунок.

Більші можливості заробляти на цьому проекті є в партнерів компанії та Affiliate. Партнер компанії – це людина яка купила франшизу компанії, Affiliate – це людина яка не купляла франшизу, однак купила в компанії сайт з інтернет магазином, технічну підтримку таких сайтів та їх обслуговування здійснює компанія. Вартість сайту - 39$, оплачується одноразово, хто стикався з виготовленням сайтів, розуміє що 39 доларів – мізерна сума для такого проекту.

Отож Affiliate який має власний сайт – може реєструвати за своїм посилання всіх бажаючих установити безкоштовну програму Adkash і допомагає їм її налаштувати та пояснює як все працює. В даному випадку діє загальновідома система реферальних зсилок, чи рефералів яка широко поширена в світі. За кожен установлений додаток Affiliate отримує одноразову виногороду а також отримає винагороду кожного тижня впродовж всього періоду поки залучені ним користувачі заробляють гроші за перегляд реклами. Таким чином оплативши всього 39 доларів людина може створити собі джерело невеликого пасивного доходу на безкоштовній програмі, плюс має можливість за допомогою свого інтернет магазину продавати всім бажаючим телефони, планшети та комунікативні пакети компанії.

Ще більш цікавими є можливості заробітку на цьому проекті партнерів компанії. Партнером компанії може стати людина, яка хоче стати фінансово незалежною, лояльно відноситься до компанії , має навики користування комп’ютером та мережею інтернет і знайде діючого партнера компанії, який візьме на себе відповідальність по її навчанні і введенні в бізнес. Крім того, для того щоб стати партнером компанії необхідно купити франшизу, що дає право представляти компанію та продавати її продукти. Франшиза компанії коштує 600 доларів США і включає розширений бізнес сайт, 2 пакети місячного користування комунікативними продуктами компанії ( місяць безлімітного VoIP зв’язку та програмне забезпечення для проведення відео конференцій для 32 чоловік з різноманітними додатковими функціями), 200 балів, які еквівалентні доларам США і можуть використовуватись для купівлі товарів компанії зі знижками і 10 веб-сайтів для Affiliate, кожен вартістю 39 доларів США. Тобто як ви можете порахувати оплачуючи ці гроші компанії – ви отримуєте набір продукції компанії, а також можливість будувати власну мережу партнерів та Affiliate, які в перспективі будуть приносити пасивний дохід.

Основна відмінність патнера компанії від Affiliate в тому, що партнер компанії будуючи мережу партнерів та власників інтернет-магазинів - Affiliate отримує відсоток від всього прибутку мережі а Affiliate такого відсотку від прибутку власної мережі не отримує.

Основна вигода партнерства в тому, що партнер побудувавши велику мережу отримує свій відсоток від продажі абсолютно від всіх товарів і послуг що є в компанії за винятком проекту по сонячній електростанції. Однак тільки на одному проекті Adkash можна вийти на серйозний місячний дохід.

Для прикладу, ви купили франшизу компанії і побудували власну мережу яка складається з 10 ти партнерів і 100 Affiliate. Після запуску останнього етапу проекту Adkash – тобто можливості всім бажаючим які безкоштовно установили програму отримувати гроші за перегляд реклами – кожен із ваших партнерів і Affiliate установив по 100 користувачам цю програму за місяць часу. Тобто в сумарній кількості в вашій мережі установлено 11000 безкоштовних додатків Adkash, кожен з яких приносить в мережу 0,20 центів щотижня, тобто сумарний дохід мережі в тиждень буде 2200 доларів США. Ви будете отримувати в середньому 10% від прибутку своєї мережі – тобто 220 доларів в тиждень 880 доларів в місяць пасивного доходу.

Як ви розумієте цей проект є дуже цікавим в фінансовому плані і дозволить добре заробити як компанії так і простим людям. Тому компанія дуже виважено приймає рішення відносно цього проекту.

Так, наприклад, оголошено про цей проект було вже давно – ще осіню минулого року. Перша тестова версія програмки появилась в листопаді. В березні компанія розпочала перші виплати по цьому проекту – за кожного партнера в моїй мережі в якого стоїть ця програмка мені уже декілька місяців виплачують один долар! І ось недавно розпочались довгоочікувані виплати за перегляд реклами.

Така розтягнутісь у часі пов’язана перш за все із складністю цього проекту, з тим, що необхідно детально відтестувати програму, продумати механізми боротьби із взломом із накручуванням трафіку, набрати достатню кількість рекламодавців і т д.

Наразі за перегляд реклами виплачують тільки партнерам, але дуже скоро розпочнуться виплати для Affiliate і потім для всіх бажаючих. В інтернеті вже є відео де наші партнери переводять перші долари на свій рахунок – ось одне із них http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=AyQKY0J-oho

 

– Розкажіть детальніше про заробіток із сонячної енергії, який пропонує Wor(l)d GN?

–        Особливість цього проекту в тому, що компанія дала можливість простим людям долучитись до цієї великої справи – вкласти свої кошти в будівництво однієї чи декількох сонячних електростанцій і отримувати дохід від виробленої енергії. Знаємо, що у кожного в голові зразу виникає запитання – чому компанія пішла таким на перший погляд складним шляхом – залучення багатьох інвесторів, тоді як могла для такого проекту взяти гроші в банку чи залучити 2-3 потужних інвестори? Все пояснюється дуже просто. Оскільки компанія працює через сітку партнерів по всьому світі – то відповідно основною метою компанії на даному етапі розвитку є побудова і залучення нових партнерів, які б займались рекламою та просуванням проектів та товарів компанії. Тому, дати можливість партнерам вигідно вкласти кошти створивши чудове джерело пасивного доходу на 20 років (оскільки саме на такий термін укладається договір) – стратегічний хід – який дасть можливість притягнути багато людей з різних соціальних прошарків, які так чи інакше будуть брати участь в житті компанії, і будуть зацікавлені в тому щоб вона розвивалась. Отже, даючи можливість простим людям заробляти на виробленні чистої енергії – компанія потужно збільшує мережу своїх партнерів, чого б не сталось якщо б компанія залучила декілька великих інвесторів чи взяла кошти в банку. Мінімальна вартість однієї інвестиції – 1200 доларів США – це вартість однієї панелі з доставкою і роботою по установці та підключенні. Після запуску електростанції – кожному власнику панелі видається сертифікат – в якому вказано де стоїть його панель, серійний номер та інші дані. З моменту запуску електростанції кожного місяця на рахунок власника панелі нараховуються кошти за вироблену електроенергію. Також важливим моментом є те, що після року експлуатації, при бажанні власника продати свою панель – компанія зобов’язується її купити.

–        Детальніше про це можна прочитати на сайті http://www.powerclouds.com/ там можна знайти і всі супроводжуючі документи, дозвола та технічну документацію.

Такого роду проекти є низько ризиковими, оскільки є урядові пільгові програми які сприяють розвитку такого роду електростанцій. Наприклад в нас в Україні держава покриває половину витрат по будівництву сонячних електростанцій. Крім того, наша компанія будує електростанції виключно в країнах в яких низьке насичення цього ринку і високий зелений тариф. Тому ми можемо бути впевнені, що будемо отримувати хороший дохід. За підрахунками компанії наш прибуток буде становити від 15 до 20% від загальної суми в перші роки, в довгостроковій перспективі відсоток може суттєво збільшитись за рахунок того, що вартість електроенергії має стабільну тенденцію до зростання. Так наприклад в нашій країні з 2008 до 2013 року вартість електроенергії зросла на 100% !!! Звичайно – зелений тариф по якому купляється наша енергія є вищим ніж вартість електроенергії для звичайного споживача, і при великому насиченні галузі він може зменшуватись, однак навіть при зменшенні зеленого тарифу – зростання електроенергії перекриє його зниження і в другій половині строку договору в любому випадку ми будемо отримувати прибуток набагато більше ніж 20% річних. Крім цього, партнери які мають власні інвестиції в електростанції мають можливість отримати винагороду за продажу панелей. Наприклад, моя дружина Голда Оксана заробила уже близько 2000 доларів тільки з продажі сонячних панелей.

Ну і найприємнішим фактом в цьому проекті є те, що всі учасники цього проекту вносять таким простим способом вклад в збереження довкілля, адже одна куплена сонячна панель еквівалентна 112 посадженим деревам і запобігає викиду в атмосферу 4393 кг СО₂ !

 

- Той факт, що у вас багато недоброзичливців є свідченням того, що правда на боці Wor(l)d GN?

- Так, є багато компаній які бачать в нас конкурентів, оскільки люди масово переходять до нас з інших компаній і імовірно, що вони будуть всілякими способами пробувати «підпортити» нашу репутацію. Тому, ми надіємось на мудрість читачів, на те, що вони самостійно будуть шукати факти, щоб об’єктивно і виважено скласти свою власну думку.

 

Розмовляв Адам Стрижнюк

 

P.S. Дискусії не вийшло. Людина, яка до того кілька місяців тероризувала нас з вимогою написати критичний матеріал про Wor(l)d GMN, нас не підтримала, відмовившись від очної ставки зі своїм опонентом. Тому, шановні читачі, ми показали вам одну і другу сторону, а висновки робіть самі.

Почім (ж)лобстери для народу, або З лампочками для «обраних» не продешевили

Четвер, 27 червня 2013, 07:20

Красиво жити не заборониш... Особливо, якщо ти володієш владою, але з совістю якось не склалося. А ще якщо з тебе жлобство пре через край!

Ці роздуми викликані інформацією про закупівлю їжі для депутатів парламенту. Отож, на харчування народних обранців і співробітників парламенту, а також працівників Адміністрації Януковича в період з лютого по грудень 2012 року витратили понад 9 млн грн. За інформацією «Вісника державних закупівель», продукти купувалися для їдалень на вул. Банковій, 11 та вул. Шовковичній, 1.

Але справжній фурор викликав перелік продуктів харчування, закуплених Державним підприємством Державного управління справами з обслуговування офіційних заходів «Гарант-сервіс» на нещодавньому тендері. Отже, тримайтеся за стілець, дорогі читачі, які рахують копійки від зарплати до зарплати.

У числі придбаних страв містяться вельми екзотичні, а ціни на них воістину космічні:

лобстери – 340 грн за 1 кілограм;

осетрова ікра – 900 грн за 1 банку масою нетто 113 грамів;

живі устриці і кликач – 465 грн за 1 кг;

каре бараняче – 540 грн за 1 кг;

качача печінка – 465 грн за 1 кг.

Випивка за вишуканістю також не поступається закусці: депутатсько-чиновницький корпус вибрав для себе не якесь-там вульгарне «Советское шампанское», а «Вдову Кліко» за 618 грн за пляшку. З вод перевагу віддано «Боржомі» вартістю 8,81 грн за 1 пляшку. Хоча чому б не запастися нашою мінералкою – і дешевше буде, і вітчизняного виробника можна підтримати? Але головні питання: де у слуг народу совість і коли це жлобство за народний рахунок закінчиться? Адже переважна більшість депутатів і чиновників походять явно не з графів, а з робітників-селян (чим вони немало пишаються), а багато із них розпочинали свій «тернистий шлях» базарними торгашами чи рекетнею! Звідки ж така хвороблива пристрасть до розкошів, до бенкетів під час чуми?

Для порівняння: з 1 квітня цього року щомісячний прожитковий мінімум на одну людину відповідно до статті 12 Державного бюджету збільшено аж на 20 грн. і становить 1108 грн. Тобто якщо парочка слуг народу вирішить з’їсти на обід каре і запити пляшкою «Кліко», то це вийде дорожче за ту суму, яку вони встановили для виживання людей упродовж місяця.

Але це – ще не все. Якщо пригадуєте, минулого літа Україну шокувала ще одна «закупівельна» новина.

Як не відхрещувалися «завгоспи» Держуправління справами від інформації про закупівлю «золотих» ягід для їдалень ДУСі, з написаним чорним по білому у Віснику державних закупівель не посперечаєшся. А тут ще й керівник підприємства, в якого замовили заморські ягідки за космічними цінами, підтвердив: з цифрами ніхто нічого не наплутав...

Подробиці про «дорогоцінні» закупи для VIP-їдоків оприлюднило видання «Наші гроші». За його інформацією (з посиланням на Вісник державних закупівель), минулого літа ДУСівське підприємство «Гарант-сервіс» уклало угоду на купівлю імпортної малини по 672 гривні за кілограм, полуниці по 312 за кіло, черешні по 204 гривні, ожини по 576, порічок по 528...

У відповідь гендиректор «Гарант-сервісу» Тамара Козіянчук заявила, що поширена інформація неправдива, і навіть пригрозила «кривдникам» судом. «Переплутали з цією малиною. Такого взагалі не могло бути. Стільки могла коштувати упаковка, в якій кілька кілограмів. Потрібно перевірити, а потім говорити», – обурювалася Козіянчук.

Щоб розставити крапки над «і», журналісти поцікавилися ДУСівськими закупівлями у директора ТОВ «Хімконтракт» (того самого, з яким уклали угоду на поставку «дорогоцінних» ягід) Андрія Панченка. І той підтвердив інформацію про «золоту» малину. А на запитання, звідки така ціна, пожурив українських ягідників. Не вміють, мовляв, якісний товар забезпечити, ось і доводиться купувати «неукраїнське». «Це імпортна малина… На жаль, ми не навчились створювати умови, щоб наша виростала в ідеальному стані», – заявив Панченко в інтерв’ю ТВі. Цікаво, чи повторив би він це, стоячи не перед журналістом, а перед «бездарними» вітчизняними ягідниками?..

Однак і на цьому ми не можемо поставити крапку. Приклад найсвіжішого владного жлобства – лампоманія у Верховній Раді. Лише у жовтні минулого року депутати затарилися лампочками для парламентських офісів на 100 тисяч гривень. І бах – просвітління найшло: малувато, бачите, «світил» купили. На другу партію лампочок (а це – майже 16 тисяч штук) витягли з бюджету ще 169 тисяч гривень.

Народний рецепт задоволення – де темно, там приємно, у парламентському управлінні справами не визнають. Тільки навіщо їм стільки ламп, питається. Світлове шоу під парламентським куполом влаштувати збираються? Чи, може, вирішили на опаленні економити: лампами радівські приміщення обігрівати? А що – придбані «металогалогенки» для цього цілком згодяться. Вони не лише потужно світять, а ще й стільки тепла виділяють. Ось тільки ціна цих диво-ламп з економією аж ніяк не в’яжеться. Лише уявіть собі – 1902 гривні за штуку! Ілліч зі своєю лампочкою у Мавзолеї, мабуть, перевернувся...

А як же народ? – запитаєте ви. А що народ? Народ мовчить, бо благоденствує…

 

Адам Стрижнюк

В Україні 3400 учнів підвищили свій рівень фінансової грамотності на 20%

Вівторок, 25 червня 2013, 13:05

20 червня представники Програми розвитку фінансового сектору (USAID/FINREP-II) презентували результати експериментального всеукраїнського курсу “Фінансова грамотність”, що проводився з вересня 2012 року до травня 2013 року у 86 школах країни за підтримки та у співпраці з Національним банком України, Університетом банківської справи Національного банку України та Міністерством освіти і науки України.

До навчання за курсом “Фінансова грамотність” було залучено 3 400 учнів віком від 15 до 16 років з 18 регіонів країни. Завданням 85 спеціально підготовлених учителів було навчити дітей практичним аспектам фінансового планування, управління власними фінансами та відповідальній поведінці як споживачів фінансових послуг.

Навчальна програма за курсом “Фінансова грамотність” була розрахована на повний академічний рік (два семестри), а саме на 30 уроків, та складалася з чотирьох блоків: “Гроші і фінанси”, “Заощадження та інвестування”, “Запозичення”, “Страхування та власний бюджет”.

Учасники навчання могли використовувати спеціально створені матеріали, зокрема вчителі мали у своєму арсеналі навчальну програму для 10 класу “Фінансова грамотність: посібник для вчителя”, учні – “Фінансова грамотність: посібник”, “Фінансова грамотність: робочий зошит”, он-лайн матеріали.

“Пілотний проект з упровадження курсу “Фінансова грамотність” перевершив усі наші очікування. Він значно вплинув на рівень знань учнів, який після вивчення курсу підвищився на 20 процентних пунктів – з 45% до 65%”, – розповів міжнародний експерт з фінансової грамотності Програми розвитку фінансового сектору (USAID/FINREP-II) Роберт Бонд.

У Національному банку України підтверджують, що фінансова грамотність населення будь-якої країни є невід’ємною складовою ефективності захисту прав споживачів фінансових послуг та основою фінансової незалежності держави.

“Навчання в школах фінансовій грамотності є пріоритетним заходом з підвищення фінансової грамотності населення України. Тим більше, що діти легше та швидше сприймають інформацію. До того ж фінансове виховання має довгостроковий ефект і в перспективі дозволить одночасно глобально змінити свідомість цілого покоління громадян, – зазначив заступник директора Генерального департаменту грошово-кредитної політики Національного банку України Олександр Арсенюк. – Для нас очевидним є вдалий досвід упровадження курсу “Фінансова грамотність”, а висока зацікавленість з боку викладачів спонукає нас до збільшення охоплення вікових категорій школярів та створення інтегрованого курсу фінансової грамотності для всіх рівнів середньої школи. До речі, ми вже звернулися до Міністерства освіти і науки України з пропозицією проведення занять із фінансової грамотності в літніх дитячих таборах”.

Нагадаємо, що Національний банк України реалізує План заходів з підвищення рівня фінансової грамотності населення України на 2013 рік, створений як складова частина Національної стратегії захисту прав споживачів фінансових послуг. Цим планом передбачається реалізація низки масштабних просвітницьких проектів, орієнтованих на різні верстви населення, за участі та підтримки партнерів Національного банку України.

Коли країною правлять заочники Де і як навчалася наша влада?

Середа, 19 червня 2013, 10:17

Горобець і соловей одну консерваторію закінчували – тільки один заочно, а другий – стаціонарно. Ця стара сентенція може й дотепна, проте далеко не щоразу вірна. І взагалі, освіта – це не завжди те, що тобі дають у певному навчальному закладі. Переважно це те, що ти сам спроможний узяти. Звісно, у межах обсягу того, що дають.

Які знання та навички насправді потрібні сьогоднішньому (та й учорашньому, й позавчорашньому) управлінцеві нижчого, вищого й найвищого щабля? Головне – уміти давати вказівки, керувати, по-російськи «руководить – руками водить». Ну й, звісно ж, контролювати, як підлеглі виконують отримані вказівки.

Часом спадає химерна думка – а як вони там насправді, в глибині своїх кабінетів, сприймають нас, наше щоденне життя? Мабуть, вони на нас ображаються, сердяться. Аякже. Наша навіть мінімальна активність у спробах контролю їхньої діяльності їм дуж-же не подобається. Є в них на цей випадок такий невідпорний аргумент – «працювати не дають». Їхнє уявлення про цей процес дуже відрізняється від нашого: вони працюють, горлаючи в телефон (або й напряму, в очі) на підлеглих, а вечорами, у колі друзів та рідні, розповідають про те, як їм важко. Які нетямущі підлеглі, який поганий, лінивий, капосний у них народ. Себто – ми з вами.

Що ж – вони на це вчилися. Їхні дисертації, якщо не засекречені, ще можна відшукати десь у архівах. Теми тих праць різноманітно-одноманітні – усе про підвищення врожайності, надоїв, виплавки чавуну. Звісно ж, завдяки використанню найпередовішого у світі вчення. І вони й надалі, свідомо чи несвідомо, використовують те вчення у своїй повсякденній діяльності. Чи ж не тому ми двадцять років незалежні, а ще досі живемо в совку? Це ж подумати тільки: саме ці люди, ці шкільні трієчники, університетські заочники керують нашою економікою, впливають на розвиток нашого суспільства. І їхня свідомість визначає наше з вами буття!?

Що закінчували нинішні державні мужі, керівники понад сорокамільйонної країни у центрі Європи, де і на кого вчилися? Відповіді на ці запитання можна знайти в офіційних біографіях українських політиків. Традиційно у графі «Освіта» вони вказують назву ВНЗ і роки навчання. І тут ми вирішили зупинитись, аби проаналізувати: коли вони здобували свою першу або ж єдину вищу освіту і як?

Дослідивши назви їхніх дипломів, мимоволі доходиш висновку: нарешті дідусь Ленін, якщо він тепер живе на небесах і все бачить, може бути задоволений – його тезу про будь-яку кухарку, яка здатна керувати державою, цілковито і переконливо підтвердили українські політики.

Серед них є: журналісти й футболісти, фізкультурники й артисти, вчителі та кадебісти, шахтарі й економісти, медики та юристи, аграрії та історики. Переважна більшість можновладців навчалася в УРСР, дисертації захищали теж «вдома». Із теперішніх народних депутатів єдиний Віктор Пинзеник (диплом Львівського державного університету імені Івана Франка) захистив свою дисертацію у Московському державному університеті імені Михайла Ломоносова. Але при владі людей із солідними дипломами – одиниці!

 

Авторитет із дипломом

Багато українських політиків вибрались, як-то кажуть, «із грязі в князі», але найбільший капітал зумів заробити вихідець із бідної шахтарської родини, а нині, за версією журналу Wprost, власник 19 мільярдів доларів та футбольного клубу «Шахтар» Рінат Ахметов. Про те, що в школі він навчався не відмінно, дав зрозуміти сам бізнесмен, коли в одній із газет зізнався: «Я коли приїхав у мою школу, мої вчителі почали мені казати, як я добре вчився. Я їм одразу сказав, щоб вони не розвивали думку – навчався я погано». До того ж Рінат Леонідович колись був... хуліганом. «А хто ним у дитинстві не був? Навіть відмінники бешкетували. Бо кого дівчата в школі любили? Хуліганів», – продовжив він.

Після закінчення школи Ахметов вступає до Донецького держуніверситету і на початку 90-х його закінчує, пише у своєму дослідженні «Рінат Ахметов: історія українського Графа Монте-Крісто» відомий політолог Кость Бондаренко. Отже, школу юний Ахметов закінчив у 1983 році. Коли майбутній олігарх вступив до університету, хто були його імениті однокурсники і якою, наприклад, була тема його дипломної роботи, у відкритих джерелах ніде не написано. Майбутній мільярдер з дипломом економіста якось так відповів на запитання анкети: «Чим ви займалися у 1991 році? – Рятував тяжко хворого брата». Окрім цього, на той самий час припадають і перші, не зовсім вдалі кроки Ахметова в бізнесі, про що розповідав сам олігарх. «Це було на початку 90-х. Був там такий бізнес. У мене це вийшло випадково. Зовсім не плануючи отримати суперприбуток, ми купили підприємство, але не знали, що з ним робити. Продати його ми змогли, але в країні почалася інфляція, і в результаті ми продали це підприємство за зовсім інші гроші».

Після того, як Рінат Леонідович, за визначенням журналу «Корреспондент», «командував кримінальною армією Аліка Грека» (президента футбольного клубу «Шахтар» і засновника фірми «Люкс» Ахата Брагіна на прізвисько Алік Грек підірвали восени 1995 року на стадіоні під час футбольного матчу – А.С.), після загибелі останнього йому довелося думати про свій новий імідж. Саме з того часу Ахметов став одним із найвпливовіших людей Донбасу.

 

Стежиною Леніна

Не менш цікавою є освіта іншого вихідця з Донбасу, улюбленця «синього майдану» Віктора Януковича. На офіційному сайті Президента розповідається, що Віктор Федорович закінчив Донецький політехнічний інститут (нині Донецький державний технічний університет) за фахом «інженер-механік», а також – Українську академію зовнішньої торгівлі, та є магістром міжнародного права, доктором економічних наук, професором, дійсним членом Академії економічних наук України, членом Президії Національної академії наук України.

Роки навчання в університетах також скромно не вказані. Проте з сайту відомо, що трудову діяльність Янукович-старший розпочав у 1969 році. А ось під час минулорічного спілкування з журналістами у себе на дачі Віктор Федорович розчулився і розповів, що познайомився з майбутньою дружиною у 1969 році. «У 70-му я потрапив до в’язниці, вона мене чекала, звільнився у 72-му. Й одразу після цього через 2 місяці одружився», – привідкрив завісу над своїм минулим Янукович.

Інтернет-сайт grani.kiev.ua свого часу детально описав молоді роки нинішнього Президента. Наприклад, видання стверджує, що Віктора Федоровича у 1967 році відрахували з Єнакіївського гірничого технікуму за «участь у скоєнні злочину», і що поновився він у цьому навчальному закладі лише у 1973 році, а вже наступного року вступив на заочне відділення Донецького політехнічного інституту. А ось наукову дисертацію на звання доктора економічних наук Януковичу писали співробітники Інституту економіко-правових досліджень Академії наук України, стверджує автор статті. Крім цього, Віктор Янукович якось обмовився, буцімто він є академіком Каліфорнійської міжнародної академії наук, освіти, індустрії та мистецтв. Згодом виявилося – такої в природі взагалі не існує.

 

«Американський пиріг»

З університетським дипломом екс-міністра юстиції Романа Зварича взагалі виник справжній скандал. Про нього говорила вся країна! Коли Роман Михайлович уперше став міністром в уряді Юлії Тимошенко, преса заговорила про те, що американський українець не лише не є доктором наук (як було вказано у його автобіографії), а й не має диплома ні Колумбійського (про це теж заявлено в біографії), ні будь-якого іншого американського університету. Цікаво, що пізніше Зварич стверджував: вищу освіту він має, але «місцем навчання» в офіційній біографії назвав Манхеттенський коледж, а посаду «асистент професора філософії Колумбійського університету» вписав у розділ «трудова діяльність».

 

Кавалер-заочник

На офіційному сайті Верховної Ради у біографії Голови парламенту не вказано, якого року він закінчив свій вищий навчальний заклад. Але написано, що Володимир Рибак розпочав трудову діяльність у 1966 році (коли йому було 20 років) після закінчення Ясинуватського будівельного технікуму на Донеччині. Одразу пішов в армію, а далі – знову працював. У 1968-1975 роках майбутній політик працював майстром, начальником виробничо-технічного відділу в будівельних управліннях Донецька.

Натомість сайт «Вікіпедія» таки наводить 1973-й як рік закінчення Донецького державного університету Володимиром Васильовичем, якому на той час було 27 років. Економіст, спеціаліст із планування, який гриз граніт науки без відриву від виробництва, в результаті став доктором, професором, заслуженим будівельником та повним кавалером ордена «За заслуги» і решти державних нагород.

 

Як у них?

Право претендувати на високу державну посаду, приміром, у Франції, дає диплом Вищої школи управління (Ecole deʼAdministration). Практично всі президенти Франції та багато міністрів закінчують цей вищий навчальний заклад.

У консервативній Великій Британії немає жодних формальних обмежень щодо рівня освіти для людини, яка претендує на посаду прем’єр-міністра країни, міністра чи члена парламенту. Щоправда, є одне «але» – неформально, за усталеною в державі традицією, людину без диплома, наприклад, Гарварду, ніхто ніколи й нікуди не обере. І крапка.

У нас же, як бачимо, головне – не освіта і не знання, головне – «связі». А те, що від цього страждає вся багатомільйонна країна – … Словом, ви зрозуміли.

 

Адам Стрижнюк

У драмтеатрі – відкриття нового театрального сезону: тернопільське турне «хмельницького базару»

Середа, 19 червня 2013, 10:07

До останнього часу я ще дивувався, чому в Тернополі як гриби після дощу виростають торгово-розважальні центри, але ніяк ось уже двадцять років не можуть добудувати обласну наукову бібліотеку. Думалося, що вся причина в тому, що тернопільська інтелігенція – не при владі. Що при владі у нас – ті, які школи закінчували або за другим разом, або в кращому випадку посередніми трієчниками, а тому їм до бібліотек, як мені до стану розвитку монгольської космонавтики. Але зараз в моїй голові все стало на свої місця. Виявляється, у Тернополі немає інтелігенції. Точніше, ті, які себе називають інтелігенцією і вважаються такими через свій фах – давно перестали бути інтелігентними, перетворившись на комп’ютери «купи-продай».

Думаю, минулого тижня не одного тернополянина шокувало відкриття виставки-ярмарку товарів легкої промисловості у… Тернопільському академічному драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Чого там тільки не продавали – від дешевої нижньої білизни та одягу до продуктів і лікарських трав. Складалося враження, що це якесь всеукраїнське турне «хмельницького базару».

Кореспондент одного з тернопільських Інтернет-сайтів запитав директора театру Бориса Репку про таку оказію, на що почув: «Я можу все! І я маю право на все! Я така людина!».

І що тут скажеш? Якщо вже директор драмтеатру, інтелігент за визначенням, вважає перетворення культурного серця Тернополя на центральний базар чимось самозрозумілим і виправданим, то…

Але виникає запитання. Тернопільський академічний драматичний театр ім. Т.Шевченка є комунальним закладом обласної ради. Чи давала обласна рада «добро» на це «відкриття театрального сезону»?

До речі, декілька років тому подібний «інтелігентний вчинок» здійснив тодішній мер Тернополя Роман Заставний. Навесні 2009-го він видав дозвіл на розташування в самому центрі Тернополя торгових наметів з різноманітним крамом: одягом, взуттям, косметикою.

Та повернемося до сучасності: уявіть собі, що думали про Тернопіль люди, які минулого тижня на кілька хвилин вискочили з поїзда, щоби полюбуватися нашим містом? Та ці «ночнушки і носочки» радянського зразка, які розпродували на ярмарку, мабуть, ще довго снитимуться і їм, і тернополянам у страхітливих снах.

 

Адам Стрижнюк

Пірсинг і тату: чи варто сідати на голку

Четвер, 13 червня 2013, 06:56

Для особливо бажаючих виділитись рекомендується пірсинг у вигляді цвяха 2-сотки упоперек голови зліва направо. Найближчий салон краси – в місцевого коваля.

(Анекдот)

 

У людині має бути все прекрасне: і обличчя, й одяг,... і пірсинг, і тату. Саме такої думки дотримується сьогодні більшість молоді, щодня перетворюючи своє тіло на кольорове решето.

Виграти в суперечці на тему, що таке видозміна тіла – вид сучасного мистецтва чи психічного розладу, практично неможливо. Адже татуювання і пірсинг з’явилися не вчора і не на порожньому місці. І заявити, наприклад, жителеві давньої епохи, що захищатися таким способом від злих духів – це аморально, язик не повернеться. Що вже говорити про великих людей – принцесу Діану, Альберта Ейнштейна, Миколу ІІ та інших, які, будучи носіями тілесних розписів, увійшли в історію без епітетів «вульгарний» або «хворий на голову».

Але сьогодні, на відміну від колишніх «поважних» причин на зразок знаку соціальної належності, частини релігійних чи філософських переконань тощо, тілесні видозміни мають більшою мірою несвідомий характер. Мода, псевдоповага навколишніх, які вважають це «крутим і сміливим учинком», бажання виділитися таким способом, коли розумових здібностей на це вже бракує... Дуже маленький відсоток справді розуміє свої дії і довго думає перед ухваленням важливого рішення.

А думати справді є над чим. Адже вже завтра ваш атеїзм може програти гармонійному християнству, розгульне життя перетвориться на домашній комфорт, а кохана людина стане найненависнішою. Ніхто не залишається колишнім, і тільки наше тіло завжди нагадуватиме нам про помилки пройденого етапу, про які ми так часто бажаємо забути. Адже навіть слово, хоч і не горобець, інколи впіймати можна. А от забрати сліди деяких натільних прикрас – не завжди. Маленька дірочка в мочці вуха, звичайно, заросте без сережки. В інших же випадках вас очікують темні плями по тілу від колишніх проколів, локшина замість вух від «тунелів» і в’ялі, розтягнуті, вицвілі візерунки по тілу. У разі спеціальних процедур, які мають намір вас «очистити», наприклад, від тату, ви втратите купу грошей. Натомість – навряд чи отримаєте ідеальну шкіру: на вас залишиться або бліда копія колишнього зображення, або шматочок пересадженої з п’ятої точки шкіри, або колишня картинка, але з «непередбаченими обставинами».

Одним із найбільш спірних питань досі залишається вплив тілесних втручань на здоров’я людини. Багато вчених переконані, що татуювання, наприклад, можуть призвести до зростання онкологічних захворювань і дерматитів. Недотримання норм гігієни і безпеки під час створення тату, пірсингу та іншого загрожує СНІДом, гепатитом, правцем, алергійними запаленнями шкіри.

До речі, два тижні тому у професійному київському косметичному салоні брат мого знайомого саме підхопив гепатит B i D, роблячи пірсинг. Зараз лежить у лікарні, витрачаючи щодня шалені кошти на лікування.

Загалом будь-яка видозміна тіла становить ризик і для здорових людей. Татуювання, наприклад, небезпечне своїм чорнилом. І екзема – не найстрашніший діагноз у цьому разі. Адже чорнило, потрапляючи в лімфатичні судини і закупорюючи їх, позбавляє природного захисту найближчі до місця нанесення органи. Таке ослаблення місцевого імунітету залишається назавжди.

Що стосується пірсингу, то тут ризик насамперед полягає у величезній кількості небезпечних точок на наших тілах. Ті, хто став жертвою власної точкової географії, з ностальгією сьогодні згадує свій гарний зір, слух, м’язи обличчя, які правильно працювали до проколів на вухах, бровах, носах; здорові груди без раку молочної залози до проколотих сосків і багато чого іншого.

Крім того, інколи здається, що сама природа бореться з перекручуванням природності тіла. То блискавка вразить у пусету на язиці, після чого в найкращому разі не доведеться розмовляти довгий час, то зимовий холод відморозить вуха з металевими «тунелями» всередині, і, як результат, – мочкообрізання...

Незважаючи на таку кількість негативних сторін, прихильники тіловтручань доводять користь такого неоднозначного виду мистецтва. Мовляв, це банальна спроба творчого самовираження. Інколи говорять, що тату і пірсинг – це самоагресія, тобто агресія, переведена з іншого об’єкта на своє тіло з метою зменшення негативних переживань. Іншими словами, нехай краще людина нищить своє тіло, ніж становить загрозу для навколишніх чи застосовує жорсткіші способи агресії до себе, аж до суїциду.

 

Коментар психолога

Мар’яна Волянська, психолог:

– Люди, які полюбляють нестандартний одяг, нетрадиційні зачіски, колір волосся, татуювання та пірсинг, від народження схильні до демонстративності.

До таких експериментів із зовнішнім виглядом їх підштовхують приховані комплекси та невпевненість у собі. Часто ці люди не можуть виділитися своїми внутрішніми якостями (наприклад, знаннями або інтелектом), тому прагнуть до зовнішніх особливостей.

Нерідко до цього причетні проблеми з батьками: якщо мама з татом дитину постійно критикували та були нею незадоволені, то, вирвавшись з-під їхньої опіки, вона починає поводитися всупереч загальноприйнятим нормам.

Ну і неможливо не згадати ще такий узагальнюючий момент: люди бояться залишитись наодинці із собою, своєю совістю, думками. Вони включають голосно музику або телевізор, сідають біля комп’ютера і шукають співрозмовника у соціальних мережах, тільки щоб не залишитись у повній самоті. Ми настільки боїмося самоти, що вже не знаємо як себе проявити, що ще придумати для свого тіла, зовнішності, щоб привернути увагу оточуючих. Людина через ексклюзивний одяг, через татуювання і пірсинг просто кричить світові: «Подивись на мене, почуй мене!». Навіть той, хто здається надмірно мовчазним, дуже хоче, щоб його почули. Якщо ж не чують і не бачать – починаються крайнощі на зразок пірсингу й тату.

 

Проколювання в Тернополі! Що? Скільки?

Вухо (одне) – 120 грн.,

Два вуха, за принципом – гуртом дешевше – 180 грн.,

Ніс – 200 грн.,

Губа – 200 грн.,

Брова – 200 грн.,

Пупець – від 200 грн. (в залежності від вибраного виробу),

Язик – 300-400 грн.,

Інтимний пірсинг – 700-800 грн.

 

Адам Стрижнюк

Криза так і не навчила тернополян грамотно економити

Четвер, 13 червня 2013, 06:56

Після кризи тернополяни почали масово втрачати роботу. Нову шукають не один місяць. А коли знаходять, у більшості випадків працюють «на пташиних правах» – з ненормованим графіком, без відпустки і лікарняних, за мінімальну зарплату...

Ми проаналізували перелік речей та послуг, на яких часто економлять тернополяни. Способи популярні, але... безглузді.

 

До перукарні – ні ногою

Чоловіча стрижка в Тернополі коштує у середньому 25-30 гривень; жіноча – 50-70. Навідуватися до перукаря треба як мінімум раз на один-два місяці. Тому тернополяни стрижуться у знайомих або намагаються самотужки впорядкувати безлад на голові. Бабусі стрижуть онучків, дружини – чоловіків... Як таку самодіяльність оцінить оточення (а тим більше потенційний роботодавець), складно спрогнозувати.

 

І швець, і жнець, і на дуді грець...

На чому тільки не економлять представники малого бізнесу, аби вижити! Наприклад, відмовляються від послуг юриста і бухгалтера. Але так чинять лише недалекозорі підприємці. Дешевше утримувати дві штатні одиниці, ніж кожного місяця платити нові штрафи.

 

Собі ж дорожче...

Дехто, щоб зекономити, по кілька разів використовує одноразові речі – пластиковий посуд, зубочистки, вушні палички, презервативи (і таке буває!)... Та лікування наслідків такої ощадливості коштує дорожче.

 

Скупий платить двічі

«Я не такий багатий, щоб купувати дешеві речі», – люблять повторювати британці. В тернополян – інша ментальність. Їх легко спокусити туфлями за 100 гривень. І не біда, що черевики й сезон не проносяться.

Наша порада: хочете зекономити – купуйте якісне взуття на розпродажах. Також ніколи не купуйте: дешевих засобів особистої гігієни (зубної пасти, мила, шампуню тощо) – щоб не ризикувати своїм здоров’ям; алкоголь (щоб не піти на той світ); одяг, який плануєте носити щодня (таке вбрання мусить витримати багаторазове прання); електроприлади (холодильник, посудомийну і пральну машини – краще заплатити більше за прилади економ-класу, ніж потім роками переплачувати за електроенергію). Не купуйте підробок відомих брендів. Ввести народ в оману не вдасться: Nokla – це вам не Nokia, Hike – не Nike, Daiads – не Adidas, Fuma – не Puma, Docha&Cabanov – не Dolce&Gabbana, а PenesamiG – не Panasonic. Виглядають такі штамповки жалюгідно. Крім того, підробки (особливо побутова техніка) швидко виходять з ладу. І тоді вам доведеться або витрачатися на ремонт, або знову йти на закупи.

Про запас і оптом. Якщо купите не дві пачки масла, а десять, є шанс, що ви або з’їсте більше (а це вплине на вашу вагу), або викинете масло у смітник. У гонитві за економією можна й прогадати і придбати те, що не буде довго зберігатися. Найгірше, коли люди починають скуповувати «акційний» алкоголь, цигарки чи ліки – так і віку собі можна вкоротити.

 

Не сниться їм берег турецький...

Один з найгірших способів зекономити улітку – відмовитися від повноцінного відпочинку. «Який сенс витрачатися на путівку? Краще нову «стінку» у вітальню куплю», – думає людина. І сидить у чотирьох стінах «в обнімку» з меблями. А краще б у цей час валялася на пляжі і насолоджувалася шумом прибою.

 

Адам Стрижнюк

Із чого ніколи не сповідаються тернополяни

Четвер, 13 червня 2013, 06:55

Маю більш ніж десятилітній досвід священичого служіння. Ніколи не думав, скільки за цей час висповідав людей. Напевно, сьогодні ця цифра вимірюється тисячами. Тисячі сповідей, сотні тисяч слів, якими люди описують свої гріхи, інколи на інших мовах. Але якось нещодавно спіймав себе на думці, що є гріхи, які трапляються в людському житті, однак на які майже ніхто не звертає уваги. Натомість вони деформують наше суспільство і мають далекосяжні наслідки. Хтось навчився маскувати ці гріхи під чесноти, а хтось перестав на них звертати увагу зовсім. Хтось думає, що якщо це поширене явище, то й перестає мати ознаки гріха.

Видавати таємницю сповіді для священика є дуже тяжким гріхом. Тому я буду настільки обережним, що розповім вам те, чого на сповіді ніколи не чув. Наприклад, я ніколи не чув на сповіді про такий гріх, як засмічування навколишнього середовища. У мене ніколи не сповідалася людина, яка б згадала про те, що після пікніка не прибрала після себе, або хтось, хто визнав, що вивіз своє сміття до лісу чи річки. Мені у сповідальниці ніколи не траплялися люди, які вбивали рибу струмом, тротилом чи в інший варварський спосіб. Я не стикався ніколи із людиною, яка б посповідалася, що вирубує ліс без чийогось на це дозволу.

У мене ніколи не сповідався директор школи, що за гроші влаштовує вчителя на роботу чи надає йому додаткові години. Ніколи не сповідався лікар, який вимагає гроші, щоб прийняти пологи. Ніколи не сповідався батько, який за гроші влаштовує сина на роботу. Так само даішники-хабарники мені чомусь не попадалися.

У мене ніколи ще не сповідався чоловік, який не знайшов потрібних слів, щоб підтримати дружину, яка стояла перед вибором зробити аборт чи ні. Хоча, і ті чоловіки, які відверто примушували дружину чи свою дівчину робити аборт, не сповідалися ніколи. З іншого боку, пари, які отримали дитину з пробірки, прирікши десятки ембріонів на смерть або заморозку, ніколи не сповідалися також.

З чого ще люди не сповідаються? Майже ніколи не сповідаються із того, що стають приводом для гріха в інших людей через свій поганий приклад. Не сповідаються із того, що мовчали, коли бачили гріх, ніколи не сповідалися батьки, які толерують статеве співжиття своїх дітей до шлюбу. Не сповідалися ще дуже багато людей… Чи ж посповідаються?

о.Олег Кобеля (УГКЦ)

Прихована війна між «вибраними» і «рабами»: на чиєму ви боці?

Четвер, 13 червня 2013, 06:54

Засновник Microsoft і один із найбагатших людей на планеті Білл Гейтс має імідж добродушного філантропа. Використовуючи мільярди доларів через свій (звільнений від оподаткування) «Фонд Білла і Мелінди Гейтс», він займається вирішенням проблем захворювань і браку продовольства в Африці, а також бореться з бідністю. Однак на недавній конференції в Каліфорнії Гейтс відкрив завісу над майже невідомим аспектом своєї благодійності – зниженням чисельності населення...

Він згадав про це на закритій конференції в Лонг-Біч (Каліфорнія) у своїй промові Innovating to zero! («Оновлюючись до нуля!»). Поряд з абсурдною з точки зору науки пропозицією про штучне скорочення викидів CO2 в усьому світі до нуля до 2050 року, приблизно на четвертій хвилині своєї промови Гейтс заявив: «У світі сьогодні 6,8 млрд. чоловік. Це число незабаром зросте приблизно до 9 мільярдів. Тепер, якщо ми проведемо велику роботу з новими вакцинами, охороною здоров’я, послугами у сфері репродуктивного здоров’я, нам вдасться скоротити це населення, можливо, на 10 або 15 відсотків».

Коли я вперше про це прочитав, то подумалось, що хтось видав «на гора» чергову серію міфів про «всесвітню змову». Але Інтернет – це не тільки тексти. Всесвітня мережа дає змогу переглядати також і відеоматеріали. Тож яким було моє здивування, коли виявилося, що на сайті www.ted.com/talks/bill_gates.html міститься відеозапис цієї промови Гейтса. На жаль, він дійсно сказав те, про що написано вище.

Якщо «на хлопський розум», то один із найвпливовіших людей у світі чітко заявив, що очікує на розробку вакцин, які будуть використовуватися для скорочення приросту населення.

Невеличка ремарка: коли Білл Гейтс говорить про вакцини, він знає, про що бесідує. У січні 2010 року на Всесвітньому економічному форумі в Давосі Гейтс оголосив, що упродовж наступного десятиліття його Фонд виділить $10 млрд (!) на розробку і доставку нових вакцин для дітей у країнах, що розвиваються.

До слова, «Фонд Білла і Мелінди Гейтс» є членом-засновником Альянсу ГАВІ (Глобальний альянс з вакцинації та імунізації) у партнерстві зі Світовим банком, ВООЗ та виробниками вакцин. Мета ГАВІ – вакцинація кожної новонародженої дитини у світі.

Сьогодні це виглядає як благородна благодійна допомога від мільярдера, який чесним шляхом заробив свої статки. Але проблема в тому, що індустрія вакцин неодноразово була спіймана за руку на приховуванні небезпечних наслідків для здоров’я вакцинованих. Лишень в Україні можна згадати не один десяток таких випадків. І це ті, про які говорили ЗМІ. А скільки таких, про які ніхто не говорить? Отож не дивно, що зараз чимало аналітиків вважають, що справжня мета вакцинації в тому, щоб послабити людей і зробити їх ще більш сприйнятливими до хвороб та передчасної смерті.

Трішки історії

NSSM200 (National Security Study Memorandum 200: Implications of Worldwide Population Growth for US Security and Overseas Interests) – так називається звіт Агентства Національної Безпеки Сполучених Штатів під керівництвом Генрі Кіссінджера від 10 грудня 1974 року. Цей документ був підписаний американським президентом Геральдом Фордом у листопаді 1975 року. Будучи спершу втаємниченим, він був розсекречений і потрапив до рук дослідників лише на початку 90-х.

Основною тезою звіту називалося зростання кількості населення в найменш розвинених країнах, що нібито становить загрозу для безпеки США, оскільки «це може призвести до масових заворушень і політичної нестабільності в країнах з високим потенціалом економічного розвитку». Тому в документі було чітко окреслене завдання: усіма силами впроваджувати заходи з контролю над народжуваністю у світі і з цією метою максимально популяризувати використання контрацепції та абортивних практик.

Аналогія з фільмом

У четвертому сезоні серіалу «Зоряні брами» є серія, яка називається «2010». У цій серії раса «Ашен» укладає мир із землянами і в рамках договору передає нам свої передові медичні технології. Результатом цього стає зникнення хвороб на планеті. Люди отримують довге життя. Це – позитивний ефект від «вакцини», яку прибульці принесли на Землю. Побічний ефект цієї дивної «вакцини» – безпліддя, і люди надто пізно розуміють, що «Ашен» будують довгостроковий план з захоплення нашого світу і перетворення його у фермерські угіддя, що буде дуже легко зробити, коли всі люди помруть.

Та сама аналогія випливає, коли згадати про висловлювання Гейтса та про офіційний документ США NSSM200. Словом, є у світі група «вибраних», яка поставила собі за мету скорочення населення планети до «керованого рівня».

До речі, не так давно ООН опублікувала програму з уповільнення зростання чисельності населення. Вона називається «Програма дій Міжнародної конференції з народонаселення і розвитку». У цьому документі пропагуються переваги «переходу до низького рівня народжуваності».

 

Від теорії – до практики: наука регресує?

Будь-який документ, ким би він не був підписаний, і будь-яка заява, ким би вона не була виголошена – це тільки «благі наміри», це «побажання». Оскільки ж не завжди до цих побажань дослуховуються, доводиться йти на крайнощі. Про першу крайність ми вже говорили – вакцини. Однак продовжимо медичну тематику.

За недавньою статистикою, від нелегальних медичних препаратів і наркотиків гине понад 37000 американців на рік. Рецептурні препарати зі своїми побічними ефектами вбивають майже 100000 чоловік на рік тільки в США. Але це – «квіточки». Справжні «ягідки» почнуться, коли ми поставимо собі два простенькі запитання.

1) Звідки взявся на планеті, починаючи з 80-років минулого століття, вірус імунодефіциту (СНІД), якщо до того його ніхто й ніде не реєстрував?

2) Як таке можливе, що провідний науковий авангард найбільших університетів світу досі не спромігся виготовити вакцини від онкологічних захворювань (раку)?

Так, нам будуть і далі торочити, що ці недуги – надзвичайно складні, що все не так просто з дослідженнями… Але ж ми з вами не живемо в часи Середньовіччя. Ми літаємо на Місяць і досліджуємо Сонячну систему, але от із двома хворобами ну ніяк не можемо впоратися. То ми не можемо, чи хтось не хоче?

 

Контрацепція і аборти

У використанні контрацептивних засобів немає нічого поганого. Людина задовольняє один зі своїх інстинктів тоді, коли цього хоче, і без «поганих наслідків» у вигляді зачаття непланованої дитини. Це називається «вільною любов’ю» – люблю коли хочу і кого хочу. Але… «вільна любов» – це безвідповідальна любов. Тому що я, використовуючи її, добровільно відмовляюся від можливої відповідальності за життя потенційної дитини. А безвідповідальний чоловік – це егоїстичний чоловік. Це людина, яка думає тільки про себе, про свою вигоду. Чи прагнутиме така людина продовження свого роду? Навіщо? Адже так добре бути самому, люблячи і дбаючи тільки про себе. Гейтс і компанія про це добре знають, тому у засновника Microsoft троє дітей, а нас він переконує утриматися. Причому зауважте, як звучить споживацька аргументація: спершу заробіть грошей, купіть квартиру, машину, а вже тоді думайте про потомство. Бо ж не годиться «множити бідність» (улюблений вираз популяризаторів контрацепції). Цікаво, скільки таких контрацептивних поціновувачів жили б сьогодні в Україні, якби на початку ХХ століття в українських селах – надзвичайно бідних і безперспективних – масово застосовували контрацептиви?

Що ж стосується абортів, то головне завдання «вибраних» – це переконати нас у тому, що людський ембріон – це ще не людина. І тоді на наслідки довго очікувати не доведеться.

До речі, прикметна деталь: Міжнародний валютний фонд – один з основних світових кредиторів – співпрацює тільки з тими країнами, в яких на законодавчому рівні закріплено право жінки на аборт. Чи ж не дивно?

 

Популяризація гомосексуалізму

Скажіть, як таке можливе, щоб 2% від усього населення Землі, які заявляють про свою нетрадиційну сексуальну орієнтацію, могли впливати на життя решти 98%? Адже зараз який фільм не включиш, яку замітку не прочитаєш – всюди йде відверте пропагування неприродних сексуальних контактів. Дійшло навіть до того, що, як ми вже писали, минулого місяця у Франції почали заарештовувати людей, на одязі яких міститься зображення традиційної сім’ї. Це, бачте, є ознакою гомофобії, такі зображення дуже ображають нетрадиційників і тому усіх нормальних людей потрібно арештовувати.

Звідки ці 2% «не таких, як усі» беруть гроші на таку шалену саморекламу? Мало того, вони навіть мають вплив на уряди найбільших країн, адже останні з легкістю приймають закони про одностатеві шлюби і про право «не таких, як усі» усиновлювати дітей. Чи ж не «Фонд Білла Гейтса» (та йому подібні) дає грошенята тим 2%? Адже не лише вакцинацією можна скоротити кількість населення. Це можна зробити також, переконавши ці 2% в тому, що їхня психічна хвороба – це норма, що вони мають право бути такими, якими вони є. Що їхня «любов» – це така сама любов, як і у нормальних людей. От тільки біда в тому, що плодом любові нормальних людей є діти, а плодом людей нетрадиційних – венеричні хвороби і смерть без можливості продовження роду. Тобто саме те, чого домагаються усілякі «гейтси».

А щодо права на усиновлення дітей одностатевими парами, то тут і так все зрозуміло: яка нормальна дитина, проживши свої дитячі роки в сім’ї, де є тато №1 і тато №2 (або мама №1 і мама №2), виросте людиною зі здоровою психікою і бажанням мати нормальну сім’ю? Тобто, як не крути, а мета, поставлена «вибраними», досягається.

 

Замість висновку

Нині на кожну жінку по всьому світу припадає в середньому 2,79 дитини, в 1950 році було 4,95. Вже зараз аналітики прогнозують стрімке зниження народжуваності по всьому світу. Якщо річні темпи зростання народжуваності у 1963 році були з піковим показником у 2,19 відсотки, то станом на 2012 рік цей показник заледве становить 1,05%.

Зверніть увагу на телевізійні репортажі, фільми, книги, які рекламують подружні пари, котрі не збираються заводити дітей, або планують завести їх значно пізніше, оскільки діти розглядаються як тягар при сучасному способі життя, яке не дозволяє нам купувати всілякий непотріб, без якого жили сотні поколінь наших предків, і яким битком набита сучасна реклама.

Вже зараз населення західних країн інтенсивно старіє і скорочується. Це створює диспропорцію пенсіонерів стосовно працюючих і дітей. Це – додаткове навантаження на пенсійні системи різних країн. І це – наступна причина уже справді глобальної економічної кризи, до якої ми неухильно скочуємося.

 

Адам Стрижнюк

Російська мова більше не мова, – науковці

Четвер, 13 червня 2013, 06:53

Інститут лінгвістики в Тарту (колишня Академія мовознавства СРСР) оголосив, що російська мова протягом найближчого року може бути виключена зі списку мов світу.

Моніторінг, щорічно проводиться співробітниками інституту, показав, що російська мова перестала відповідати мінімальним вимогам щодо самоідентичності, багатства словникового запасу і сфери застосування, передає http:// fognews.ru/russkij-yazyk-bolshe-ne-yazyk.html.

Якщо протягом 2013-го картина не зміниться, то російська мова буде оголошена мертвою, з усіма наслідками, які з цього в випливають: закриттям курсів російської мови в Європі, виключенням її з офіційних мов організацій світу (ООН, ЮНЕСКО) та забороною на її вживання в посольствах для спілкування з росіянами.

Варто відзначити, що Інститут лінгвістики протягом останніх п'яти років щорічно попереджав владу РФ про високу ймовірність розвитку подій за цим сценарієм, але всі його звернення залишилися без відповіді. За класифікацією ЮНЕСКО існують кілька стадій відмирання мови, і російська повністю відповідають найважчій з них: мова Росії перетворилася в контекстно-ситуативний набір граматичних форм.

Ця точка регресу характеризується наступними особливостями.

По-перше, практично припиняється словотворення на основі рідних коренів. Нові терміни і поняття є запозиченими. Терміни, що прийшли ззовні, витісняють рідні аналоги, з двох синонімів виживає запозичений. Суспільство не здатне виробляти адекватну заміну іноземним словами, задовольняючись прямим запозиченням, руйнується зв'язок між діяльністю індивіда та його рідною мовою. Окремим випадком такого регресу є «мова рабів», достатня для розуміння вказівок господаря, але абсолютно неефективна при спілкуванні на абстрактні теми. Як приклад, учені з Тарту наводять широко поширений в Росії «рунгліш».

По-друге, знання мови перестає заохочуватися в суспільстві. Знижується цінність цього знання для економічно активного індивіда, мова не здатна підняти вартість працівника в конкурентній боротьбі на ринку праці. На перше місце при працевлаштуванні виходять особисті зв'язки і вимоги по мінімальній зарплаті, тому в структурі зайнятості переважають «блатні» на вершині піраміди, і «гастарбайтери» в її основі. Держава без видимих протестів суспільства скорочує години викладання рідної мови в школі, іспити з мови проходять у вигляді знеособлених тестів. Знижується загальний рівень грамотності теле-і радіомовлення, газети виходять з друкарськими помилками і помилками, які ніхто не помічає.

По-третє, державні структури не використовують у своїй діяльності офіційної мови країни. Патріархальна Православна Церква проводить богослужіння церковнослов'янською, МВС використовує спрощений службовий діалект, МЗС оперує французькою, німецькою та англійською. У такій ситуації повністю зникає поняття єдиної мови, населення роз'єднується з професійної приналежності, яка визначає значення і зміст слів.

По-четверте, мова перестає бути образною, з неї вимиваються слова загального значення, перевага віддається синонімам займенника «той» і «цей». Спілкування між людьми зводиться до ситуативно-контекстного словотворення часто на основі одного кореня.

- Дай цю фіговину.

- На фіга?

- Я нею пріфігачу ось цю фігню.

- Так але ж фігня вийде!

- А тобі не по фігу?

Як пишуть дослідники з Тарту, даний діалог дуже нагадує спілкування вищих тварин, які за допомогою однакових звуків передають один одному інформацію, визначену конкретною ситуацією.

Підводячи підсумки свого дослідження, Інститут лінгвістики Тарту з жалем відзначає, що російська мова де факто вже померла, і залишається останній рік його офіційного існування.

 

Підготував Адам Стрижнюк

Головна причина українського бездоріжжя

Середа, 05 червня 2013, 07:50

3D по-українськи: дурні, дороги, дерибан

Наприкінці зими асфальт зійшов разом зі снігом. Тернопільські дороги знову перетворилися на напрямки і виглядають, як після війни. Водії маневрують, обминаючи яму за ямою. У вибоїнах автомобілі залишають колеса і ходові. На дороги нарікають вже навіть мертві, адже подекуди важко дістатися до цвинтаря.

Експерти Світового економічного форуму оцінили українські дороги на 2,3 бала із 7, помістивши на 137 сходинку із 144 країн. Загалом в Україні потребують капітального ремонту понад 80% автошляхів і 70% доріг у містах. На Тернопіллі, зокрема, нині потребує ямкового ремонту 21 тисяча метрів квадратних доріг.

Жалюгідний стан доріг не на жарт розлютив автомобілістів. У соціальній мережі Facebook з’явилася група «Я ненавиджу «Укравтодор», яка за кілька днів зібрала понад 4 тис. учасників. Появу цієї спільноти помітив навіть прем’єр-міністр Микола Азаров. «Ненависть – это не созидающее чувство», – філософськи зауважив він.

 

Країні бракує асфальту?

Але будь-чому, навіть недовговічності «єврошляхів», влада знаходить пояснення. Нині з приводу жахливого стану українських доріг є кілька офіційних версій. Одна з них належить сину глави держави, на думку якого в усьому винен суворий український клімат, який раптово змінився і став таким, як у Сибіру. «Дороги, як-то кажуть, зійшли разом зі снігом, – на правах першого віце-президента Федерації автомобілістів України пояснив ситуацію Віктор Янукович-молодший. – На жаль, Україна перебуває в доволі жорстких кліматичних умовах, у різко континентальному кліматі…» Микола Азаров, крім «сибірських морозів», за традицією згадав ще й клятих «папєрєдніков», які «не зробили і 1/10 того, що зроблено за останні три роки».

Однак за словами тернопільського підприємця Василя Гірняка, який часто їздить у справах з Тернополя в Бобруйськ (Білорусь), в сусідній країні, розташованій північніше України в більш вологому кліматі, зима цьогоріч була ще більш холодною. Але, за його словами, різниця в якості доріг між Україною та Білоруссю приголомшлива. «По Білорусі авто їде швидко і без проблем, але щойно перетинає український кордон, починається «мінне поле», – ділиться пережитим підприємець.

А тим часом чиновники всіх рангів зізнались: покращення очікувати не варто. Для цього бракує не лише грошей (Тернополю на наведення ладу з дорогами загалом потрібно 600 мільйонів гривень. І це лише для забезпечення нормальних умов для руху транспорту. На капітальний же ремонт усіх доріг міста, аби вони відповідали сучасним нормам навантаження на вісь авто, а також інтенсивності руху, яка зросла у 10 разів з часів побудови більшості міських вулиць, потрібно 1,5 мільярда гривень), а й… асфальту. Зараз працюють 23 асфальтові заводи, розповів нещодавно міністр інфраструктури, однак для проведення поточного (!) ремонту їх потрібно втричі більше. А де їх взяти?

 

Країні бракує грошей?

Головна причина українського бездоріжжя – це аж ніяк не відсутність грошей на поточний ремонт чи зношеність старих доріг, а корупція. За словами експертів, в Україні поширені два основні види фінансових зловживань, які перетворюють автошляхи на засіб для сталого заробітку чиновників, що часто становить 50-70% вартості робіт. Перший – фіктивне будівництво чи ремонт, коли гроші отримують за роботи, які були оформлені лише на папері (завищення кількості будівельних матеріалів, техніки, палива тощо). Другий – завищення вартості матеріалів. Виконавець закуповує неякісні будівельні матеріали за цінами, більшими від ринкових. Різниця розподіляється між учасниками корупційної оборудки. Оцінювачі кажуть, що під час будівництва та ремонту доріг дозволене відхилення, яке не вважають порушенням, – 20% розбіжності з ринковими цінами.

При цьому представники будівельних компаній розповідають, що «вартість входження» в той чи інший проект із будівництва чи ремонту дороги може сягати 50% вартості робіт у вигляді хабара. Фірми-виконавці компенсують «відкати» за рахунок завищених цін на будівельні матеріали, погоджених із відповідними людьми, виконання фіктивних робіт тощо. Наявні ж ГОСТи і вимоги дають змогу маніпулювати якістю, зокрема знижувати її «за домовленістю сторін».

Реальну вартість зведення 1 км дороги в Україні, здається, достеменно не знає ніхто. «Укравтодор» і Міністерство інфраструктури неодноразово називали ціну в $5 млн за кілометр чотирисмугової дороги. Оперуючи такими цифрами, чиновники зазвичай переконують: у світі дороги коштують ще більше.

Але навіть якщо брати це за чисту монету, і зважити, що в країнах Заходу чималу частину суми становить оплата праці людей, все одно будівництво чотирисмугової Route 228 в американському штаті Вірджинія коштувало минулого року $3,66 млн/км, а нова шведська Road 40 Dallebo-Hester обійшлася в $2,35 млн/км. Вкотре повторимося: при ДУЖЕ високій оплаті праці ремонтників.

В цьому контексті потрібно зважити на ще одну деталь: на ремонт доріг «Укравтодор» витрачає всього лише 2 млрд грн на рік, у той час, як загальна сума дорожнього акцизу, закладеного у вартість бензину становить майже 20 млрд гривень на рік (українці платять 1,57 грн за літр 95 бензину). На що йде решта коштів – невідомо.

Хоча ні. Відомо. Торік «Укравтодор» замовив державним інститутам 94 наукові розробки, нібито спрямовані на покращення доріг України, – на загальну суму 25 (!) мільйонів гривень. Про це повідомляє «Вісник державних закупівель». З цієї суми Державному підприємству «Державний науково-технічний центр інспекції якості та сертифікації дорожньої продукції «Дор’якість» за 2,28 млн грн замовлено розробку рекомендацій щодо оптимізації заходів з сезонного утримання доріг та підвищення якості їх виконання. Цій же установі замовлено на 2,61 млн грн «дослідження факторів впливу якості виконання робіт на довговічність та надійність конструкцій дорожнього покриття» тощо. Тож чи дивно, що за останні два місяці прокурори за результатами перевірок внесли до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про вчинення 123 (!) кримінальних правопорушень, пов’язаних з розтратами в системі «Укравтодору»?

Однак переплачують в Україні не лише за саме будівництво доріг та «відмиті» під час нього гроші. Тоді як європейські й американські дороги не потребують щорічного відновлення ледь не з нуля, в Україні щорічний ремонт – звична річ.

 

Країні бракує мізків!

Не дай, Боже, дороги у нас стануть кращими, адже тоді припиниться заробіток тих, хто отримує «відкати», і тих, хто наживається на цих ремонтах. Тому ремонт доріг – це не лише зайва можливість нагріти на цьому руки, а й постійна робота для «своїх» підрядників. Будівельникам невигідно будувати дорогу, яка не потребуватиме ремонту вже найближчим часом, адже тоді вони не отримають замовлення.

Саме тому практика свідомого «недобудівництва» у нас доволі поширена. Як свідчать експерти, сучасну геосинтетику під час будівництва шляхів нерідко кладуть лише для видимості – обабіч дороги. Так уже за три-чотири роки дорогу можна будувати знов, хоча при дотриманні технології вона мала б служити до 15 років.

На Заході інші технології ремонту доріг. За словами тернопільських далекобійників, які постійно галопують по Європах, за кордоном ремонтують дороги уночі при потужному освітленні і за допомогою сучасної техніки. Там не «ліплять», як у нас, а вирізають на асфальті величезний квадрат і заливають однією речовиною, потім другою, третьою. А у нас які «технології»? Приїжджає у мороз чи дощ «КамАЗ» зі щебнем, вуйко Зенько кидає його шуфлею в яму, а цьоця Ганя ногами затоптує…

Ніхто в нас не соромиться казати й про використання застарілих матеріалів. Екс-міністр інфраструктури Борис Колесніков неодноразово скаржився на погану якість матеріалів, що не відповідають світовим стандартам, зокрема на поганий вітчизняний бітум. Але в той самий час заступник голови «Автодору» Євген Прусенко зізнався, що за вартістю бітуму ми вже майже зрівнялися з Європою.

Тож чи дивно, що в країні, де ціна неякісного бітуму відповідає ціні якісних європейських матеріалів, грошей (читайте – мізків) бракуватиме завжди?

 

Хороший асфальт на дорозі не валяється

Аварійний ямковий ремонт у Тернополі розпочався давно. Але на нього, за словами посадовців, не вистачає ще й ремонтних бригад. Щоправда, розшукати одну з них нам все ж таки вдалося.

Минулого тижня на вулиці Володимира Великого юрбилося 6 працівників у помаранчевих жилетах. Всі вони зібрались тут, щоби обкопати яму довкола каналізаційного люка розміром метр на метр. У розмові зізналися: «Як платять – так і працюємо». Зарплату дорожнім робітникам нерідко затримують на кілька місяців. Однак вони все одно виходять працювати, але при цьому чоловіки не бачать сенсу у власній роботі. «За три-чотири тижні тут буде нова яма», – констатували ремонтники.

Такий стан доріг вражає іноземців, які приїжджають до нашого міста. Торік до Тернополя завітав англієць на дорогому автомобілі і ледь не розбив його. Одного дня іноземець добряче гепнувся на ямі на вулиці Чалдаєва, а наступного дня знову втрапив у неї. «Ти що, забув, що тут яма?» – здивувався його тернопільський товариш. «Я думав, що за ніч зробили…» – «Жартуєш, цій ямі уже десять років».

За тиждень до великодніх свят моєму знайомому довелося везти дорогою Львів-Тернопіль українку, яка майже двадцять років прожила в Німеччині. «Як так можна жити? У вас що, ніхто не відповідає за дороги?», – обурено запитала вона, вражена співіснуванням сучасного терміналу львівського аеропорту зі шляхами періоду «після війни». «Та ні, – відповів знайомий, – відповідальних у нас – маса, просто відповідальності – нуль».

Загалом траса Львів-Тернопіль – це не дорога, це полігон для тест-драйву позашляховиків, спеціально обладнаних для ралі. Полігон, на який чомусь випадково занесло легкові авто, пасажирські автобуси і фури.

Над шляхом, як у старовинних українських піснях, хмара куряви від автомобілів, що намагаються об’їхати ями узбіччям. Якщо хтось раптом на цьому ж узбіччі зупиниться (мало які у людей потреби), бідолаху клянуть останніми словами, бо він же, не повірите, проїхати заважає. І це на узбіччі!

В потоці машин – цілковитий хаос. Всі рухаються у напрямку Львова чи Тернополя у три-чотири ряди, ледь уникаючи зіткнення із зустрічним транспортом. Своя смуга – не своя, на такі дрібниці уже мало хто зважає, бо ж ходову ремонтувати дорого.

Не краща ситуація і навколо обласного центру – сьогодні лише лінивий водій не згадує тернопільську об’їзну, дивлячись на яку, так і хочеться сказати, що хороший асфальт на дорозі не валяється.

Свого часу, в 1992 році, міська влада Тернополя, добре не подумавши, взяла собі баласт у вигляді 12,5 км об’їзної дороги. Мало того, що в самому місті з ремонтом доріг завжди були проблеми (у Тернополі – 209 км доріг. Капітальний ремонт 1 км асфальтобетонного покриття з одночасним створенням системи водовідведення та заміни комунікацій, за словами чиновників міськради, коштує щонайменше 7 млн грн), то відтепер ще й на об’їзну кожного року доводиться виділяти кошти. До речі, як вихід з ситуації, депутати міської ради нинішньої каденції ініціюють зворотну передачу об’їзної, тепер вже з комунальної власності у державну, мотивуючи це тим, що державній казні легше знайти потрібні мільйони для ремонту дороги загального користування. Але дивлячись на теперішній стан державних доріг, можемо сміливо констатувати: найближчі покоління навряд чи дочекаються капітального ремонту тернопільської об’їзної. Як і решти доріг у цій цивілізованій європейській країні.

 

Адам Стрижнюк

"Юні тернополяни розвивали свою творчість"

П'ятниця, 24 травня 2013, 14:00

Нещодавно юні тернополяни відвідали арт-терапевтичне заняття у приміщенні ГО «Центр розвитку Тернопільщини», де пробували розвивати свою творчість. Тренери допомагали дітям будувати плани на майбутнє та проектувати їх у творчості.

Ефективне застосування мистецтва дозволяє експериментувати з почуттями, досліджувати і виражати їх на символічному рівні. Образи художньої творчості відображають усі види підсвідомих процесів, включаючи страхи, мрії, конфлікти, спогади – розповідає арт-терапевт, практичний психолог Марія Квілінська. Сьогодні, разом з Іриною Рудяк ми проводимо групову терапію, заохочуючи дітей коментувати свої малюнки та вироби, що об’єднує їх у спільній діяльності та вивільняє підсвідомі можливості.

Даний вид терапії дуже сильно впливає на внутрішні сили дитини, допомагає розвинути спонтанність, поліпшити увагу і пам’ять. Як будь-яке творче заняття, арт-терапія для дітей вдосконалює мислення. Але головна її заслуга – це здатність заспокоїти, допомогти розслабитися і виплеснути негативні емоції, думки, почуття. Важливо пам’ятати, що основне тут – максимально реалізувати творчі вміння дитини, – доповнює майстер з виготовлення прикрас, учасник творчої майстерні «Арт-колесо» Ірина Рудяк.

По завершенню заняття учасниці хорової школи «Зоринка» Юля Пошелок та Оля Гучак подарували дітям пісню у власному виконанні.

Ми спробували дізнатись думку учасників тренінгу:

- Було цікаво побачити результат моєї роботи. Я ще ніколи не робила малюнки з піску. Це дуже захоплююче заняття. А ще сподобалось, що ми могли забрати прикраси, які виготовили своїми руками, розповідає Юля Пошелок. – Нам потрібні такі методи. Вони допомагають встановлювати відносини між людьми. За допомогою мистецтва діти не тільки виражають себе, але й більше дізнаються про інших. Це об’єднує. Арттерапія розвиває творчі можливості. Під час занять, діти відкривають в собі невідомі раніше таланти. Оскільки, у нас багато талановитих дітей, то цей метод важливий для подальшого розвитку,- зазначила вихователь Тернопільського обласного комунального будинку для дітей шкільного віку пані Валентина. – Ми й надалі будемо проводити заходи такого плану. Тут хороша атмосфера, енергетика, тепла обстановка.

- Дійсно, нашим діткам вдалось гарно провести час. Вони повертаються додому з хорошим настроєм і уже чекають на наступне заняття, – додає вихователька дитячого будинку “Віфлеєм”, пані Оксана

Керівник соціальних проектів Оксана Ратушняк вважає, що подібні заходи просто необхідно проводити й надалі:

Такий стиль спілкування нам потрібен. Ділитись чимось добрим завжди приємно. Запрошуємо до участі усіх бажаючих, готових поділитись своїми талантами. А ще я хотіла б висловити подяку партнеру даного заходу – супермаркету “Сільпо” за допомогу у проведенні тренінгу, – додає вона.

Із запитаннями звертайтесь: 096-467-03-52

Вручення премії «Золота пір’їнка – 2013»

Неділя, 19 травня 2013, 16:04

Художницю компанії Walt Disney Валерію Соколову та письменницю Галину Малик визнали кращими творцями дитячої радості – премія «Золота пір’їнка – 2013»

Сьогодні відбулося вручення щорічної премії дитячого журналу «Ангелятко» «Золота пір’їнка – 2013», яка присуджується за здобутки у творчості для дітей у різних сферах культури. Цьогорічними лауреатами стала американська ілюстраторка з українським корінням Валерія Соколова та дитяча письменниця Галина Малик.

Протягом попередніх років лауреатами премії вже стали поет Роман Скиба, казкар Олександр Власюк (Сашко Лірник), живий класик української літератури для дітей Всеволод Нестайко, дитячі письменниці Леся Воронина та Галина Ткачук

«Добре, що «Золота пір’їнка» відмежовується від традиційних формальностей, які супроводжують номінування на ту чи іншу нагороду. Тут немає конкурсу, журі, паперової тяганини – рішення ухвалює редакція журналу, послуговуючись голосуванням читачів та консультацією експертів. І, як бачите, лауреатська компанія не розчаровує. Я серед неї почуваюся цілком затишно…», – розповів лауреат (і теперішній експерт-консультант) поет Роман Скиба.

Валерія Соколова спеціально на вручення премії прилетіла з Нью-Йорка, де живе і працює вже більше десяти років. Народилася художниця у Львові, тут навчалася у художній школі, в інституті. Мешкала в Білорусії, згодом виїхала до США. Там почала співпрацю з компанією Волта Діснея та ілюструвала книги. Її видання здобуло найвищі американські нагороди – дві золоті медалі за найкращу дитячу ілюстрацію.

«Маю за велику приємність отримати таку нагороду – визнання наймолодшого покоління, для якого творю все життя. Саме діти є найоб’єктивнішими критиками і найсуворішими суддями, і усвідомлювати, що через свої роботи знайшла шлях до їхніх сердець, – це найвища насолода для митця. А те, що думку дітей поділяють і творці провідного дитячого видання в Україні, подвоює моє щастя.

Для мене новина про номінацію виявилася цілковитою несподіванкою, одразу придбала квиток і взялася влаштовувати приїзд, щоб мати нагоду бути присутньою на заході особисто. На жаль, буду в Україні всього кілька днів, але сподіваюся, що цього часу вистачить, щоб потоваришувати з «Ангелятком», визначити можливі напрями нашої подальшої співпраці, позаяк ставимо перед собою абсолютно однакові цілі: донести до українського найменшого читача якісний сучасний дитячий малюнок», – розповіла Валерія Соколова.

Нагадаємо, що Валерія Соколова стала першим художником, що отримала премію «Золота пір’їнка». Досі нагороду здобували лише дитячі письменники, поети та казкарі.

«Оскільки нагорода присуджується не за окремі твори, а за здобутки у творчості для дітей не залежно від напряму і жанру, то вибір Валерії Соколової був цілком логічним. Це художник з непересічним талантом, яка була змушена для самореалізації і визнання виїхати за кордон, здобути там популярність і любов поціновувачів, а вже звідти, з-за океану, закохати у свої роботи і українських дітей. Споконвіку так було на наших теренах: нема пророка в своїй країні. Тепер намагаємося виправити цю несправедливість і зробити чарівний світ Валерії доступним для маленьких українців.

Стосовно другого цьогорічного лауреата – Галини Малик – теж не мали жодних сумнівів. Отримуємо від читачів безліч листів і побажань бачити твори саме цієї письменниці на сторінках наших видань. Це людина, яка вже стала живим класиком сучасної дитячої літератури, не знаю дітей, яким би не подобалися її твори, – веселі, життєрадісні, пройняті тонким гумором. Ім’я Галини Малик було серед номінантів від самого започаткування «Золотої пір’їнки», але так склалися обставини, що лауреатом стала лише цьогоріч. Таким чином виправляємо ще одну несправедливість», – зазначила Олена Волосевич, головний редактор дитячих журналів «Ангелятко», «Ангеляткова наука» та «Розмальовки Ангелятка».

Галина Малик – член Національної спілки письменників України. Більшість своїх творів письменниця присвятила дітям, працювала видавцем та редактором журналу для дітей «Віночок». За повісті «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» та «Подорож у королівство сяктаків» було присуджено премію імені О. Копиленка. Із незвичайними пригодами Алі, невгамовної героїні цих повістей, уже познайомились читачі Іспанії, Італії, Франції, Німеччини та інших країн. А за повість «Злочинці з паралельного світу» авторка здобула звання лауреата літературної премії імені Лесі Українки.

«Для мене література – одна з умов існування, а література для дітей – це і прихисток, і робочий стіл, і живе створіння, яке потребує захисту, відданості і піклування»,– поділилася своїми враженнями Галина Малик.

Нагадаємо, що премія «Золота пір’їнка» є щорічною, започаткована 2010 року. Заснував нагороду дитячий журнал «Ангелятко» для відзначення найкращих митців, що творять для дітей.

Бути зареєстрованим хоча б на одному з сайтів – "необхідність"

Четвер, 16 травня 2013, 09:20

Не новина, що сьогоднішнє покоління комп’ютеризоване та віртуальне. Соціальні мережі досягли свого апогею вже й в Україні. Бути зареєстрованим хоча б на одному з таких сайтів – "необхідність". Адже, так зручно, коли твій друг чи однокласник, знаходячись за тисячі кілометрів від тебе і миттєво відповідає на повідомлення. Що вже й говорити про відеоспілкування. А як щодо знайомств? У нашій країні все більшої популярності набирають сайти знайомств. 68 % самотніх людей з числа користувачів мережі інтернет стверджують, що шукають саме таким способом свою «другу половинку». Дедалі частіше чую від своїх подруг історії про успішні шлюби завдяки знайомствам в інтернеті. А чому б і ні? Наслухавшись історій про вдалі знайомства, вирішила спробувати себе в ролі «дівчини, яка шукає хлопця» для «спілкування» та «створення сім’ї». Зареєструвавшись на одному із "відомих" сайтів де пропонується понад 6 млн. анкет, почала аналізувати ситуацію. Щойно я активувала анкету, як безупинно отримувала повідомлення від кандидатів з усієї України та з-за кордону. Проте, була змушена відмовити відразу 80 % кандидатів, адже, виявилось що вони одружені, або ж пропонували сексуальні відносини, мовляв, сайт для цього і створений. На моє запитання «Чого вам не вистачає у відносинах з дружиною?» отримувала відповідь: «Шлюб був раннім та поспішним. Емоції пройшли і виявилось, що живу з чужою мені людиною. А завдяки інтернету спілкуватись можна без зобов’язань». 
А й справді, у всесвітній павутині не важливо як ти виглядаєш, хороший у тебе макіяж чи ні, тут не потрібно витрачатись на ресторани,квіти, можна з’являтись у зручний для тебе час та обирати кандидата посеред мільйонів спокусливих анкет. Всі анкети зручно структуровані за віком, описом зовнішності, за сексуальними вподобаннями та планами на майбутнє, навіть якщо вони будуть короткотривалими. Тому, кожен користувач має можливість сміливо придумувати собі образ «принца на білому коні», підкріпивши створений образ "фоткою" красеня завантаженою з інтернету, або ж своїм найкращим ( зазвичай "фотошопленим"), приховавши усі недоліки. Та все ж, як я зрозуміла після певного часу що провела в "онлайні", є на сайтах і реальні люди з реальними фото та реальними пропозиціями, котрі підкріплені правильними життєвими позиціями та баченням майбутнього. Що правда, таких не багато. З цими поодинокими, щирими людьми насправді є про що поговорити та інколи навіть хочеться зустрітись. Маючи непереборне бажання дізнатись ціль спілкування на сайті знайомств у чоловіків, я розпитала одного з таких користувачів сайту. Анонімність, звичайно, буде зберігатись, тому, будемо його називати М.
Автор (А) : Чому обрав саме такий спосіб знайомств?
М: Це не єдиний спосіб, але для мене дуже прийнятний. Адже, зайнятість на роботі забирає багато часу, плюс, при бажані, можна зберегти анонімність при знайомстві.
А: Чи не запрошували тебе жінки з-за кордону в гості?
М: Хоч я зареєстрований на всесвітньо відомому британському сайті знайомств, та про жінок з-за кордону мало що можу сказати, їх "емігранти" не цікавлять. Якщо ж говорити про нашу діаспору, то 80 % хочуть повернутися додому, щоб віднайти свою «другу половинку» серед земляків, а решту 20 % так званих "наших" цікавить лише фінансова сторона.
А: Як думаєш, яка категорія жінок шукає «супутників життя» через сайт знайомств?
М: На сайтах знайомств є різні категорії жінок. Якщо класифікувати за чисельністю, то, на мою думку, лідерство очолюють розлучені жінки. На другу позицію я б поставив заміжніх. І банально те, що кожна друга з них стверджує, що зареєструвалась заради спілкування. Складається таке враження, що усі соцмережі, що мали б задовільнити потребу у тому ж таки спілкуванні, перестали існувати. А бронзове місце (вставляє єхидний смайлик) віддав би групі "Студентки". Тут варто відзначити, що в групу входять і 25- 30 річні жіночки, і їх чимало. Саме з появою «студенток» оживає трафік.
А: То знайти таким чином сексуального партнера реально?
М: Особисто мені не пропонували. Та все залежить від того що я напишу в анкеті, наприклад, шукаю я спонсора чи ні, та й не вистачить чоловіків на всіх "хтивих" жіночок (моргаючий смайлик).
А: Як ти гадаєш, чиїх анкет на сайті більше? Чоловічих чи жіночих?
М: З приводу статистики. Її не знають навіть адміністратори сайту. Але частіше реєструються жінки. Багато з них зазвичай мають по декілька сторінок на одному і тому ж сайті.

Якщо ж говорити про кандидатів з інших країн, то через декілька днів спілкування, я уже отримала перше, щоправда усне, запрошення приїхати в гості. А, згодом, й пропозицію вийти заміж. От пощастило! Хотіла б зауважити, що у більшості користувачів від яких «лунали солоденькі слова» та признання у коханні були досить грамотно заповнені анкети. Такі от кавалери відповідали багатьом вимогам: достатки, житло, хороша кар’єра та впевненість у собі. Звісно ж, і вік таких кавалерів починав свій відлік уже з категорії за сорок. Золота середина, успішні люди, та як виявляється з жінками не таланить. На запитання «Для чого їм жінка з країни, котра у світі має не найкращу репутацію» отримала у відповідь: «Таких гарних жінок як в Україні немає у всьому світі». Засипавши компліментами, признаннями у коханні, пропозиціями вийти заміж та «золотими горами» мені так хотілось у це вірити, що я й забула ціль свого перебування на сайті. Виявляється щастя так близько! Та все ж, чи насправді все так сонячно як малює наша «багата українська уява»? Щоб перестрахуватись, вирішила перечитати форуми про жінок, які постраждали від насильства за кордоном. Багато історій носять просто шокуючий характер. Тому, «повернувшись до реальності», я вирішила ознайомитись з послугами агентств, що займаються підбором "наших" жінок для забезпечених іноземців. Реальні умови, все легально, підтверджується документально. Чому б і ні? Тим неменше, спочатку вирішила проконсультуватись з цього приводу у юриста. Там, я отримала корисну інформацію. Агенції, маючи ліцензії , печатки та угоди, надають послуги з пошуку партнера, та подальша доля, по виїзду за кордон, вже у ваших руках. А, отже, ви маєте всі шанси потрапити у, як максимум, сексуальне рабство, як мінімум , - стати жертвою побутового насильства.
Щож у нас виходить? Шанси знайти «другу половинку», тим паче за кордоном зводяться до великого, реального нуля. Та чи є варіанти обійти всі ці негативні сторони? Щоб не змінювати заплановане, я вирішила з’ясувати, як «правильно обирати чоловіка-іноземця» та що потрібно знати, опинившись за кордоном. Деякі думки експертів занотую нижче.
Якщо ви потрапили за кордон:

1. Нікому не довіряйте власний паспорт (документи, які підтверджують Вашу особу повинні бути у Вас). Зробіть декілька ксерокопій закордонного паспорта, та візьміть їх із собою, одну копію не забудьте залишити вдома родичам, або знайомим.
2. Важливо залишити вдома детальну інформацію про місце перебування за кордоном, а також інформацію про Вашого знайомого, який запрошує Вас, а саме: його адресу, номер телефону, Вашу спільну фотографію, ксерокопію його паспорта.
3.У нагоді стане знання англійської мови на будь якому рівні, навіть елементарне знання мови може допомогти вам викликати, або попросити про допомогу.
4. Домовтесь з родичами про те, як будете підтримувати зв’язок. Перед від’їздом придумайте "кодове" слово, яке буде свідчити що ви потрапили у халепу (до прикладу, ввечері можна сказати: „Доброго ранку!”);
5. Завбачливо поцікавтесь контактними даними Посольства та Консульства України в країні до якої вирушаєте.
6. Майте із собою номери телефонів неурядових організацій, тих, які надають допомогу
7. У випадку насильства, або порушення прав телефонуйте на Національну „гарячу лінію” з питань протидії торгівлі людьми „ЛаСтрада-Україна” – 0 800 500 225.
Коментувала менеджер соціальних програм Центру «Ла Страда-Україна» Тетяна Татуревич.

Думка психолога: Кожна людина є господарем свого внутрішнього світу. Герої, яких нам описують в казках, ще у дитинстві зберігаються у нашій підсвідомості протягом усього життя. Високі вимоги сучасного суспільства чітко розмежовують «позитивних» та «негативних» кандидатів для знайомств. З тих чи інших причин, якщо нам не вдається побудувати своє життя по прикладу героя, ми створюємо його ідеальний образ у своїй підсвідомості.
З часом, коли віртуальний світ зайняв впевнену позицію сьогодення, у нас з’явилась прекрасна нагода спробувати себе в омріяній ролі. Тут усі наші мрії проектуються у віртуальній площині, даючи підсвідомості зрозуміти, що мета досягнена. У кров миттєво виділяються ендорфіни, які є біохімічною винагородою, що стимулюють позитивні психічні процеси та емоційний фон. В результаті, ми отримуємо «свою дозу» задоволення.

Будьте пильні: Завантажуючи фото в мережу інтернет будьте обачні. Адже, після завантаження, фото стають загальнодоступними для усіх користувачів, які можуть використати це у своїх цілях.


Оксана Ратушняк

Студент з Колумбії розповів про Тернопіль: «У вас дуже хороша освіта, але, на жаль, маленька зарплатня»

Останнє оновлення на Середа, 15 травня 2013, 10:06 Середа, 15 травня 2013, 10:10

Завдяки програмі обміну, що пропонує молодим людям ГО AIESEC, чимало іноземців завітали Україну, та зокрема в Тернопіль, щоб познайомити нас зі своєю культурою та поділитись досвідом.

Сьогодні в гостях у «Студентської столиці» Ніколас – стажер з Колумбії, який вже більше місяця проживає в Файному місті. Отож, яким же видається Тернопіль «зі сторони» і чому ми можемо повчитись в розвинених країн, читайте далі:

- Яким було перше враження після прибуття в Україну? Чим вперше вразив Тернопіль?

- Як тільки ми прибули в аеропорт, я побачив, що Україна – досить сучасна. Першим містом в Україні, де я побував, став Київ. Довелося їздити в багато різних країн, і ваша столиця така ж сучасна й розвинута, як в багатьох країнах світу, це мене приємно вразило. Проте потім, коли я сів у потяг і почав роздивлятись околиці – мене вразили українські села. Спочатку я не розумів, як можна жити в маленьких будиночках без «зв’язку зі світом”. Тернопіль – дуже красиве місто. Я помітив, що люди тут в основному відносяться до середнього класу, з невеликими заробітками, але тим не менше, у них є все необхідне. Тут не так багато бідних людей, як в деяких інших країнах.

- Що нового Ви знайшли для себе в стилі життя українців?

- Українці – дуже тихі та спокійні. Це значно відрізняє їх від моїх співвітчизників. Люди тут створюють значно менше конфліктів та поважають правила. Це, звичайно, добре, хоча я вважаю, що жити таким спокійним життям довгий час трішки нудно.

- Як Ви вважаєте, Тернопіль – толерантне місто?

- Звичайно. Я помітив, що в Тернополі багато іноземних студентів, і вони абсолютно не відчувають дискомфорту, проживаючи тут. Щодо нас, люди зазвичай намагаються допомогти, порадити щось, не дивлячись на мовний бар’єр.

- Які з українських звичаїв Ви «заберете з собою» в Колумбію?

- Багато з них не відрізняються від прийнятих у світі. Але в Колумбії я точно спробую приготувати український борщ:). Також я вживатиму тепер слово «так!». Воно чудово підходить для ствердження, як ні в якій іншій мові, тому навіть вдома казатиму «Так».

- У Вас за цей час з’явилось багато друзів в Україні. Чи приїдете сюди ще раз, щоб з ними зустрітись?

- Звичайно! Не знаю коли точно, але я хочу побувати тут влітку.

- Ваше побажання тернопільським студентам.

- Якщо ви хочете багато заробляти – їдьте в іншу країну. В Тернополі дуже хороша освіта, але, на жаль, маленька зарплатня. Проте, якщо ви просто хочете жити щасливо, Україна – найкращий варіант. Тут чудові люди, традиції, хороший фундамент для створення сім'ї. Також, я б порадив студентам в майбутньому розвивати туризм. Тут є багато прекрасних місць, які варто побачити, привітні люди та досить низькі ціни, тому варто вивчати мову і запрошувати до себе іноземних туристів.

Лауреатів – багато, українця - жодного

П'ятниця, 03 травня 2013, 18:55

Безперечним є те, що ця премія – найпрестижніша у сучасному світі, оскільки звання лауреата дає його власнику не тільки матеріальну вигоду у вигляді шведських крон, а й вносить його ім’я в історію, фіксуючи видатні заслуги перед людством.

Альфред Бернхард Нобель (1833 – 1896) походив зі старовинного шведського роду Рюдбеків, що мешкав у містечку Нобелів на півночі Швеції. Ще у 1682 році один із предків Альфреда, вступаючи до Уппсальського університету, взяв собі прізвище, виведене із назви містечка, у якому народився, але перероблене на латинський лад – Нобеліус. Згодом воно перетворилося на сучасне – Нобель.

Сталося так, що батько Альфреда розорився і був змушений переїхати разом із сім’єю до сусідньої Росії. У той час, а було це у 1842 році, майбутньому засновникові престижної премії виповнилося 9 років. Досить швидко Нобель-батько проявив себе як здібний винахідник, на чому заробив чималу суму грошей. Найбільшу славу і багатства він здобув, створивши першу у світі протипіхотну і морську міни, які згодом були використані російською армією у Кримській війні.

Альфред Нобель здобув добру освіту. Він прекрасно знав російську, англійську, німецьку, французьку і, звичайно ж, шведську мови. Уже в 1864 році він зробив свій перший, як писали тодішні газети, «епохальний винахід» – «зривник Нобеля». А потім винайшов динаміт, бездимний порох, удосконалив як вибухову речовину нітрогліцерин. Проте Нобель був переконаним пацифістом, а всі його новинки спрямовувались перш за все на мирне використання: будівництво шахт, доріг, тунелів. Також шведський винахідник працював у галузі виробництва синтетичних матеріалів, систем зв’язку. Загалом у його активі 355 запатентованих винаходів. Під кінець життя його «інтелектуальна імперія» охоплювала майже 90 компаній і підприємств у 20 країнах всіх континентів.

Проте Альфред Нобель не все життя пробув у Росії. Спочатку він перебрався до Стокгольма, а пізніше до Парижа. Саме у столиці Франції великий винахідник зустрів своє перше і останнє кохання. Софі Гесс була австрійкою за походженням. Біографи Нобеля стверджують, що він намагався зробити з австрійки даму свого кола (Софі була продавщицею квітів) і свого інтелектуального рівня. Але з цього нічого не вийшло. І він залишився самотнім на все життя. У нього не було не тільки сім’ї, а й навіть власного постійного домашнього вогнища.

За рік до смерті він склав заповіт, оприлюднення якого справило ефект вибуху гігантського заряду динаміту: вся його нерухомість мала бути продана, а на виручені кошти Альфред Нобель заповідав утворити фонд, вклавши капітал у «безпечні цінні папери». Прибуток із цих капіталів «щорічно розподіляти у вигляді премій між тими, хто протягом минулого року приніс найбільшу користь людству».

Статок Нобеля був оцінений у 33 млн. шведських крон або 9,2 млн. доларів США – грандіозну на той час суму, яка і склала «Фонд Нобеля», що діє донині. Фонд виконує передусім адміністративно-фінансові функції і, зокрема, здійснює керівництво спадком Нобеля.

У своєму заповіті Альфред Нобель надав Шведській королівській академії наук право присудження премій у галузі фізики та хімії, Стокгольмському Каролінському Інституту – у галузі медицини та фізіології, Шведській академії – у галузі літератури, а комітет з п’яти членів, який призначається норвезьким парламентом, присуджує в Осло премію Миру.

Варто також зазначити, що існує ще премія з економіки, але вона була заснована набагато пізніше, у 1968 році Державним банком Швеції. І називається офіційно по-іншому – премія в пам’ять Альфреда Нобеля.

Рівно сто десять років тому, у 1901 році були присуджені перші Нобелівські премії. За цей час лауреатами (нобеліантами) стали майже 650 осіб. Серед лауреатів такі яскраві особистості, як Альберт Ейнштейн, Мартін Лютер Кінг, Ернест Хемінгуей, Андрій Сахаров та інші.

Офіційна церемонія вручення премій відбувається 10 грудня (у день смерті Альфреда Нобеля) в залі міської ратуші Стокгольма, де їх вручає король Швеції. Премію Миру вручає у великому залі університету Осло голова комітету в присутності короля Норвегії.

Досі Україна не має жодного Нобелівського лауреата, хоча гідних кандидатур – багато. Звичайно, найближче до ліквідації цієї кричущої несправедливості стояли українські письменники Іван Франко, Улас Самчук і Василь Стус. На жаль, історичні обставини не посприяли їм у досягненні успіху.

Цікаво, хто ж все-таки стане першим українським нобеліантом? І коли?



Адам Стрижнюк



Недоукраїнські нобеліанти

– Шмуель Йосип Агнон (Ізраїль) – премія в галузі літератури, 1966 р. Народився в Бучачі на Тернопільщині.

– Зельман Ваксман (США) – премія в галузі фізіології та медицини, 1952 р. Народився у Прилуках Чернігівської області;

– Саймон Кузнець (США) – премія в галузі економіки, «1971 р. Народився у Харкові;

– Ілля Мечников (Франція) – премія в галузі хімії, 1908 р. Народився в Золочеві на Львівщині;

– Герберт Браун (США) – премія в галузі хімії, 1979 р. Народився в Лондоні. Батьки – вихідці з України;

– Петро Капіца (Росія) – премія з фізики, 1978 р. Народився в Кронштадті. Мати – українка;

– Тадеуш Рехштейн (Швейцарія) – премія в галузі фізіології та медицини, 1950 р. Народився у Вроцлавеці (на той час входив до складу України), дитинство минуло в Києві;

– Олександр Солженіцин (Росія) – премія в галузі літератури, 1970 р. Народився в Кисловодську. Мати –українка (з родини Щербаків);

– Михайло Шолохов (Росія) – премія в галузі літератури, 1965 р. Народився на Донщині, мати – українка.

Вітчизняний «піпл» з легкістю «хаває» іншомовні «меседжі»

Четвер, 02 травня 2013, 10:04

У нашого класика Михайла Старицького є комедія, в якій він висміює тих, хто у всьому, зокрема і мові, хотів виглядати «по-модньому»... До пори до часу я спокійно сприймав вживання іншомовних слів. До багатьох з них ми давно призвичаїлися. Таких слів (за словником 2007 року) у нашій мові аж 10 тисяч. Здавалось би, досить. Та останніми роками, окрім комп’ютерної термінології, поперли такі перли, як «кастинг», «месидж», «імідж», «перфоменс», «шопінг»... І моя свідомість запротестувала.

Як історик, знаю, що українська мова є однією з найстаріших індоєвропейських мов. Її коріння сягають ще праслов’янського періоду, а початком самостійного розвитку вважається межа XI-XII століть. У різні часи несприятливі політичні обставини та союзи українського народу з Польщею, Литвою, Угорщиною, Кримським ханством і Османською імперією залишали негативний відбиток на мові. Однак саме тепер, коли, здавалось би, нарешті цей народ став самостійним і незалежним, коли ми можемо вільно користуватися нашою «солов’їною», українська мова зазнає значних нищівних втручань з боку іноземних мов, насамперед англійської. Тож якщо раніше мене страшенно бісила присутність у нашій мові русизмів, то тепер не можу спокійно всидіти, коли чую або бачу англіцизми.

Я розумію, коли йдеться про комп’ютерну сферу – тут нічого не вдієш: не ми придумали комп’ютери, а, значить, мусимо запозичувати англомовну термінологію: «сервер», «сайт», «хостинг» і т. ін. Але запозичуємо ми ці слова тільки тому, що вони не мають українських відповідників. Та якщо такі відповідники є, то для чого вдаватися до англіцизмів? Іноді складається враження, що дехто постійно говорить, наприклад, «о’кей» лише заради того, щоб якось виділити себе із загалу, видатися розумнішим, прогресивнішим за інших. Хоча, що ж тут такого розумного й передового у цьому словечку?

Або вдамося до інших прикладів. Від політиків (тобто від людей, які мають бути взірцем у всьому, зокрема й у мовленні), особливо тих, які горлопанять про чистоту української мови, постійно чуємо: «реформа», «прогрес», «сервіс», «імідж», «хобі». Але ж ці слова іноземного походження є цілком замінимими в українській мові! Чи ви часто чуєте, щоб їх замінювали на «перетворення», «розвиток», «послуги», «образ» та «захоплення»?

Взагалі іноземні слова (не лише англіцизми) на український манер нашими чиновниками вживаються здебільшого правильно, проте їх значення часто-густо частково або навіть повністю для пересічного громадянина є незрозумілим. Наведу лише декілька прикладів з публічних виступів представників уряду: «Моя мрія – зробити так, щоб і члени уряду приймали щось на кшталт клятви Гіппократа». Чому ж просто було не сказати українською – щось на зразок клятви Гіппократа, адже «на кшталт» утворено від німецького nach Gestalt, тобто «подібно до».

«Проблема не інспірована народними депутатами. Проблема виникла на рівні відносин різних гілок влади» (англійське inspire – викликати, породжувати, спонукати до). Саме такому формулюванню було надано перевагу при коментуванні ситуації в парламенті. Чомусь власне українське слово «спричинено» вважали менш влучним. А ось ще один «хіт» на прикладі висловлювання стосовно вступу України в НАТО: «Сьогодні ми маємо чіткий месидж, зафіксований всіма керівниками альянсу, – Україна буде в НАТО» (англійське message – послання, повідомлення).

Іноземні слова, здебільшого англіцизми, вразили не лише політику, а й взагалі усі сфери життя без винятку. Економісти не можуть обійтися без таких словечок, як «менеджер», «брокер» та «дистриб’ютор», хоча в українській мові існують їх цілком повноцінні відповідники – «управлінець», «посередник» та «розподілювач». У політології термін «електорат» вживається набагато частіше, ніж його синонім «виборці».

В літературознавство проник «наратор» та витіснив уже існуючого «оповідача». Технікуми й училища перетворилися на коледжі, збут – на маркетинг, цінник – на прайс-лист, постачальник – на провайдера, укладач промов – на спічрайтера.

Мало того, ми навіть соромимося називати свої фірми, магазини та товари українською, замість того надаємо перевагу незрозумілим, але нібито красивішим за наші словам. Так, в одному з тернопільських «першокласних магазинів» (саме так перекладається supermarket) прочитав на обгортці вітчизняного мила: «гліцеринове мило транспарантне» (від англійського transparent – прозорий). Чому ж, виникає запитання, так просто і не написати: «мило прозоре», адже виріб розраховано на звичайного споживача? А якось, будучи у столиці, почув у звичайному магазинчику просто-таки комічне оголошення: «представники клінінгової служби, підійдіть до адміністратора». Поміркувавши, зрозумів, що маються на увазі просто прибиральниці (англійське clean – прибирати). Дивно, чому ж не називати речі своїми іменами, тим більше що нерідко прагнення створити щось «вишукане» завершується абсурдом. Наприклад, як розповів мій знайомий харків’янин, у їхньому місті нещодавно відкрився магазин з дивною назвою «Чоп». І ніхто не може зрозуміти, що «чоп» – це результат неправильного транскрибування англійського shop (магазин). Насправді ж слово «чоп» перекладається як відбивна котлета. Цікаво, чи власник цього закладу про таке підозрює?

А пройдімося Тернополем – це ж спостерігається повний англіцизмівський жах.

Будівельна компанія «Креатор-буд» – хто із тернополян похилого віку знає, що англійське creator – це творець, будівничий? І якщо ми перекладемо дослівно назву компанії, що вийде в підсумку – «Будівничий-буд»? Таке собі масло масляне і сало сальне?

Скажіть на милість, а скільки басейнів у розважальному клубі «River pool»? Адже англійською river – це річка, а pool – басейн.

Або ще один із клубів – «Holiday», тобто «свято, канікули» – невже так важко було назву зробити українською? Та куди там – не солідно!

Салон краси «Венеція» – яким чином туристичний центр на північному сході Італії може асоціюватися, наприклад, з наданням перукарських манікюрних та педикюрних послуг? Я ще розумію піцерія «Сицилія» – тут присутній принаймні натяк на країну походження основної страви з меню. Але «Венеція» і педикюр?

Або візьмемо іншу піцерію з центра міста – «Феррарі». Так, італійський натяк доречний, але ж не до піци!? Якби так назвали станцію технічного обслуговування – ну нехай, а до чого тут піца?

Ресторан «Классік» – а чому ж не «Класичний»? Не звучить?

Магазин комп’ютерної техніки «Остер» – це що, «Австрія»? Адже німецьке Öster, Österreich – це країна Австрія. Чи, може, мається на увазі Öster Idrottsförening – шведський футбольний клуб із міста Векше? Але яке все це має відношення до комп’ютерної техніки?

Те саме стосується комп’ютерного магазину «Авенір». З італійської avvenire – майбутнє. То чому б так і не назвати заклад? Уявляєте, якби італійці відкрили у себе транслітерований магазин під назвою «Majbutnye»? Ото б уже покупців мали багато!?

Чи, наприклад, супермаркет «Фуршет». Взагалі-то з французької fourchette – це вилка. Невже у цьому закладі продаються тільки вилки? Чи мається на увазі спільний прийом їжі, коли запрошені їдять стоячи, вільно вибираючи страви та напої, обслуговуючи себе самостійно і використовуючи в якості столового прибору переважно вилку? Але тоді б така назва більше пасувала до якогось закладу харчування, а не до продуктово-промислового магазину.

Звичайно, коли йдеться про брендові речі – як-от напої Coca-Cola чи дім моди Louis Vuitton – тут назва не потребує пошуку українських відповідників, бо таких просто нема. Але якщо відповідник існує, навіщо собі й комусь ускладнювати життя?

На жаль, список слів-вірусів, назв-вірусів, що калічать нашу мову, є настільки ж безмежним, наскільки обмеженою є наша самосвідомість, наша віра в себе як у повноцінну націю, самостійний народ, якому є що плекати і чим пишатися.

Аррівідерчі! Тобто до побачення!

Адам Стрижнюк 

Воістину ковбаса! Або Якийсь не такий Великдень

Середа, 01 травня 2013, 11:00

Все частіше релігійні свята для тернополян, як, утім, і для всіх українців, стають приводом для розваг, а не для серйозних роздумів про своє життя. Для більшості жителів України, 61,2 % відсотка громадян якої позиціонують себе віруючими і декларують високий рівень довіри до церкви, християнське свято втратило свою сакральну сутність. Залишилась обрядовість і захоплення церковною атрибутикою.

Щоби не бути голослівними, давайте згадаємо, за яким сценарієм проходить, наприклад, Великдень для багатьох наших співвітчизників: зранку – до храму святити паски, м’ясо, ковбасу і горілку, потім – розговлятися їжею (навіть якщо і не постили), а далі – весело і гучно розважатися. Бо свято ж, розваги, гості!

Як розповіла недавно одна моя знайома, якось, будучи на Великдень у селі на Збаражчині, прогулювалася центральною вуличкою, як раптом їй на зустріч вийшли троє м

олодиків. Був ранок, тож парубки – усім трьом вже по чверть віку – були ще цілком тверезими, «в адекваті». Оскільки ж свято, моя співрозмовниця чемно привіталася святковим «Христос воскрес!», очікуючи взамін почути не менш традиційне «Воістину воскрес!». Та не судилося. Бо почулося – «Воістину ковбаса!».

Що ж, складається враження – і не лише в мене, що релігія все більше стає елементом масової культури – втрачається суть і залишається оболонка. Причому прикрашається ця оболонка банальним споживацтвом.

Хто винен у тому, що релігійна атрибутика все частіше стає об’єктом купівлі-продажу, а глибоке таїнство біблійного свята перетворюється на карнавал? Певно, що сприяють цьому не лише світські люди. Мабуть, у цьому зацікавлені і деякі представники Церкви. Який мотив у них? Хотілося б думати, що таким чином вони намагаються відродити інтерес до Церкви і релігії. Однак розмах торгівлі з приводу церковних свят наводить на зовсім інші думки…

 

Адам Стрижнюк

Як святкують Великдень у світі

Середа, 01 травня 2013, 10:00

В Африці проживає більше 150 млн християн. Відповідно Великдень є одним з найважливіших свят. Люди одягаються в традиційні костюми, відвідують нічну службу та готують традиційну святкову їжу. Зазвичай, головна великодня страва складається із смаженого рису та курки. В багатьох країнах Африки курятина коштує дуже дорого, тому така страва на Великдень є справжнім делікатесом.

Традиція святкування Воскресіння Господнього започаткована в Індії з колоніальних часів. Незважаючи на те, що кількість християн в країні налічує лише 2,5% всього населення, святкування відбувається за кращими індійськими традиціями і нічим не поступається будь-якому ритуалу чи церемонії. Власне, обмін подарунками, богослужіння та екстравагантні карнавали – невід’ємна частина свята. Окрім цього, на Великдень в Індії традиційно обмінюються кольоровими ліхтарями та пасхальними тістечками. Традиції малювати писанки індійці не мають, проте в магазинах та на ринках можна купити розфарбовані яйця та великоднього зайця.

В багатьох західних країнах великодній кролик приносить шоколад та ховає яйця, але в Австралії яйця приносить великодній білбі. Однією з причин такої зміни є намагання поширити обізнаність населення про білбі, який є одним із зникаючих видів в Австралії. Іншою причиною є нелюбов австралійців до кроликів, які знищують посіви в країні.

Колумбійці у свою чергу мають дивне меню на великодній обід. Замість шоколаду та яєць вони обідають ігуанами, черепахами та гризунами.

Німці також по-особливому святкують свято Божого Воскресіння. За повір’ям, Великодній заєць розмальовує писанки та ховає їх в саду. Зранку після недільної служби діти із задоволенням їх шукають. А також в цей день дітям дарують шоколадні яйця та прикрашають дерева великодніми писанками.

Фолькер Крафт із міста Саальфельд минулого року встановив Великодній рекорд. Він прикрасив дерево біля своєї садиби 9800 писанками. Таку колекцію німець збирав протягом 46 років.

Окремої уваги заслуговує також традиційний великодній Хресний хід в лужицьких сербів, які проживають поблизу німецько-польського кордону. У ході бере учать понад 1300 вершників.

Натомість у Мексиці в Страсну п’ятницю починається Великодній карнавал, який супроводжується розкішними постановками страстей Христових. В суботу в містах розвішують ляльки Юди із пап’є-маше, до яких чіпляють петарди та хлопавки. До кінця дня цих манекенів підривають. У неділю після богослужіння та святого причастя відбуваються фінальні постановки страстей Христових, сім’ї розходяться по домівках або ж танцюють на вулицях.

Цікавим є також пасхальний ритуал в Іспанії. Страсний тиждень, знаний як Семана Санта, є найголовнішим для іспанців. Масштабні дійства-паради розпочинаються в країні у середу. Характерними костюмами є одяг інквізиції, традиційні траурні жіночі костюми. На рухомих платформах інсценізують останні події з життя Ісуса Христа.

Угорці на Великдень обливаються водою, як українці в «обливний» понеділок після Пасхи.

Великдень відомий фарбуванням яєць у різні кольори, але в Греції можна знайти яйця лише червоного кольору.

У Фінляндії святкування Великодня схоже до Хелловіна, оскільки діти вбираються як відьми з мітлами на шиї. Вони бродять по вулицях та шукають розваг. Вважається, що в цей час відьми стають більш потужними, а тому фіни розпалюють багаття, щоб їх відлякати.

У Чехії та Словаччині жінки на Великдень можуть отримати прочуханки. Частиною великодньої традиції тут є те, що чоловіки б’ють жінок зробленими вручну та прикрашеними батогами. Проте це не повинно бути боляче. Вважається, що така Великодня порка робить жінок більш здоровими та красивими.

В українських ромів традиційним дійством на Великдень є випікання пасок. Зокрема, львівські роми печуть паски в столітній печі край дороги. Висота пасок сягає одного метра. Щоб замісити тісто, на циганську паску потрібно 10 кг борошна, 180-200 яєць, 4 кг цукру, 1,5-2 кг масла, 2-3 пачки маргарину, 0,5 л сметани,1 л молока, а також дріжджі, родзинки та сіль. Тісто замішують зазвичай чоловіки. Мішати треба близько 3 годин.

Накладають тісто у спеціальні довгі форми. За традицією першим паску в піч ставить також чоловік. Перед Великоднем роми-християни строго постять. Святять паски в православних церквах. А після того йдуть на цвинтарі ділитися святковою трапезою з померлими.

 

Підготував Адам Стрижнюк

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Коли вже збунтуються тернопільські «оселедці»?

Вівторок, 30 квітня 2013, 05:55

Чи можна отримати хліба й видовищ на суму в 2 гривні 50 копійок? Думаєте, це нісенітниця? Помиляєтеся! 1 квітня тернопільські чиновники, підвищивши вартість проїзду в маршрутках усього лише на 50 копійок, пообіцяли реформувати громадський транспорт міста кардинально, мовляв, усе буде за найвищими стандартами. Зміни відбулися. Тож нині за ці гроші можна стати безпосереднім учасником авторалі Формула-1, побувати на концерті відомого російського виконавця шансону, наприклад, «Бутирки», відчути себе маринованими оселедцями та отримати ще купу різних додаткових послуг. Вважаєте, що таке можливе лише в 3D-екшені Джеймса Кемерона? Насправді такими сервісом користуються пасажири тернопільських маршруток щодня. Ну то що, поїхали, перевіримо?

Зміни, що відбулися в організації пасажирських перевезень містом після підвищення ціни на квиток, вражають своїм масштабом. Кожного ранку та вечора чимало тернополян штурмують міський транспорт із метою втиснутися в нього та пошвидше дістатися з дому на роботу чи навпаки. Це дуже добре, що городяни (якщо бути точним – «оселедці»!) саме впаковуються в маршрутки, а не просто заходять, адже штовхаючись та розпихаючи одне одного вони займаються фізкультурою: виконують фізичні вправи, розвивають власну витривалість та вчаться стояти в автобусі на одній нозі, не тримаючись за поручні.

Як все-таки приємно, що влада турбується про тернополян: одним пострілом убиває двох зайців – за помірну плату пропонує і доїхати куди треба, і оздоровленням організму зайнятися. Але варто пам’ятати просту істину: гроші за проїзд потрібно готувати завчасно. А то, зважаючи на автобусну тисняву, можна ненароком дістати гаманець із чужої кишені чи сумочки, замість своєї. Також для місцевих модниць проїзд у тернопільських маршрутках передбачає ще один приємний сюрприз – ефект пом’ятих речей. Нині такий стиль одягу в моді, тож переваги проїзду міським транспортом очевидні.

Наступна послуга, якою порадували тернополян міські чиновники та водії маршруток – це автобусні перегони. За Формулою-1 по-тернопільськи городяни мають змогу не лише спостерігати, але й стати безпосередніми учасниками цього змагання. Ви думаєте, водії громадського транспорту намагаються обігнати своїх конкурентів через грошову вигоду? Ні, вони насамперед турбуються про комфорт своїх пасажирів, щоб вони дісталися до місця призначення якнайшвидше. Іноді водії настільки захоплюються цією думкою, що не завжди пригальмовують на всіх зупинках, а мчать-мчать стрімголов, доки хтось із пасажирів не нагадає, що варто все-таки час від часу зупинятися.

Найкращою ж послугою у маршрутках, яку подарували тернополянам за їхні ж гроші, є культурна програма, зокрема музична. До уваги пасажирів найкращі хіти російського шансону, які люб’язно пропонують майже всі водії маршруток. Завдяки такому окультуренню жителі міста мають змогу вивчити репертуари улюблених виконавців водіїв.

Отож, зважаючи на такий автобусний сервіс, мимоволі розумієш, що очікуване збільшення вартості проїзду на п’ятдесят копійок – це дрібниці порівняно з тим, які послуги отримуєш. Якщо нам і надалі пропонуватимуть різноманітні автобусні новації, то не шкода буде віддати і три з половиною гривні.

 

Адам Стрижнюк

Україна стане новою Елладою... або Як освічена московська молодь наприкінці XVII ст. заговорила українською мовою

Четвер, 25 квітня 2013, 08:30

Минулого тижня у Миколаєві запустили серію зовнішньої реклами під гучною назвою «Ознаки бидла». По місту висять плакати «Допив пиво, розбив пляшку – ознака бидла», «Матюкаєшся біля людей – ознака бидла», «Викинув сміття через вікно машини – ознака бидла» та ін.

Взагалі-то термін «бидло» останнім часом став дуже популярним і вживаним в Україні. Його можна почути в розмовах високочолої інтелігенції про майбутнє «цієї країни», зустріти в публікаціях ЗМІ, на інтернет-форумах і т. д. Яка ж причина цього?

Якщо ви досі не знаєте, мало того, якщо у вас виникають сумніви щодо доцільності подібної реклами та й узагалі подібних епітетів – просто загляньте у перший-ліпший тернопільський під’їзд, пройдіться тернопільською набережною, проїдьтеся в тернопільській маршрутці. Думаю, після цього у вас виникло б закономірне запитання: а чому в Тернополі досі немає таких бігбордів?

Однак сьогодні мова не про це. Не про нашу бидляцьку культуру, яку впродовж сімдесяти років наполегливо виховувала комуністична партія і результатом виховання якої став Гомо Совєтікус (в народі – «совок»). Сьогодні поговоримо про наше минуле, про наших предків і про те, якими вони були. Говорити про це потрібно точно так само, як і розвішувати антибидляцькі бігборди. Бо і те, й інше – це засоби впливу, засоби перевиховання. Може, прочитавши ці рядки, пересічний обиватель хоч раз задумається перед тим, як нагадити в криницю, із якої п’є воду.

 

Декілька слів з приводу заголовка

Слова про те, що «Україна стане новою Елладою» належать одному з основоположників німецької класичної філософії Йогану Готфріду Гердеру (1744-1803). Сьогодні загальновизнаним є той факт, що більшість тверджень цієї геніальної людини – пророчі, оскільки всі вони з часом знаходили своє реальне підтвердження. У цих словах відбилося переконання у можливості нового європейського відродження. Перше відродження, як відомо, дала Італія і романські країни (Леонардо да Вінчі, Джордано Бруно, Галілео Галілей та ін.), хвилю нового Гердер очікував в іншому кінці Європи. Але чому Україна? Адже ж є французи, англійці, іспанці, зрештою, росіяни... Що змусило звернути увагу німецького мислителя саме на нашу державу? Бо ж у той час, коли пролунали ці приємні для нас слова, про Україну, як про державу, й мови не було – вона залишалась придатком могутньої Російської імперії. Але схоже на те, що у Гердера таки знайшлися підстави так говорити.

 

Назад в історію: про що говорять свідки

Дивним буде почути, але на час приєднання України до Москви, де, за свідченням російського академіка О.Пипіна, тоді «панували церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння і затятість», Україна стояла набагато вище за культурним і освітнім рівнем. Звичайно, у таке важко повірити, але...

У 1591 році побачила світ праця знаного англійського дослідника Джильса Флетчера «Of the Russe Common...». У ній автор спробував показати світові «невідому Московію». Ось що він пише про спосіб правління цією державою: «Правління в них (московських царів) суто тиранське...». «У податковій системі не притримуються ні найменшої справедливості», «шляхта і прості люди по відношенню до свого майна є нічим іншим, як охоронцями царських прибутків, тому що все придбане ними раніше чи пізніше переходить до царських скринь». На жаль, про українців Флетчер оповідає фрагментарно, і це не дозволяє робити якихось ґрунтовних висновків: «... вони дуже гарні собою, ...шляхетні в поведінці... і є християнської віри».

Сирійський архидиякон Павло Алепський у 1653 році подорожував разом із антіохійським патріархом Макарієм ПІ Україною та Росією, залишивши при цьому деякі спогади. Зокрема, він звертає увагу на велику культурність українського населення: «... по всій Козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже здивувала: всі вони, за малим винятком, навіть їх жінки та дочки вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях».

 

Про господарство України П.Алепський пише, що в кожному місті й селі є штучний став з рибою, гатею з млином, і тому українці «не відчувають ніяких недостатків». «О, яка це благословенна країна!» – підсумовує автор.

Далі він разом із патріархом упродовж двох років перебували в Росії. Ось що П.Алепський пише про росіян: «Життя росіян дуже зв’язане, та ніхто з чужинців не може зносити цього, і людині все здається, ніби вона у в’язниці». Загалом про свій побут у Москві зазначає: «Жарти та сміх нам стали зовсім чужі, бо лукаві росіяни підглядали за нами і про все доносили. Бог хай спасе нас і звільнить від них».

Зате відпочили архидиякон з патріархом, коли знову ступили на українську землю: «Цієї ночі ми спали на березі ріки, цілком задоволені та спокійні, бо від тої хвилини, коли ми лише побачили Києво-Печерську Лавру, що здалеку вилискувалася своїми банями, та як лише до нас долетіли премилі пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли з радощів та втіхи, серця наші порозкривалися і ми розливалися в подяках Господеві Богові. Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснутий і придушений, бо в тій країні (Московщині) ніхто не може почувати себе хоч трохи свобіднішим і задоволеним, хіба лише ті люди, що там виросли, а всі інші, от хоч би й ми, навіть ставши панами цієї країни, ніколи не перестануть бентежитися та відчувати в серці неспокій. Зате Козацька країна була для нас начебто наш рідний край, а її жителі були нашими добрими приятелями».

Французький інженер Гійом ле Вассер де Боплан у своїй праці «Description dʼUkrainie» (1650 p.) пише: «У країні Запорізькій ви знайдете людей, що знають усі ремесла... Усі вміють орати, сіяти, жати, косити, пекти хліб, готувати страви, варити пиво, мед і вино, виробляти горілку... Вони взагалі спосібні до всіх мистецтв». Цікаво, що Боплан також згадує про те, що, наприклад, під час плавання козаки зовсім не п’ють горілки, а якщо знайдеться у човні п’яний, то його отаман наказує кинути за борт.

Венеціанський посол Альберт Віміна у «Relazione dellʼ origine e dei costumi dei Cosacchi...» (1650 p.) так пише про особу українського гетьмана: «У поведінці він м’який, і цим забезпечує собі любов вояків, але, з другого боку, він тримає їх у дисципліні суворими вимогами». Далі автор вказує, що світлиця гетьмана навмисне уряджена просто, «щоб пам’ятати про своє становище і не захопитися духом надмірної гордості».

А ось цікаве твердження данського посла Юля Юста («En Rejse til Rusland under Tsar Peter») про українців: «Вони у всіх відношеннях чистіші і охайніші від росіян», «... все населення Козацької України відзначається великою ввічливістю і охайністю, вдягається чисто і чисто утримує доми». Вступаючи на територію Поділля, Юст перебував у зруйнованому на той час Немирові, «одначе, – зазначає він, – і останній його будиночок чистіший від найпишніших московських палат».

Німецький мандрівник Ульріх фон Вердум (соціальне становище цієї особи, як і назву її праці досі встановити не вдалося), розповідаючи про зустріч із простою українською дівчиною з села, що торгувала продуктами на львівському торжищі, зазначає: «... коли я щось захотів у неї купити, вона вміла мені сказати чемний комплімент латинською мовою».

Французький дипломат Де ля Невіль у «Записках про Московію» (1689 р.) пише: «Московитяни, власне кажучи, справжні варвари: недовірливі, брехливі, жорстокі, розпусні, зажерливі, користолюбні, жебраки і боягузи...».

Секретар посольства цісаря Леопольда І Йоган Георг Корба у праці «Diarium itineris in Moscoviam Perillustris» (1701 p.) говорить про росіян: «Народ неосвічений...», «Московит цінує дружбу за вигодою». Той же автор про судову практику в Росії: «Серед росіян завжди і скрізь можна знайти фальшивих свідків, бо до тої міри здеморалізовані в них поняття, що обманювати вважається майже ознакою високого розуму». А ось що повідомляє Й.Г.Корба про наших козаків: «... цей народ сильний і перевищує московитів і військовим умінням, і хоробрістю».

Професор Кембриджського університету Едвард Даніель Кларк («Part the First, Russia, Tartary and Turkey», 1812 p.) зазначає: «... За столом українського селянина більша чистота, аніж за столом у московського князя».

 

Хто у кого вчився

Звичайно, цей список історичних джерел можна продовжувати і продовжувати, але чи доцільно це робити? Адже тодішня різниця у культурно-освітньому рівні України і Московії, на мою думку, цілком очевидна. Ми справді перебували на значно вищому щаблі культурного розвитку, ніж наші східні сусіди. Тож не дивно, що, приєднавшись у 1654 році до Московії, потужний культурний потік ринув із українських чорноземів на «підняття російської цілини». Українці були фундаторами та викладачами першого російського вищого навчального закладу – Словʼяно-греко-латинської академії, яку створили на зразок Києво-Могилянської академії. Перша школа у Москві була заснована ще у 1649 році ченцем Києво-Печерської лаври Є.Славінецьким. Як наслідок, на думку відомого українського історика Л.Залізняка, освічена московська молодь вже наприкінці XVII ст. ...заговорила українською мовою (!). Вся російська орфографія постала на «Граматиці» українця Мелетія Смотрицького. З кінця XVII ст. до початку XIX ст. у Росії вивчали історію за підручником киянина І.Гізеля. «Курс математики» професора Харківського університету Осиповського кілька десятиліть був елітним підручником з математики в усій Російській імперії. Засновником театральної справи у Москві стає українець С.Чижинський. Біля джерел великої російської літератури стояв також українець Ф.Прокопович, а музики – М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель.

Ще з княжих часів українці були активними творцями культури Московської держави. Так, гордість російського малярства XIV-XV ст. Андрій Рубльов народився на Волині. Письменник Ф.Достоєвський походить із сім’ї поліського священика. Видатний російський філософ В.Соловйов вийшов з роду Сковороди. Українцями були такі видатні діячі російської культури, як В.Короленко, О.Толстой, М.Гнєдич, В.Гаршин. «Його творчість можна зрозуміти, якщо пам’ятати, що він до самих кісток малорос», – писав В.Даль про українця М.Гоголя.

 

З українського роду Лермонтів з містечка Переволочна на Полтавщині походить і великий російський поет М.Лермонтов. Українцями були знамениті композитор П.Чайковський, актор М.Щепкін, співаки Л.Собінов, І.Козловський, художники І.Рєпін, К.Малевич, скульптор І.Мартос. Навіть відомий російський флотоводець адмірал С.Нахімов пишався своїм походженням з українського роду запорізького старшини Нахімовського.

Незчисленна когорта вчених-українців безпідставно зарахована імперською ідеологією до геніальних росіян. Йдеться про В.Вернадського, С.Ковалевську, М.Міклухо-Маклая, М.Пржевальського, К.Ушинського, І.Грабаря, С.Корольова та багатьох інших. Отже, цілком справедливо підсумовує російський вчений О.Архангельський, що українці «були в Московській Русі господарями ситуації, кращими, найвидатнішими діячами».

Ви думаєте, чого б це теоретик червоного патріотизму Л.Троцький застерігав людей, що йшли працювати в Україну: «Помните, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без Украины Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и советская власть, и мы с вами». Росіяни самі усвідомлювали, що без «молодшого брата» «старший» існувати не зможе, ось тому-то за Україну тримались всіма руками немов за якесь рятівне коло.

Відомий на Заході політолог Збігнєв Бжезинський вважає, що поява незалежної України – одна з трьох найбільших геополітичних подій XX ст., після розпаду у 1918 році Австро-Угорщини і поділу Європи у 1945 році на два блоки. Він зазначає: «Розваливши Російську імперію, незалежна Україна створила можливість для самої Росії – як держави і нації – стати нарешті демократичною і європейською». А далі продовжує: «Якщо український народ буде терплячим і наполегливим, він стане справді європейським народом, господарем новочасної процвітаючої держави».

Україна стане новою Елладою – є всі підстави для цього – і в нас вірить увесь світ. Нам залишається лише прокинутися з «совкового» сну й остаточно видавити з себе «бидляцьку натуру».

Адам Стрижнюк

 

P.S. Мета цієї статті – не піднести одну націю, принизивши при цьому іншу (всі наведені історичні джерела є достовірними. Отож, проти правди не попреш). Єдина ціль, котру переслідував автор, – якоюсь мірою прискорити занадто повільний і надзвичайно болісний процес позбавлення українців комплексу меншовартості, байдужості, а то й зневажливого ставлення до свого українського «Я». Усі повинні зрозуміти – якщо ми здобули омріяну віками незалежність, то цей процес є необхідним і неминучим. Безперспективно і небезпечно йти в третє тисячоліття, перебуваючи в полоні старих ілюзій, з тягарем минулих помилок: так можна назавжди зникнути з історичної мапи світу.

Цьогоріч весна прийшла. Чи прийде в новому році?

Четвер, 25 квітня 2013, 08:29

22 квітня – День Землі

Ще якихось півтора тижня тому я, йдучи на вулицю, упевнено вдягав зимову куртку і зимові чоботи. І хоч надворі був квітень – погода була аж ніяк не весняною. Мало того, синоптики ледь не щотижня продовжували тероризувати тернополян штормовими попередженнями. До слова, тричі їхній «терор» таки справджувався і Тернопілля вщент засипало снігом. І кожного разу, коли це траплялося, кожен із нас подумки запитував себе: доки це триватиме? І головне – чому триває?

Зараз усе частіше лунають голоси про кліматичні зміни, які невблаганно накочуються на нашу планету і на нашу країну зокрема. Чому? Тому що людина поводиться із планетою, на якій живе, як зі своєю приватною власністю, забуваючи, що природа ніколи нічого не прощає.

Вже зараз екологи б’ють на сполох: з 1970 по 2008 роки біологічні ресурси нашої планети скоротилися на 28 відсотків. За їхніми даними, у порівнянні з 1966 роком споживання людиною ресурсів подвоїлося.

Про це йдеться в новій доповіді під назвою «Жива планета», яку раз на два роки складають фахівці Всесвітнього фонду дикої природи.

За словами екологів, головним користувачем і забруднювачем світової екосистеми є США. Якби весь світ використовував природні ресурси в таких масштабах, в яких їх сьогодні використовують американці, то для підтримки екобалансу знадобилося б п’ять планет, співрозмірних із Землею.

Однак США займають лише п’ятий рядок у списку країн, які марнотратно використовують світові природні ресурси у розрахунку на душу населення. Лідерами ж за цим показником виявилися Катар (1-ше місце), Кувейт (2), Об’єднані Арабські Емірати (3) і Данія (4).

Україна, як бачимо, в цьому переліку відсутня. Але відсутня не тому, що в нас на законодавчому рівні діють жорсткі екологічні важелі впливу, а просто тому, що наша економіка взагалі недієздатна. Якщо ще в часи СРСР славні українські чорноземи активно посипали міндобривами з метою «наздогнати й перегнати», то зараз і на це нема грошей. По суті Україна зараз – чи не найбільш «екологічно порядна» країна світу. Але ж бачимо, скільки навколо «непорядних». От і маємо затяжні зими зі штормовими попередженнями. Як довго це триватиме – залежить виключно від нас. Від людей. Або ми ставитимемося до Землі як до свого дому, або ж цей дім влаштує нам те, що декілька мільйонів років тому влаштував динозаврам.

 

Адам Стрижнюк

«Ваня, ты не прав» Українці, зациклені на всьому російському, раптом згадали про національну гідність

Четвер, 25 квітня 2013, 08:27

Україна мені дуже нагадує стару шевченківську Катерину. З роками змарніла, постаріла солдатка, яка спить і випиває з ким попало, але при цьому дуже не хоче, щоб хтось принижував її гідність. Приховує реальний стан речей, намагається навіть трохи прикрасити зовнішній вигляд і створити видимість добробуту і морального, і фінансового, але все це якось нерозторопно. Стара, питуща, брудна, але при цьому дуже образлива. От взяла і образилася на Ваню Урганта. Що ж він історію зачіпає? Що ж він, нахаба, ображає почуття патріотичні? Відразу давай у бій піднімати старі, перевірені ешелони: заборонити в’їзд в країну, забути про нього взагалі.

А якщо розібратися, то в чому винен Ургант? Ну, повеселився барін молодой, пожартував над околицею. Чи ми себе околицею не вважаємо? Та невже? Ми ж читаємо російських авторів, дивимося російські серіали, запрошуємо проводити різні заходи російських ведучих, ми слухаємо їхніх співаків, дивимося їхні програми, сміємося з жартів їхніх гумористів, але при цьому ми дуже незалежні. Забрати Урганта? Без проблем. І будемо слухати уже засівший в печінках хрип Зеленського або спостерігати за марними спробами Педана і Притули (який чомусь вирішив популяризувати суржик) розсмішити і себе, і глядача. Хоча ні, можна ще серіал «Віталька» дивитися. Теж дуже «смішно» і дуже «по-українськи».

Ми роками вживаємо те, що виробляють у Росії. Ми не знаємо наших письменників, не дивимося наші фільми, тому що їх нема, не слухаємо наших співаків, більшість із яких поїхали давно до Москви. Як до нас, таких, повинні ставитися російські зірки, яким ми за разовий виступ платимо величезні гроші, яких удома їм не заробити? Ми для них недалекі «куми» з села, над якими можна потішатися. І не більше того. І можна зараз закидати брудом портрет Урганта біля російського посольства, можна акції проводити, можна що завгодно робити, але висновок сумний: якщо безглуздий жарт московської «звєзди» поставив на вуха всю країну, значить цій країні реально нічим зайнятися. (Зауважте: трирічне правління Януковича чомусь нікого в цій країні не зачіпає, ніхто не згадує про національну гідність, коли крадуть «Межигірʼя», чи коли з державного бюджету виділяють 32 мільйони гривень в якості гонорару за неіснуючу книжку нашого «гаранта». Але як тільки Ургант ляпнув дурницю, відразу всі згадали, що вони українці).

Нас образили, принизили. Так, це правда. І жарт цей дійсно заслуговує на осуд. Але подивімося на це з іншого боку: ми себе не принижуємо? Наші дівчата, які за безцінь віддаються грошовитим іноземцям і готові робити для них все, щоб тільки дали грошей. Молодь, яка «бухає» по селах або втікає закордон. Пенсіонери, які ледь виживають на свої 800 гривень, не кажучи вже про вчених, лікарів, вчителів, які вже й не мріють про високі зарплати в той час, коли олігархи, чиновники і свита жирують. Ось і все наше українське життя. Так, цим можна пишатися, просто лопаючись від переповненості національною гідністю, але над такими, гордими, будуть продовжувати сміятися.

Жартувати дозволяють собі над тими, яких не бояться. Звичайно, Ургант вибачився. З гумором. А пізніше ще раз вибачився за своє невдале вибачення. Але скажімо чесно самим собі: навіть якщо б він не вибачився, його все одно продовжували б запрошувати на всілякі вітчизняні шоу, бо вважають, що рівних йому у нас немає. У нас же своїх не бачать, поки вони не блиснуть у Москві, Каннах, Нью-Йорку.

Мене ось сьогодні просто розірвало одне повідомлення: на вечорі пам’яті Миколи Вінграновського його вірші читатимуть: Педан, Єфросиніна, Подкопаєва, Василіса Фролова, Горбунов і т.д. Мені просто цікаво, а до цього оці товариші хоча б раз дивилися в книгу віршів Вінграновського? Вони знають про нього бодай щось? Або, може, вони читали й інших представників того покоління в українській літературі? Ну, от чому скрізь одні й ті ж бездарні особи? Є хоча б один оазис, де їх немає?

З нас потрібно сміятися. Обов’язково. Нас потрібно принижувати і ображати. Бо, може, тільки тоді ми встанемо зі сну і зрозуміємо, в якій безодні перебуваємо.

Ігор Северянин, відомий російський поет «Срібного віку», досить гарно написав у вірші, присвяченому Гоголю:

 

«Смех Гоголя нам ценен оттого, –

Смех нутряной, спазмический, язычий, –

Что в смехе древний кроется обычай:

Высмеивать свое же существо.

 

В своем бессмертьи мертвых душ мы души,

Свиные хари и свиные туши,

И человек, и мертвовекий Вий –

 

Частица смертного материала...

Вот, чтобы дольше жизнь не замирала,

Нам нужен смех, как двигатель крови...»

 

Звичайно, можна образитися на Урганта. А потім ще на Путіна, Меркель, Обаму і Фіделя Кастро. Але коли ми вже навчимося ображатися на себе? Адже ж сміялися з нас і наші класики. І то дуже сміялися. Правда, ми ж їх не читаємо. Ну, хіба що Єфросиніна й Педан на розпіарених вечорах пам’яті, які проанонсують в російськомовних газетах і за участь у яких добре заплатять.

 

Адам Стрижнюк

(за матеріалами «Корреспондента»)

Сервіс по-тернопільськи: матюки і відсутність культури обслуговування

Понеділок, 22 квітня 2013, 10:40

У передових країнах нині судять про людину не по тому, яку саме роботу та в якій галузі чи творчій сфері вона виконує і скільки важить вироблена нею за день продукція, а передусім по тому, яка якість її праці. 

В цьому контексті ми вирішили поглянути на українські реалії. На нашу якість всюди і у всьому. Поглянули… і вжахнулися.

Вас багато, а я одна

«Кобило, тобі вдома сидіти треба було, а не за кермом», – почула на свою адресу з відкритого вікна Volkswagen Touareg, Марина, 34-річна співробітниця тернопільської фірми, яка попросила не називати її прізвище в пресі.

Водія позашляховика розлютило, що її малолітражка, яка «плететься» по місту зі швидкістю 60 км/год., заважає йому їхати. За словами Марини, на вигляд це був молодий інтелігентний хлопець в окулярах, який, мабуть, поспішав на роботу.

З такими проявами «доброзичливості» дівчина, яка лише недавно почала водити машину, вже стикалася неодноразово. «Підрізають, сигналять, іноді матом криють», – перераховує вона принади водіння.

Втім, тернополяни, які користуються громадським транспортом, огороджені від хамства ще менше, так само як і відвідувачі ЖЕКів, поліклінік та інших державних установ, які в Україні традиційно, ще з радянських часів, є заповідниками безцеремонного стилю спілкування.

«Дільничний лікар прийшла на виклик в обліплених зимовим брудом чоботях, пройшовши в них через всю квартиру. Видавши чергове: «У мене немає часу, он вас скільки, а я одна!», швидко оглянула пацієнтку, хвору на бронхіт, і пішла. А господиня дому стала мити підлогу», – розповідає звичайну тернопільську історію, що трапилася з однією з її родичок, моя знайома, педіатр приватної клініки.

Зрештою, автору цих рядків також далеко не треба ходити. Так сталося, що на початку цього року захворів на пневмонію. Прийшов до дільничного терапевта за лікуванням, а вона, «порадившись з підручником», призначила мені… антибіотики для вагітних.

Але й цим мої навкололікарняні перипетії не закінчилися. Пішов за направленням у кабінет флюорографії, а там… зачинено. І от з температурою 38,8 довелося стояти під дверима майже сорок хвилин, допоки «заклопотана» лікарка, як виявилося згодом, попивала каву в одному з сусідніх кабінетів.

Не менш райдужні історії розповідає ледь не щодня мій сусід, якому «пощастило» послизнутися на відремонтованих тернопільських дорогах і зламати ногу. По-перше, йому майже два тижні встановлювали діагноз – тріщина чи перелом? По-друге, «порадував» лікар-ортопед, якого більше цікавили застілля, присвячені тим чи іншим подіям, ніж здоров’я пацієнта. Ну і по-третє, справжнього психологічного тиску зазнав мій сусід під час реабілітації, де, як він зрозумів, йому були раді ще менше, ніж у кабінеті ортопеда – щоранку лікар-реабілітолог повторював одну й ту ж мантру: «Чого ти знов приперся? І так нічим більше допомогти не зможемо». І це при тому, що на реабілітацію цьому пацієнту було передбачено півроку часу, а навідувався він до них лишень два тижні.

Так поводяться не тільки медики. Приміром, кожного разу, коли заходжу у «своє» відділення «Укрпошти», то ніби повертаюся в часи СРСР.

З тобою там розмовляють таким тоном, наче ти з народження маєш знати, скільки важить бандероль або на якому бланку вона оформляється. Навіть 20-річні дівчата, які ще недавно були стажерами, а вже нині там працюють, під керівництвом старших товаришів дуже швидко переймають цей стиль «сервісу по-українськи».

А загляньмо до наших магазинів, які гучно називаються супермаркетами. Який там сервіс і культура спілкування? Якось моя знайома з чоловіком навідалися до будівельного гіпермаркету. Чоловік почав розглядати певний крам на стелажах, як раптом у нього поперед носом стала консультант і почала розкладати інший товар. На іронічне запитання чоловіка: «Чи я вам не заважаю?», та відповіла «чисто по-українськи»: «Нє».

Одного разу пішов з товаришем у магазин побутової техніки. Там мене здивувало, що на стенді всі фотоапарати без акумуляторів. Ми чекали на консультанта 15 хвилин. Продавців навколо – нуль. Хоча за правилами компаній, навіть якщо консультанти зайняті, вони повинні вибачитися і попросити зачекати, поки хтось із них звільниться.

Ну, і найактуальніше для Тернополя в цей час: на численних міських вулицях утворились ями завглибшки до 60 см, з дахів та стін будинків починає падати штукатурка, облицювальна плитка і частини покрівлі, а в дворах спальних кварталів комунальники… проводять розкопки. Так, наприклад, між будинками №3, №5 та №9 на вул. Чалдаєва ремонтують комунікації тепломереж. Здавалося б, звичайна справа, тимчасові незручності, адже всього лиш зняли покрівлю тротуару. Але чи з’явиться на тому ж місці асфальт? Як повідомили мешканці Чалдаєва, 3, з іншого боку будинку схожий ремонт робили торік, асфальт на місце так і не повернули, а, отже, навесні та після кожного дощу люди просто змушені перескакувати через болото. Тож чи зміниться щось цього разу? Сумнівно. Бо сервіс у нас такий.

Давайте на хвильку зайдемо в громадський транспорт. У маршрутці №15 молода жінка – назвемо її Лідою – попросила сивочолого пасажира зачинити вікно, в яке дув сильний вітер. Перше прохання було проігнороване, а на повторне пані отримала розгорнуту відповідь, що включає, як вона каже, «барвисту характеристику мене, моєї мами і світобудови в цілому». Суперечка, в яку Ліді довелося вступити, закінчилася тим, що культурний тернопільський хам порадив їй «відкривати рот тільки у стоматолога».

Чи варто говорити, що з таким «хамським сервісом» знайомі і гості країни, які прибувають з далекого зарубіжжя. Якось до мого знайомого приїхав родич із Франції. Знаєте, що його здивувало? Що в Тернополі продавці в магазинах не вітаються з клієнтами, люди на вулицях похмурі і ніхто не каже «дякую», якщо, наприклад, притримати двері на вході в якусь установу.

Груба і нахабна поведінка настільки ріже слух і око, що деякі називають ці національні риси серед причин еміграції. Мій однокласник Ігор, який кілька років тому виїхав на ПМП до Швеції, розповідає, що за цей час жодного разу не стикався там з прямим хамством, таким звичним для України.

«Навряд чи тут [у Швеції] живуть ангели, але чуйних і відкритих людей в загальній своїй масі набагато більше, ніж на батьківщині», – констатує він.

Водночас Ігор визнає, що усмішки – типова характеристика жителів західних країн – це просто давно засвоєна звичка, а не щира емоція. Проте він сам надає перевагу формальній усмішці перед «заздрісним, агресивним поглядом касира в українському супермаркеті, який з жорстокістю кидає по стрічці мої покупки, тому що у неї сьогодні поганий настрій, проблеми в сім’ї або просто мої покупки перевищують її місячний дохід».

Наприкінці минулого року Ігор приїжджав до Тернополя. Але не сам, а з Йонасом, колегою по роботі, з яким познайомився у Швеції. І от якось ми втрьох вирішили відвідати один із відомих тернопільських ресторанів. Що здивувало нашого гостя? Те, що офіціант приніс замовлення спочатку мені, потім Йонасу і в самому кінці Ігореві.

«Коли один закінчує їсти, інший тільки отримує свою порцію, – дивувався швед тернопільському конвеєру. – Потім він [офіціант] починає збирати тарілки, перш ніж всі закінчать трапезу, що видається мені дуже грубим».

Не висовуватися

Глибинні причини хамства, агресії і «сервісної фамільярності» в українському суспільстві експерти пропонують шукати не тільки в незавидному соціальному становищі більшості співгромадян. Провину за зростання ворожості можемо сміливо покласти на мас-медіа, які останнім часом все частіше фокусуються на чорнусі в серіалах і криміналі в новинах.

Особливо сприйнятливі до цього діти, вважають психологи. Недолік спілкування в родинах між ними і батьками ще й погіршує ситуацію – призводить до емоційної черствості молоді.

Хоча й батьки підлітків не без гріха: це покоління, що сформувалося за часів СРСР, коли дітей учили приховувати свої емоції, придушувати індивідуальність. А почуття, що не знаходять виходу, створюють внутрішнє напруження, що переростає в агресію, кажуть експерти.

Вони відзначають також і збільшену емоційну чутливість літніх людей, які болісно реагують на будь-які гострі моменти в побуті.

У країнах ЄС пенсіонери незрівнянно більш матеріально благополучні і тому більш спокійні. До того ж, на відміну від України, де літні люди з маленькою пенсією найчастіше стають ізгоями, європейські старики – шановані члени суспільства, до думки яких прислухаються.

Не тільки конфлікт поколінь посилює загальну картину української ввічливості (точніше, її відсутність), а й відносно нове явище – процес атомізації суспільства, коли людям немає діла до всього того, що не стосується особисто їх та їхніх сімей. Хамство просто нікому зупинити, резюмують соціологи.

Зауважте: коли водій маршрутки курить у салоні або лається матом, спілкуючись з пасажирами, ніхто навіть не зробить йому зауваження. Натомість у суспільстві, де є поняття поваги до себе, пасажири обуряться, поскаржаться або бойкотуватимуть цей маршрут.

Західна людина вже давно зрозуміла: грубіянити невигідно! Погано обслуговувати клієнтів – невигідно! Коли це зрозуміє кожен тернополянин, хамства – і у спілкуванні, і в наданні послуг – в Україні стане набагато менше.

Адам Стрижнюк

Скільки коштує дорога до Бога: порівняння розкошувань глав різних церков

Середа, 17 квітня 2013, 06:51

Спостерігаючи за обговоренням у світових ЗМІ звичок новообраного Папи Римського «Коментарі», зібравши наявну у відкритих джерелах інформацію, вирішили порівняти побут і прагнення до розкоші глав західної і східної гілок християнства.

 
Ватикан: аскеза, що йде згори

Папа Римський, без сумніву, є одним із найбагатших (якщо не найбагатшим) глав церков на планеті. Хоча б тому, що в його розпорядженні є нехай і карликова, але аж ніяк не бідна держава. Але навіть без цього римського понтифіка можна сміливо вважати дуже і дуже забезпеченим священнослужителем – все-таки статус зобов’язує.

Зокрема, жити новий понтифік, як і личить його сану, буде в папських покоях Апостольського палацу у Ватикані. Цей величний комплекс відомий світові завдяки багатому внутрішньому оздобленню та найвеличнішим витворам мистецтва. Серед них – Сікстинська капела з фресками Мікеланджело і Рафаеля.

Комплекс будівель налічує до 20 дворів, більше ніж 200 сходів і 12 тис. кімнат. Утім, називати його виключно папською резиденцією не зовсім коректно: крім апартаментів Папи, розташованих у південній та найстарішій частині палацу, в нього входять приміщення урядових установ, каплиці, музеї і бібліотека Ватикану. Адже крім офіційної, у понтифіка є й інші резиденції.

Охорону Папи здійснюють, по суті, два підрозділи: папська жандармерія і швейцарська гвардія, заснована ще в 1506 році й добре знайома за фото з урочистих церемоній. Крім того, є у розпорядженні глави католиків і свій автопарк. Який включає в себе не тільки відомий папамобіль (яких, до речі, декілька), але й службові лімузини.

Нарешті, окремо варто сказати про одяг Папи. Новий суверен Ватикану Франциск, і раніше відомий своєю скромністю, з перших же хвилин папського служіння дав чітко зрозуміти, що церкві пора відвикати від зайвої розкоші. І взагалі, бути ближче до простих віруючих. Так, у день свого обрання він вийшов на балкон собору Святого Петра просто в білій сутані, без червоної моцетти на плечах і, як стверджують експерти, «тим самим порвав із папською традицією золота і оксамиту». Після церемонії він відмовився від поданого йому службового лімузина і поїхав в будинок святої Марти, де кардинали жили під час конклаву, разом з усіма. А наступного дня, після ранкової молитви, повернувся за своїми речами і особисто розплатився за номер.

Намір порвати з традицією бути «вище» за інших проявився і в інших діях новообраного Папи. Наприклад, він відмовився від трапези у власних покоях і обідав з усіма єпископами. А також прийшов на зустріч з кардиналами без посоха, в простих – а не «статусних» червоних – туфлях і звертався до присутніх «брати», а не пишномовно «синьйори кардинали».

 

«Третій рим»: багатство, «щоб зрозуміли»

Трохи інакше йдуть справи в Російській православній церкві, яка претендує на чільну роль у східному християнстві та конкурує з Вселенським патріархом за вплив на її «канонічних територіях», до яких у Москві відносять і Україну.

У 2009 році, після інтронізації нинішнього глави РПЦ патріарха Кирила, протодиякон Андрій Кураєв в інтерв’ю журналу «Собеседник» розповів про те, як облаштований побут православного предстоятеля. За його словами, у патріарха є робоча резиденція в Чистому провулку в Москві – старий особняк, що належить церкві з 43-го року. Крім кабінету, канцелярії, апарату, залу для нарад, там також є приватні покої і дворик для прогулянок. Ще одна московська резиденція глави РПЦ – в Свято-Даниловому монастирі, однак нею користуються в основному для протокольних зустрічей. Нарешті, головна резиденція розташована в підмосковному Передєлкіно: раніше там був невеликий двоповерховий будиночок, але потім відбудували нові апартаменти.

Що ж до матеріального забезпечення, то, як виявилося, патріарх отримує зарплату від держави – за спеціальною тарифною ставкою. Але офіційний оклад, як зазначив Кураєв, невеликий. Пенсія патріарха теж не вища, ніж в інших росіян – втім, готівкові гроші йому, по суті, й не потрібні. Тим більше що бюджет патріархії передбачає повне утримання Святійшого – від харчування до меблювання покоїв.

Втім, так було (та й то – офіційно) в 2009 році. До 2013-го ж у ЗМІ накопичилося достатньо повідомлень, щоб оцінити запити московського патріарха детальніше.

Перше, на що варто звернути увагу – це резиденції. Однією з найвідоміших і найскандальніших став палацовий комплекс у Геленджику. Ще на початку 2000-х керівництво Росії виділило там 10 га заповідного лісу під будівництво патріаршої резиденції. Яка в результаті й була відбудована – з масовою вирубкою червонокнижних піцундських сосен і перекриттям доступу до моря для простих громадян. У результаті об’єкт отримав назву «Духовно-культурного центру РПЦ», що ні до чого не зобов’язує. Однак ні про яку культурну діяльність центру досі чутно не було, а в народі комплекс все так само пов’язується безпосередньо з ім’ям патріарха.

Ще про одну патріаршу квартиру стало відомо завдяки «Пыльному делу» 2012 року, коли відомий хірург Юрій Шевченко змушений був заплатити майже 20 млн рублів за «особливо небезпечний» будівельний пил, що якимось чином засипав квартиру патріарха, розташовану поверхом вище. В якій, до слова, жив не сам Кирило, а його троюрідні сестри.

Наступна тема, що викликає постійний інтерес громадськості, – це автомобільний парк. На відміну від Папи Римського, особливого «патріархомобіля» у глави РПЦ немає. Замість нього у предстоятеля РПЦ є розкішний броньований лімузин-пульман Mercedes S класу. Також відома його пристрасть до комфортного і дорогого Cadillac Escalade. При цьому пересуватися на самоті святий отець не любить: зазвичай його супроводжує великий кортеж, заради якого перекривають вулиці.

Крім того, обзавівся патріарх і відповідним засобом пересування на воді – чорною яхтою «Паллада», поміченою біля Нікольського скиту Валаамського архіпелагу неподалік від ще однієї резиденції патріарха. Яхта розрахована на комфортне розміщення 8 осіб, на борту є вітальня з домашнім кінотеатром і барною стійкою, їдальня з обіднім столом на 8 персон і кілька спалень. Вартість судна становить $4-6,7 млн.

Нарешті, не забуває глава РПЦ і про такі статусні речі, як годинник. Найвідомішим став, мабуть, швейцарський Breguet, що коштує майже 30 тис. євро. І намірів відмовитися від подібних надмірностей вище духовенство РПЦ поки не висловлювало. Навіть навпаки: дорогі речі, за словами протоієрея Всеволода Чапліна, священикам необхідні. Щоб «відображати суспільний престиж Церкви».

Не відстають від московських православних і православні київські. Ось як прокоментував глава УПЦ Київського патріархату Філарет вчинок новообраного Папи Римського Франциска, який після свого обрання поїхав з Ватикану в мікроавтобусі з іншими кардиналами, а не на особистому лімузині.

«Я не схвалюю такі вчинки. Тому що це праця напоказ, а треба бути скромним в житті перед Богом, а не перед людьми», – сказав Філарет у суботу в ефірі «5 каналу».

«Коли ми читаємо Євангеліє, то Господь каже: «Не творіть милостині вашої перед людьми і не показуйте свою скромність перед людьми, а будьте скромними всередині, а не напоказ», – зазначив патріарх.

Коментуючи те, що він сам їздить на дорогому «Мерседесі», Філарет сказав: «Якби я їздив на російських автомобілях, я б не зміг відвідувати свої єпархії, парафії в такій кількості, як я відвідую. Я за рік відвідую від 10 до 20 єпархій завдяки тому, що є автомобіль такий, який не зупиняється. І тому такий автомобіль мені потрібен не як розкіш, а як засіб виконувати свої обов’язки».

«Коли не було цієї можливості, я їздив на скромній радянській «Волзі», і мені бізнесмени сказали: «Що це ви на такій скромній?» і подарували мені цей автомобіль», – додав він.

Нагадаємо, наприкінці 2009 року «Українська правда» зафіксувала, як патріарх Філарет приїхав на з’їзд «Нашої України» на 600-му «Мерседесі» американської збірки з номерами «777».

 

Підготував Адам Стрижнюк

Тернопільський пенсіонер Базаров і капуста

Середа, 17 квітня 2013, 06:49

Ох, певно й любить наш прем’єр-міністр капусту. Вже не вперше у своїх публічних виступах він згадує цей корисний овоч. Кілька років тому, відповідаючи на закиди опозиції щодо зростання цін, Микола Янович згадав капусту, яка на той момент почала дешевшати. Напевне той факт мав засвідчити ефективну роботу ним очолюваного уряду. Щоправда, державний муж чомусь забув уточнити, що зменшення ціни на капусту відбулося восени, в період, коли збирають врожай. І, як кажуть, у той час сам Бог велить білокачанній дешевшати.

Та ось нещодавно прем’єр знову згадав про обов’язковий атрибут борщу і салату. І дорікнув співвітчизникам, що не хочуть вони працювати на городах, як їхні діди-прадіди. Все тільки скиглять та й скиглять. От через це й капуста в ціні зростає. Зараз – уже 4 гривні за кілограм.

І от у зв’язку із цією капустяною проблемою, на тлі весняного авітамінозу, приснився мені сон. Ніби став я Миколою Яковичем Базаровим – рядовим тернопільським пенсіонером, котрий отримує пенсію в 800 гривень і має сили та величезне бажання допомогти рідному урядові нагодувати дармоїдів-українців.

Купив уві сні я, тобто пенсіонер Базаров, лопату, придбав насіння та й вирішив грядку саджати. І швиденько зрозумів, що до насіння та лопати ще й земелька потрібна. Ну, не виростають кляті овочі на балконі – їм простір, агрофон та інші витребеньки потрібні. А де земельку ту взяти? Та звісно ж де – у селі. Тут і виникла у діда-пенсіонера перша проблема. Ну де біля Тернополя знайти клапоть вільної землі під город? Все ж під котеджами та дачами для «владних бізнесменів». Врешті-решт, знайшов Микола Якович землю. За 50 кілометрів від міста. Але ж хіба це зупинить справжнього фаната капусти? Тим більше, що проїзд для пенсіонерів безкоштовний.

А в сільраді й кажуть: «Діду, а без договору оренди ми тобі землю не дамо. А щоб договір укласти, потрібно проект відводу виготовити, документацію в землеустрої, кадастрі, держадміністрації затвердити».

– А не можна без цього? Я платити за землю буду. Ще й на продаж за дешевою ціною капусту вирощу.

– Ти що, Миколо Яковичу, з дуба впав? На продаж, то ти є бізнесменом. І землю отримаєш через аукціон.

– А не можна простіше?

– Можна. Але не тобі, а агрофірмі «N». Вони з головою облдержадміністрації дружать. А як тобі дамо, то нам корупцію пришиють. Або тобі самозахоплення. І в тюрму когось посадять.

– А я думав…

– Діду, думає у нас прем’єр-міністр. А твоя справа – за комунальні платити і на вибори ходити. Ти, до речі, правильно голосував?

– Правильно, за партію районів. Вони мені гречку давали.

– От і маладєц. Погано тільки, що вас таких занадто багато. Через це й гречка в державі скоро закінчиться.

– Так, а в телевізорі казали, що городи нада садити.

– От в тєлєвізорі і землю оформляй.

Пішов Микола Якович у відділ земельних ресурсів, щоб спитати, як той проект відводу робити і скільки він коштує. А там йому й кажуть: «Діду, приходь завтра. Сьогодні всі наші співробітники посадки чистять».

– Так, а за скільки часу я зможу ту землю оформити?

– Може за рік, може за два. Якщо через аукціон, то може і в десять років не вкладешся.

– Але ж я за цей час сам добривом стану. А як же єдине вікно, спрощення процедур?

– Ну ти й дурень, Базарич. Єдине вікно тільки в ДАІ було при техогляді. Сьогодні заплатив – завтра талон получив.

На цій «веселій» ноті сон закінчився. І чомусь одразу згадався Володимир Ілліч Ленін. Точніше, його стаття, в якій він говорив, що декабристи страшенно далекі від народу. От і наш прем’єр-міністр, як той декабрист, бо землю під город в Україні він точно не отримував, капусти на ній не вирощував і вже тим більше не пробував прожити на 800 гривень пенсії.

До речі, в політології існує правило: чим далі влада від народу, тим віддаленіше хочеться її спровадити. Отже, ще не все втрачено?

Адам Стрижнюк

Чим небезпечна порнографія

Середа, 17 квітня 2013, 06:44

Майже кожного дня ми дізнаємося про жахливі факти зґвалтувань і убивств, вчинених не лише дорослими збоченцями, а й дітьми. Так, наприклад, у Познані (Польща) 14-річний хлопчик убив 12-річного приятеля під час перегляду садистсько-порнографічного фільму; дівчатка-підлітки, пристрасні читачки молодіжної порнографічної і бульварної преси, побили до смерті свою однокласницю; 20-річний чоловік напав на 12-річного хлопчика і зґвалтував його; маніяк зґвалтував шестирічну дівчинку. Такі приклади можна наводити безконечно.

Ніхто не народжується убивцею, насильником, збоченцем. Ними стають, поступово насичуючись отрутою порнографії і насильства. Це має слугувати для всіх людей доброї волі застереженням і закликом до рішучих дій, спрямованих на заборону порнографії. Збоченці і люди, яким порнобізнес приносить величезні доходи, говорять про нешкідливість порнографії, лицемірно прикриваючись гаслом свободи слова. Проте дослідження вчених переконливо доводять, що порнографія викликає серйозні зміни в психіці людини. Спочатку відбувається «атрофія» високих людських почуттів: вірності, безкорисливості, турботи про інших. Потім людини починає шукати все сильніші стимули і поступово потрапляє в залежність від матеріалів порнографічного змісту. Кінцевим результатом стає самонасилля, здійснення сексуальних збочень, зґвалтувань і убивств. Майже всі насильники зізнаються, що саме порнографія впливала на їхню уяву, призводячи до злочинних дій. Порнографічні журнали розцінюються ними як підручники з насильства і вбивств.

Недавно в Бельгії спалахнув скандал, про який писала вся світова преса, у зв’язку з арештом убивці-педофіла Дютру, який належав до міжнародної мережі гомосексуалістів і педофілів. Поліція витягнула з підвалу його дому тіла двох загиблих дівчаток, а у дворі були знайдені тіла ще чотирьох. Як повідомлялося в пресі, Дютру перебував на найнижчій сходинці в міжнародній бандитській зграї. А за ним стояли люди недоторканні, що мали в своєму розпорядженні політичну, фінансову і судову владу. В ході судового розгляду вони «покривали» Дютру, даючи помилкові свідчення на дівчаток і фальшиві відеозаписи. Для них Юлія і Мелісса – 12 річні дівчатка, яких ґвалтували впродовж декількох місяців, а потім убили – були предметами особистого користування, товаром, задоволенням.

Порно по-тернопільськи?

Ми, можливо, й не порушували б цієї теми, якби не дзвінок до редакції. Минулого тижня до нас зателефонувала тернополянка, яка передплачує одне з тернопільських видань, зі скаргою на те, що це видання до Дня святого Валентина надрукувало справжній порнографічний матеріал з відвертими фотознімками. Матеріал починався «натурально»: «Після оргазму, коли коханий ще знаходиться всередині тебе…». А про що йшлося далі – можете лише здогадуватися.

Не будемо називати, яке саме видання дійшло до такої деградації, бо все-таки керуємося нормами журналістської етики. Та все ж…

Не може не непокоїти певна «розпусна тенденція», що складається на теренах нашого краю. Спершу (на початку 90-х) у нас «блиснула зірочка» бульварної «Пан+пані», згодом дійшло до відкриття усяких там нічних клубів з вечорами стриптизу як жіночого, так і чоловічого, а що буде далі?

Пригадується матеріал однієї тернопільської газетки, який вона починала з першої (!) сторінки, і який мав назву «Як «зоряні хлопчики» позбувалися цноти». Віталій Козловський, Віктор Павлік та інші «авторитети» розповідали «як це було» у них та з ними. Куди ти котишся, Україно?

Чи вистачить нам розуму?

Продовжувати далі не варто. Можемо зробити лише коротенький підсумок: порнографія стає великою загрозою для суспільного устрою і нашого майбутнього. Якщо ми, чи то журналісти, чи пересічні громадяни України, відчуваємо себе відповідальними за країну, в якій живемо, і за те покоління, яке виховуємо, то давайте зробимо все, що в наших силах, аби в кіосках і магазинах не було порнографічних матеріалів, а в пунктах прокату відеокасет і дисків – порнографічних фільмів. Не слід забувати, що, купуючи або одержуючи напрокат порнографічні матеріали, ми робимо свій «внесок» у міжнародний порнобізнес, жертвами якого є мільйони жінок і дівчаток – зґвалтованих, принижених, тих, які втратили людську гідність і шанси на сімейне щастя. Прислухаймося до заклику покійного Папи Івана Павла ІІ, який неодноразово закликав усіх до рішучої заборони порнографії і бульварних журналів та газет: «Бережіть свої сім’ї від засилля порнографії, яка сьогодні під різними масками проникає у свідомість людини, особливо дітей і молоді. Захищайте чистоту звичаїв і традицій у ваших сімейних осередках і в суспільстві. Виховання чистоти є одним із великих завдань євангелізації. Чим чистішою буде сім’я, тим здоровішим буде народ. Давайте ж залишимося народом, гідним свого імені і християнського покликання».

Адам Стрижнюк

 

Чим небезпечна порнографія

Слово «порнографія» походить від грецьких слів: «porne» – тобто повія, і «graphos» – «пишу». Якщо ми складемо ці слова разом, то одержимо «опис або зображення роботи повій». Тлумачний словник англійської мови вказує, що «порнографія» означає також «зображення розбещеної або непристойної поведінки», або «зображення еротичної поведінки, покликане спричинити сексуальне збудження».

Порнографія руйнує сім’ю

Психолог Віктор Клайн з Університету Юта (США) відомий тим, що надає допомогу подружнім парам, у яких один із членів став залежним від порнографії. У своїй книзі «Як порнографія впливає на дорослих і дітей» Клайн пише: «Як психолог я впродовж багатьох років надавав лікарську допомогу більш ніж трьомстам сексуально залежним людям, людям, що скоювали насильство, й іншим сексуально хворим людям (96 % з них чоловіки). У числі моїх пацієнтів були садомазохісти, фетишисти, педофіли і насильники. За небагатьма виключеннями, у більшості випадків порнографія або викликала у них ці відхилення, або їх розвивала...».

Доктор Клайн виділяє чотири сторони цієї «одержимості».

1. Залежність

«Перше, що відбувається у випадку порнографії, – це залежність, ефект звикання. Споживачі порнографії, так би мовити, «сідають на голку». Діставши доступ до порнографічних матеріалів, вони приходять знову і знову за новими порціями.

На наступному етапі людина вже не здатна кинути порнографію, незважаючи на те, що через цю звичку виникають проблеми в сім’ї, розлучення, проблеми із законом і т.д.»

«Я також помітив, – пише доктор Клайн, – що найуразливішими виявляються добре розвинені і розумні люди, оскільки ці обдаровані особи вирізняються сильно розвиненою уявою». Це підтверджує і А.Наварро, співробітник Лос-Анджелеського департаменту поліції, який займався розслідуваннями у сфері порноіндустрії. Він стверджує у книзі доктора Клайна: «Хочете вірте, хочете ні, але чим вища освіта, тим більше людина беззахисна перед цими матеріалами. Це виражається і в тому, що вони мають нагоду витрачати на них багато грошей».

Віктор Клайн продовжує: «Багато пацієнтів признавалися мені, що надзвичайно залежні від порнографії, аж до того, що вона поглинула все їхнє життя. Так само як алкоголіки або наркомани, вони завжди чекають отримання «цього». І коли настає момент, то ніщо не може зупинити їх від того, що вони хочуть. Вони не зупиняться і перед зґвалтуванням».

2. Посилення

Доктор Клайн стверджує: «На наступному етапі відбувається посилення тяги до порнографії. З часом залежний вимагає все більш грубої, відвертішої порнографії, включаючи різного роду відхилення, щоб одержати «кайф»... І їх перестає стримувати шлюб. Залежність і її посилення походять передусім від потужного потоку брудної уяви в голові самого «наркомана», а образи він якраз черпає з порнографії. Тепер уже залежна людина віддає більшу перевагу образам, ніж своїй дружині/чоловікові». Це неминуче відображається на сімейному житті.

3. Притуплення відчуттів

«На третьому етапі настає отупіння. Ті зображення, які раніше людина вважала шокуючими, такими, що порушують етичні табу, незаконними, огидними і аморальними, з часом сприймаються як прийнятні і звичні... Людина починає думати, що «всі так чинять», і це дає їй санкцію чинити так само, навіть якщо у світлі незапамороченого розуму ясно, що її діяльність стає протизаконною і суперечить її власним етичним переконанням і правилам».

4. Збочення

На останньому етапі людина починає в реальному житті повторювати те, що вона бачить у порнографічних фільмах і на фото, включаючи насильство і збочення.

Висновок

«Порнографія безумовно приводить до сексуальних злочинів, але це лише верхівка айсберга. Мій клінічний досвід показує, що головна шкода порнографії – у тому, що вона руйнує тонкі нитки внутрішніх сімейних відносин. Ось де порнографія призводить до страшного болю, шкоди і біди!»

 

Порнографія породжує насильство проти жінок і принижує людську

Комісія, створена в 1985 році президентом США Рейганом, була покликана дати відповідь на запитання про те, що таке порнографія, кого вона охоплює і як впливає на суспільство. Ця комісія пізніше одержала назву Комісії Генерального прокурора.

В остаточній доповіді на підставі медичних і соціологічних досліджень Комісія заявила про порнографію наступне:

«Клінічні дані й інші свідчення підтверджують висновок, що пропаганда сексуально агресивних матеріалів викликає зростання насильства стосовно жінок... Величезна кількість матеріалів сексуального змісту, рівно ж як і матеріали дещо менш відверті, принижують гідність людини. Ми маємо на увазі, що вони чітко зображують приниження, підпорядкування і деградацію людей, зазвичай жінок, які зображаються як ті, які існують лише для сексуального задоволення інших, зазвичай чоловіків».

Комісія дійшла висновку, що така принижуюча людину порнографія викликає зміни в поведінці тих, хто її «споживає»:

«Використання матеріалів такого роду може підсилювати у споживачів відчуття, що зґвалтування або інші види сексуального насильства є менш серйозними злочинами, ніж вони вважали зазвичай. Порнографія призводить і до того, що вина за зґвалтування й інші види насильства в їх свідомості покладається в більшій мірі на жертву, ніж на насильника... Такі люди з великим схваленням починають сприймати гіпотезу, що жінкам подобається, коли їх сексуально експлуатують».

Порнографія загрожує дітям

Комісія Генпрокурора дає точне визначення тому очевидному факту, що порнографія завдає шкоди дітям:

«Напевно найбільшої шкоди порнографія... завдає дітям... Абсолютно невірно навчати дітей за допомогою таких матеріалів, які пропагують, що секс є «комерційним» і що він може бути позбавлений усякої любові, існувати поза шлюбом».

Найогидніший вид порнографії – це дитяча порнографія. Комісія відзначає:

«Дитяча порнографія зображає реальних дітей, яких фотографують під час тієї або іншої форми сексу з дорослими або з іншими дітьми. Ці дії завдають страшної шкоди тим дітям, яких фотографують, і є сексуальною експлуатацією дітей».

 

Порнографія спонукає насильників до злочинів

Дослідження соціолога В.Маршалла засвідчили, що практично половина насильників використовували порнографію перед здійсненням ними насильства. Інші дослідники вказували на те, що насильники і педофіли використовують порнографію і перед злочином, і під час самого нападу. Спостереження доктора Ціллмана і доктора Брайанта показали, що якщо люди регулярно піддаються впливу порнографії, то у них виробляється безсердечне ставлення до жінок. Вони відносяться до зґвалтування як до цілком звичного правопорушення, а для деяких зґвалтування перестає бути злочином взагалі.

 

Серійні вбивці і порнографія

Порнозалежність може привести і до того, що, здавалося б, нормальна людина починає здійснювати вбивства. Про це говорять самі серійні вбивці.

 

Ґері Бішоп – засуджений педофіл, гомосексуаліст. Він убив п’ятеро хлопчиків у Солт-Лейк-Сіті (США). Коли його засудили, він написав у своєму листі, що порнографія і залежність від неї лежать в основі скоєних ним убивств. У листі Бішопа мовиться: «Порнографія визначила моє падіння».

 

Серійний убивця Тед Банді убив 28 молодих жінок. За день до його страти він відповів на запитання відомого психолога Джеймса Добсона. Банді заявив, що на своєму досвіді переконався: «Порнографія з елементами насильства викликає звикання. Але настає момент, коли відчуваєш – це всього лише порнографія. Тоді я вирішив зробити що-небудь таке насправді».

 

Джеффрі Дамер убив 17 чоловік. Коли у ФБР його запитали, що спонукало його до цього, він відповів: «Алкоголізм і порнографія». Він повідомив також, що став залежним від порнографії в Німеччині, де служив в американській армії. В цілому він витратив на порнографію тисячі доларів.

 

Висновок

* Доступні нам свідчення і наукові дані показують, що виробництво і використання порнографії завдає серйозної шкоди суспільству і особистості.

 

* Порнографія губить людські душі, руйнує особисту і суспільну мораль.

 

* Порнографія руйнує сім’ї і породжує насильство проти жінок.

 

* Порнографія спонукає насильників і серійних убивць до здійснення ними страшних злочинів.

Перекладено за матеріалами moralityinmedia.com.

 

Як помирають зірки порно.

І ЧИ ВИПАДКОВО?

 

Tolly Crystal – єдина американська порнозірка монгольського походження, зістрибнула з даху свого будинку в 2002 році

 

Японська порнозірка Nozomi Momoi була знайдена зарізаною і спаленою в покинутій машині у жовтні 2002 року. Слідчі вважають, що це було вбивство за взаємною домовленістю – тобто самогубство

 

Чеська порнозірка Lea De Мае померла від рідкісної форми раку мозку у вересні 2004 року у віці 25 років

 

Порнозірка Kim Kitaine втопилася в квітні 1999 року

 

Провідна вокалістка панк-групи «Plasmatics» і порнозірка Wendy Orlean Williams наклала на себе руки пострілом у голову у віці 41 року

 

Канадська порнозірка Taylor Summers була вбита фотографом під час зйомок у березні 2004 року

 

Порнозірка «Золотої епохи» порно Lisa De Leeuw померла від СНІДу в 1997 році

 

Порнозірка Charlie Waters була вбита маніяком у 1989 році

 

Французька порнозірка Karen Lancaume (вона ж Karen Lancom, Karen Bach, Carene Lancome, Karen Lancoume, Angel Paris) загинула від передозування наркотиками в грудні 2005 року

 

Порнозірка індійського походження Ajita Wilson знімалася в основному в європейському кіно, померла від крововиливу в мозок в результаті автокатастрофи в Римі у 1987 році

 

Порнозірка Julie Robbins заснула за кермом і в’їхала в стовп. Померла у вересні 2005 року від опіків 95% шкіри

Порнозірка Alex Jordan повісилася в липні 1995 року

 

Порнозірка Lolo Ferrari була знайдена мертвою у себе вдома в Грассі на півдні Франції. Її чоловіка звинуватили у вбивстві. До цього дама зробила 30 пластичних операцій

 

Порнозірка індійського походження Hyapatia Lee померла від діабету в 1996 році у віці 36 років

 

Німецька порнозірка Livia Choice загинула в автокатастрофі по дорозі на порновиставку BoundCon-ІІ у вересні 2005 року

 

Порнозірка Linda Wong померла від передозування наркотиками у грудні 1987 pоку